26 квітня 2021 року м. Київ № 320/12634/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Горобцової Я.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом судді Ірпінського міського суду Київської області ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов судді Ірпінського міського суду Київської області ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області, в якому позивач просив суд:
- визнати протиправними дії відповідача по нарахуванню і виплаті позивачу суддівської винагороди у квітні, травні, червні, липні, серпні та вересні 2020 року, із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»;
- зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити позивачу недоплачену суддівську винагороду у розмірі: у квітні - 9020, 96 грн., у травні - 34896, 84 грн., у червні 2020 року - 14208, 00 грн., у вересні 2020 року - 4736, 00 грн., що призвело до недоотримання позивачем 148109, 80 грн.;
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за травень 2020 року;
- зобов'язати відповідача у 10-ти денний строк подати звіт про виконання судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що дії відповідача у вигляді нарахування і виплати йому суддівської винагороди із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» були протиправними, оскільки порушують гарантію його незалежності як судді на належне матеріальне забезпечення в аспекті права на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів».
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07.12.2020 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області.
Відповідно до поданої разом із позовом заявою від 25.11.2020 позивач просив суд розглядати справи без його участі, позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити.
16 грудня 2020 року від представника відповідача через службу діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити. Стверджував, що правомірно застосував положення статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» щодо розміру суддівської винагороди позивача, яка не може перевищувати 10 розмірів мінімальної заробітної плати, посилаючись на частини другу, третю статті 95 Конституції України зазначивши, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Держава прагне до збалансованості бюджету України. Інші доводи відзиву зводяться до цитувань норм права, зокрема, посилається на статті 148, 149 Закону України від 02.06.2020 № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до яких фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Вважає, що відповідач як розпорядник коштів нижчого рівня не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ), звернувши увагу на те, що Закон № 553-ІХ був прийнятий пізніше Закону України № 1402-VІІІ, тому при неузгодженості між даними нормативно-правовими актами застосуванню підлягає акт, виданий пізніше.
Крім того зазначає, що рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема положення частин першої, третьої статті 29 Закону України від 14.11.2019№ 294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами, не може вплинути на спірні правовідносини з 18.04.2020 до 28.08.2020, оскільки не поширює свою дію на правовідносини, які виникли до прийняття такого рішення.
Позивач правом на подання відповіді на відзив не скористався.
Від третьої особи будь-яких пояснень з приводу позову або відзиву не надійшло.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України та наділений адміністративною процесуальною дієздатністю, що підтверджено паспортом серії НОМЕР_1 .
Відповідно до Указу Президента України від 25.12.2004 № 1540/2004 «Про призначення суддів», позивачу було призначено на посаду судді Ірпінського міського суду Київської області строком на п'ять років.
Згідно з постановою Верховної Ради України від 13.05.2010 № 2195-VІ «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрано суддею Ірпінського міського суду Київської області безстроково.
Наказом голови Ірпінського міського суду Київської області № 1/К від 23.01.2017 «Про надбавку за вислугу років судді ОСОБА_1 », позивачу з 22.01.2017 встановлено надбавку за вислугу років у розмірі 50 відсотків посадового окладу (стаж роботи, що дає право на надбавку, становить 20 років 0 місяців 01 день станом на 22.01.2017).
Судом встановлено, що за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно позивачу була нарахована та виплачена суддівська винагорода відповідно до статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України» із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020.
Згідно з розрахунком невиплаченої суми суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 27.08.2020, складеним Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Київській області, сума обмеження суддівської винагороди позивача складає у квітні - 9020, 96 грн., у травні - 34896, 84 грн., у червні 2020 року - 14208, 00 грн., у вересні 2020 року - 4736, 00 грн., що призвело до недоотримання позивачем 148109, 80 грн.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати у період з 18.04.2020 по 28.08.2020 суддівської винагороди із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», що прямо порушує його конституційні права, позивач звернувся з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами у справі, застосовуючи нормативно-правові акти, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, суд зазначає таке.
Правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі з приводу виплати суддівської винагороди, врегульовані нормами Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Статтею 130 Конституції України передбачено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини п'ятої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Частиною дев'ятою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Водночас, 12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12.03.2020 на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 13.04.2020 № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Аналізуючи вищезазначені норми права, суд приходить до висновку, що будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з огляду на таке.
Так, статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Конституційний Суд України в пункті 4.1 рішення від 11.03.2020 в справі № 4-р/2020 з посиланням, у тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: «Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24.06.1999 № 6-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 18.06.2007 № 4-рп/2007, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 03.12.2013 № 3-рп/2013, від 19.11.2013 № 10-рп/2013, від 08.06.2016 № 4-рп/2016, від 04.12.2018 № 11-р/2018, від 18.02.2020 № 2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24.06.1999 № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 03.06.2013 № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 04.12.2018 № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 01.01.2001№ 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування від 09.12.2019 № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Таким чином, суд приходить до висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди позивачу відповідач мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», при цьому застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 7 КАС України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку, суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що стаття 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України, як норми прямої дії.
Враховуючи те, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та Закон України від 13.04.2020 № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є Законами про судоустрій, не є складовою спеціального законодавства про судоустрій та статус суддів, ці Закони жодним чином не можуть регулювати та визначати розмір суддівської винагороди, умови її виплати, так як це є порушенням прямих норм Конституції України та прийнятих у їх розвиток приписів статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Водночас, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону України від 14.11.2019 № 294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 13.04.2020 № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Отже, положення Закону України від 14.11.2019 № 294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами, Закону України від 13.04.2020 № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Суд зазначає, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що в свою чергу виключає можливість застосовувати до правовідносин стосовно суддівської винагороди інші Закони.
Як вбачається з матеріалів справи, за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено не у відповідності до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», зокрема, у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020.
У зв'язку з цим, відповідачем вчинені протиправні дії по нарахуванню і виплаті позивачу суддівської винагороди у квітні, травні, червні, липні, серпні та вересні 2020 року, із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», а тому позовні вимоги в цій частині є такими, що підлягають задоволенню.
З огляду на те, що нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застуванням обмеження її розміру, відповідач діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді, суд доходить висновку, що порушене право позивача підлягає поновленню шляхом стягнення з відповідача на користь позивача суми недоотриманої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 27.08.2020 включно у загальному розмірі 148109, 80 грн., з яких по місяцям: у квітні 2020 року - 9020, 96 грн., у травні 2020 року - 34896, 84 грн., у червні 2020 року - 14208, 00 грн., у липні 2020 року - 47360,00грн., у серпні 2020 року - 47360,00грн., у вересні 2020 року - 4736, 00 грн., з відрахуванням обов'язкових податків і зборів.
Спору щодо розміру невиплаченої позивачу суми суддівської винагороди в результаті застосування відповідачем обмежень, встановлених Законом України від 13.04.2020 № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно між сторонами немає. Учасниками справи вказана сума обмеження суддівської винагороди не спростовується та не заперечується, в той час як у суду відсутні обґрунтовані сумніви щодо невідповідності цієї суми фактичним обставинам справи.
Щодо періоду, за який невиплачена суддівська винагорода підлягає стягненню, суд зазначає, що спірним періодом є період з 18.04.2020 (дата набрання чинності Законом № 553-IX) по 27.08.2020 включно (останній день дії обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з урахуванням змін, внесених Законом № 553-IX).
Виходячи зі змісту позовних вимог, вказаний період є спірним, оскільки з 18.04.2020 року по 27.08.2020 включно суддівська винагорода виплачувалась позивачу із обмеженнями, встановленими Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з урахуванням змін, внесених Законом № 553-IX.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, із уточненням періоду, за який стягується сума невиплаченої суддівської винагороди, а саме за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно.
Суд критично ставиться до позиції відповідача, викладеної у відзиві на позовну заяву, зокрема, щодо практики застосування нормативно-правових актів у випадку колізії.
Відповідно до пункту1 листа Міністерства юстиції України від 26.12.2008 № 758-0-2-08-19 «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії» у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням «застарілих» норм з одного й того ж питання.
Суд констатує, що відповідач безпідставно та необґрунтовано застосовує до спірних правовідносин практику вирішення колізії між нормами права при неузгодженості між нормами статті 135 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», яка імперативно визначає розмір суддівської винагороди, будучи спеціальним нормативно-правовим актом, із прямим застереженням в частині першій цієї статті про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, зокрема, нормами Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ), що встановлює обмеження у виплаті суддівської винагороди, яким беззаперечно не може визначатися розмір суддівської винагороди.
При цьому, суд зауважує, що порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, може бути застосований тільки у разі, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.
Натомість, Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ) не регулює питання нарахування та виплати суддівської винагороди, а містить норми щодо застосування обмежень у її виплаті, що виключає правомірність посилання відповідача на обґрунтування його заперечень.
Відповідно до частини першої статті 3 КАС України, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною другою статті 3 КАС України, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.
КАС України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.
Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).
Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
В силу вимог статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи КАС України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 1 Конвенції, Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (див. mutatis mutandis § 135 рішення ЄСПЛ від 27.09.1999 у справі «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the UK), заяви № 33985/96 і № 33986/96; § 95 рішення ЄСПЛ від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв'язку з порушенням.
Суд звертає увагу на те, що у справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., «Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium», Рішення від 20.11.1995, серія А, № 332, с. 21, пункт 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).
У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 Рішення від 02.03.2005 ЄСПЛ «Von MALTZAN and Others v. Germany»). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону.
Відповідно до пункту 1 постанови Верховної Ради України від 21.05.2015 № 462-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
Водночас, Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого «права власності», а саме розміру суддівської винагороди, має бути застосована.
Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань» у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.
Оцінюючи наявність у позивача правомірних (законних) очікувань на отримання суддівської винагороди, визначеної статтею 135 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», суд зазначає, що позивач правомірно та законно розраховував на отримання суддівської винагороди в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», яка є одним з елементів гарантії незалежності суддів, а відтак задоволення цього позову саме шляхом стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди є ефективним та дієвим засобом юридичного захисту, який сприятиме тому, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Відповідно до частини другої статті 5 КАС України, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи наведене, суд не може прийняти аргументи відповідача як такі, що мають правове підґрунтя та виправдовують невиплату позивачу суддівської винагороди у повному обсязі, без обмежень, ініційованих урядом.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про наявність законодавчо обґрунтованих підстав для задоволення позову.
Як встановлено частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з вимогами частини третьої статті 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами частини другої статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На виконання вимог частини другої статті 77 КАС України, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірності його дій.
Приписами частини першої статті 371 КАС України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Оскільки присуджені позивачеві виплати у відносинах публічної служби є суддівською винагородою, суд вважає, що рішення в цій частині підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.
Щодо клопотання позивача про встановлення судового контролю шляхом зобов'язання відповідача у 10-ти денний подати звіт про виконання судового рішення, суд зазначає таке.
Відповідно до змісту статті 382 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, і має застосовуватися у виключних випадках.
Разом з тим, слід вказати, що позивач зазначаючи про необхідність встановлення судового контролю не зазначає про причини такої (необхідності) чи обставини, які б свідчили, що рішення суду ухвалене у цій справі не буде виконано відповідачем.
Відтак, підстав для зобов'язання встановити судовий контроль суд не вбачає.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору та за відсутності доказів понесення інших судових витрат, питання про судові витрати не потребує вирішенню.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 371, 382 КАС України, суд
Адміністративний позов судді Ірпінського міського суду Київської області ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області (код ЄДРПОУ: 26268119; адреса місцезнаходження: 01032, м. Київ, вул. Жилянська, 58-Б), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області (код ЄДРПОУ: 37955989; адреса місцезнаходження: 01196, м. Київ, пл. Лесі Українки, 1), про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області по нарахуванню і виплаті судді Ірпінського міського суду Київської області ОСОБА_1 суддівської винагороди у квітні, травні, червні, липні, серпні та вересні 2020 року, із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області (код ЄДРПОУ: 26268119) нарахувати і виплатити судді Ірпінського міського суду Київської області ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) недоплачену суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 148 109, 80 грн. (сто сорок вісім тисяч сто дев'ять гривень 80 копійок).
В частині присудження на користь судді Ірпінського міського суду Київської області ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) виплати суддівської винагороди в межах суми стягнення за один місяць рішення суду звернути до негайного виконання.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України до початку функціонування ЄСІТС апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Я.В. Горобцова
Горобцова Я.В.