Постанова
Іменем України
22 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 755/11488/16-ц
провадження № 61-15750св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Управління державної реєстрації в особі Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2019 року у складі судді Виниченко Л. М. та постанову Київського апеляційного суду
від 21 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Управління державної реєстрації в особі Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа - ОСОБА_3 , про визнання права власності, скасування запису про реєстрацію права власності та визнання свідоцтва про право власності недійсним,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог (а. с. 166-171, т. 1, 134-139, т. 2), остаточно просила суд:
- визнати за ОСОБА_1 право власності на об'єкт житлової нерухомості, а саме: садовий будинок із господарськими будівлями, загальною площею 221,6 кв. м, до складу якого входить: садовий будинок літ. А, господарський блок літ. Б, навіси літ. В, Д, Ж, сараї літ. Г, Є, що розташовані на
АДРЕСА_1 (садове товариство «Київський ЕВРЗ»);
- скасувати рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Привалової Є. Є. за індексним номером 20432510 від 01 квітня 2015 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на садовий будинок, загальною площею 221,6 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 610914580000, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 9250824;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності на вказаний садовий будинок, серії та номер 35765994, видане державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного управління юстиції у м. Києві Приваловою Є. Є. ОСОБА_2 (номер запису про право власності 9250824).
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач 26 жовтня 2007 року отримала в дар від свого чоловіка ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0611 га, яка розташована на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:66:662:003) із цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучком В. П., зареєстрованого в реєстрі № 2943.
29 квітня 2013 року позивач подала заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на проведення державної реєстрації права власності на вказану земельну ділянку, яка зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 1037919, та цього ж дня державним реєстратором Малишевим М. С. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку.
З 2007 року ОСОБА_1 здійснює будівництво садового будинку на належній їй земельній ділянці, що підтверджується наявними договорами поставки, підряду, товарними чеками, накладними.
З 2012 року вона разом із членами своєї сім'ї постійно проживає у садовому будинку на АДРЕСА_1 . Створена нею житлова будівля садового будинку є самочинним будівництвом, оскільки будівництво здійснювалося без отримання належного дозволу та затвердженого проекту будівництва.
Разом із тим, у квітні 2016 року їй стало відомо, що ОСОБА_2 подано позов про усунення перешкод у користуванні житлом та виселення ОСОБА_1 разом із членами її сім'ї. Після цього було встановлено,
що 24 березня 2015 року спірний садовий будинок зареєстрований за ОСОБА_2 державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного управління юстиції у м. Києві Приваловою Є. Є., номер запису про право власності 9250824.
Вказує, що жодних угод щодо відчуження належного їй новоствореного садового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 вона не укладала, доручень третім особам на вчинення будь-яких дій щодо нерухомого майна не надавала, не є боржником у будь-яких зобов'язаннях відносно
ОСОБА_2 , з останньою не пов'язана жодними іншими правовідносинами зобов'язального характеру. У зв'язку з цим відсутні законні підстави для набуття ОСОБА_2 права власності на вказаний садовий будинок, тому запис про реєстрацію права власності за відповідачем на об'єкт незавершеного будівництва слід скасувати як такий, що суперечить положенням Конституції України та Цивільного кодексу України стосовно права виключно власника розпоряджатися належним йому майном.
Садовий будинок був створений за кошти позивача, вона постійно проживає в цьому будинку та користується ним, несе тягар утримання майна,
з початку будівництва жодних заяв, претензій та скарг від третіх осіб не надходило, що свідчить про відсутність факту порушення цим будівництвом прав інших осіб. Узаконення нерухомого майна необхідно їй для реалізації права власності.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду
від 21 вересня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції,
з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що реєстрація права власності на спірне майно відповідачами є наслідком виконання судового рішення, що набрало законної сили, а саме: Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2011 року про стягнення з ОСОБА_3 (третя особа у цій справі) на користь
ОСОБА_2 (відповідач у цій справі) збитків у розмірі 1 297628,00 грн, моральної шкоди у розмірі 1 700,00 грн та судових витрат, яке не могло бути виконане іншим чином, а отже, є правомірним.
Суди відхилили посилання ОСОБА_1 як на підставу для позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірне майно у зв'язку з договором дарування земельної ділянки, на якій спірний будинок розташований, оскільки право володіння земельною ділянкою на момент укладання договору дарування пов'язувалося із відповідними діями щодо її реєстрації та отримання державного акта на земельну ділянку, проте реєстрація за позивачем була здійснена лише 29 квітня 2013 року, тобто вже на момент наявності обтяження цього майна шляхом накладання арешту державними виконавцями.
Позивач не довела, що вона була власником самочинного будівництва на земельній ділянці та відсоток його готовності до експлуатації на момент опису та арешту майна або що вона здійснювала кроки щодо реєстрації
у встановлений спосіб самочинного будівництва з моменту укладання договору дарування земельної ділянки (26 жовтня 2007 року) і до моменту опису та арешту цього майна державним виконавцем та реєстрації обтяжень (14 червня 2012 року). Так само позивач не довела,
що з 2012 року вона продовжувала здійснювати поліпшення на земельній ділянці. Натомість відповідач ОСОБА_2 надала докази, що саме вона
у 2015 році набула у власність спірне нерухоме майно у передбачений законом спосіб.
Крім того, позивач, знаючи про наявність відкритого виконавчого провадження, де її чоловік був боржником, а ОСОБА_2 стягувачем,
і вважаючи себе власником майна, яке було передане ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві на реалізацію в процесі примусового виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2011 року, вправі була звернутися із позовом про виключення майна з акта опису та арешту, проте не зробила цього. З моменту відкриття виконавчого провадження
(з початку 2012 року) не оскаржувала дії державного виконавця щодо незаконного опису або арешту майна - земельної ділянки з поліпшеннями.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня
2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У січні 2021 року справу № 755/11488/16-ц передано до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті
400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт
1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково посилалися на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 19 вересня 2011 року у справі
№ 3-82гс11, від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 200/8714/13-ц, оскільки в цих справах йдеться про об'єкт незавершеного будівництва, разом із тим, на цей момент садовий будинок введено в експлуатацію та видано відповідні дозвільні документи.
Крім того, суди не врахували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 вересня 2018 року у справі № 2-962/2009 щодо застосування статей 328, 376, 391 ЦК України, якими передбачено непорушність права власності особи.
Позивач є власником земельної ділянки на підставі договору дарування, починаючи з 2007 року, здійснювала будівництво садового будинку та його невід'ємних покращень, проте як власник ні вона, ні члени її сім'ї не укладали жодних правочинів та угод щодо відчуження будь-яких матеріалів, обладнання та новоствореного майна.
Доводи інших учасників справи:
У січні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_4 , у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , яка навмисно вводить суд в оману та замовчує про численні судові рішення, в тому числі і постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, у яких встановлено правомірність набуття у власність відповідачем ОСОБА_2 спірного майна, а
ОСОБА_1 на підставі лише формального укладання договору дарування права власності на земельну ділянку не набула.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2011 року у справі № 2-6346/2011, яке набрало законної сили,
з ОСОБА_3 (третьої особи) на користь ОСОБА_2 (відповідача) стягнуто завдані збитки в розмірі 1 297 628,00 грн, моральну шкоду у розмірі 1 700,00 грн та 1 837,00 грн у відшкодування судових витрат (а. с. 121, 122,
т. 1).
У вказаному рішенні встановлено, що за договором купівлі-продажу
від 25 травня 2006 року відповідач ОСОБА_2 придбала у третьої особи у справі ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , за 124 000,00 доларів США.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 квітня 2010 року договір купівлі-продажу квартири в частині Ѕ визнано недійсним та визнано за
ОСОБА_5 (колишньою дружиною третьої особи) право власності на
Ѕ частку вказаної квартири, оскільки квартира була придбана
ОСОБА_3 (третьою особою) під час шлюбу з ОСОБА_5 та відчужена без її згоди.
12 січня 2012 року на виконання рішення Деснянського районного суду
м. Києва від 22 грудня 2011 року було видано виконавчий лист № 2-6346.
У процесі виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва
від 22 грудня 2011 року Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської Ради (Київської міської державної адміністрації) за № 07-387/16145 від 14 червня 2012 року повідомило старшого державного виконавця ВДВС Деснянського РУЮ у м. Києві Панченка І. І. про те, що згідно з даними автоматизованої системи ПК «Кадастр» за ОСОБА_3 на підставі документів, що посвідчують право власності на землю, зареєстрована земельна ділянка площею 0,0611 га, яка розташована на
АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:66:662:0003). На підставі такої інформації старшим державним виконавцем ВДВС Деснянського РУЮ у м. Києві винесена постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 14 червня 2012 року стосовно вказаної земельної ділянки.
З 16 липня 2012 року вищезазначений виконавчий лист № 2-6346 Деснянського районного суду м. Києва перебував на примусовому виконанні у ВДВС Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві.
Згідно з актом опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року державним виконавцем ВДВС Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві описана земельна ділянка загальною площею 0,0611 га, яка розташована на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:66:662:0003), та зазначено, що вона належить ОСОБА_3 (третій особі).
Відповідно до розділу 7 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів із реалізації арештованого нерухомого майна та в порядку, передбаченому статтею 62 Закону України «Про виконавче провадження»,
17 липня 2013 року державним виконавцем ВДВС Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві складено Акт про передачу майна стягувачу
в рахунок погашення боргу, а саме: земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, яка розташована на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:66:662:0003) із наявними поліпшеннями у вигляді незавершеного будівництва садового будинку та господарських споруд, що належить ОСОБА_3 , у власність ОСОБА_2 (відповідача), оскільки прилюдні торги оголошені такими, що не відбулися (а. с. 127, 128, т. 1).
13 серпня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвінчук І. А., відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» та на підставі Акта державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 17 липня
2013 року, видано ОСОБА_2 (відповідачу) свідоцтво про право
власності на майно, що складається із земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:66:662:0003, цільове призначення земельної ділянки: ведення садівництва, з наявними поліпшеннями у вигляді незавершеного будівництва садового будинку та господарських споруд, що раніше належало
ОСОБА_3 (третій особі) (а. с. 24, т. 2).
Згідно з декларацією про готовність до експлуатації об'єкта, будівельні роботи на якому виконувалися на підставі повідомлення про початок їх виконання, зареєстрованої 25 грудня 2014 року, закінчений будівництвом об'єкт, а саме: садовий будинок загальною площею 221,6 кв. м та нежитлові будівлі, загальною площею 147,1 кв. м (в т.ч. госп. блок літ. «Б» - 37,3 кв. м, навіс літ. «В» - 61,6 кв. м, сарай літ «Г» - 5,9 кв. м, навіс літ. «Д» - 23,8 кв. м, сарай літ. «Е» - 9,1 кв. м, навіс літ. «Ж» - 9,4 кв. м) на АДРЕСА_1 був готовий до експлуатації (а. с. 8-10, т. 2).
01 квітня 2015 року ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - садовий будинок загальною площею
221,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 27, т. 2).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 квітня 2015 року за індексним номером 35766465 право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_2 державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Приваловою Є. Є. на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_1 , виданого 01 квітня 2015 року, номер запису про право власності 9250824, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 610914580000 (а. с. 30, 31, т. 2).
Також встановлено, що у справі № 755/9215-15-ц постановою Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року відмовлено
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку.
У вказаній справі встановлено, що отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором дарування від 26 жовтня 2007 року, ОСОБА_1
не отримала державний акт, не зареєструвала своє речове право на ділянку, а із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку звернулася лише 29 квітня 2013 року, тобто на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року не набула права власності на нього, бо власником земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, розташованої на вул. Променевій (садове товариство «Київський ЕВРЗ»), у Державному реєстрі значився ОСОБА_3 .
Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Так, на час реєстрації ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку у квітні 2013 року уже існував акт опису й арешту майна, складений державним виконавцем ВДВС, відповідно до якого на спірну земельну ділянку було накладено арешт.
Також встановлено, що власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_2 , яка отримала цю ділянку 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна у рахунок погашення боргу та
13 серпня 2013 року зареєструвала право власності ділянки на своє ім'я, отримала відповідне свідоцтво, що відповідає вимогам законодавства.
У справі № 755/15206/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про витребування майна з чужого незаконного володіння рішенням Дніпровського районного суду м. Києва
від 23 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.
У справі № 755/7219/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , третя особа - Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, про виселення рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду
від 04 березня 2021 року, позов задоволено.
Виселено ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 із садового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , (садове товариство «Київський ЕВРЗ»).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду із позовом про визнання права власності на садовий будинок із господарськими будівлями, загальною площею 221,6 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , (територія садового товариства «Київський ЕВРЗ»), скасування запису про реєстрацію права власності та визнання свідоцтва про право власності недійсним,
ОСОБА_1 як на підставу вимог посилалася на те, що з 2007 року їй на праві власності належить земельна ділянка (за договором дарування) площею 0,0611 га, яка розташована на АДРЕСА_1 . На вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 здійснювала будівництво садового будинку, що є предметом спору у цій справі, та як власник не укладала жодних правочинів із ОСОБА_2 , за якою право власності на спірне майно зареєстровано.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що право володіння земельною ділянкою на момент укладання договору дарування пов'язувалося із відповідними діями щодо її реєстрації та отримання державного акта на земельну ділянку, проте реєстрація за позивачем була здійснена лише 29 квітня 2013 року, тобто вже на момент наявності обтяження цього майна шляхом накладання арешту державними виконавцями.
Позивач не довела, що вона була власником самочинного будівництва на земельній ділянці та відсоток його готовності до експлуатації на момент опису та арешту майна або що вона здійснювала кроки щодо реєстрації у встановлений спосіб самочинного будівництва з моменту укладання договору дарування земельної ділянки - з 26 жовтня 2007 року і до моменту опису та арешту цього майна державним виконавцем та реєстрації обтяжень - до 14 червня 2012 року. Так само позивач не довела,
що з 2012 року вона продовжувала здійснювати поліпшення на земельній ділянці. У той час, як відповідач ОСОБА_2 надала докази, що саме вона у 2015 році набула у власність спірне нерухоме майно у передбачений законом спосіб.
Крім того, позивач, знаючи про наявність відкритого виконавчого провадження, де її чоловік був боржником, а ОСОБА_2 - стягувачем, вважаючи себе власником майна, яке було передане ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві на реалізацію в процесі примусового виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2011 року, вправі була звернутися із позовом про виключення майна з акта опису та арешту, проте не зробила цього. З моменту відкриття виконавчого провадження
(з початку 2012 року) не оскаржувала дії державного виконавця щодо незаконного опису або арешту майна - земельної ділянки з поліпшеннями.
Колегія суддів із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову погоджується з огляду на наступне.
За правилами частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
У справі № 755/9215-15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Управління держреєстрації ГТУЮ у місті Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку постановою Великої Палати Верховного Суду
від 13 листопада 20199 року відмовлено у задоволенні позову.
У вказаній справі встановлено, що отримавши спірну земельну ділянку згідно з договором дарування від 26 жовтня 2007 року, ОСОБА_1
не отримала державний акт, не зареєструвала своє речове право на ділянку, а із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку звернулася лише 29 квітня 2013 року, а тому на час складення акта опису й арешту майна від 01 серпня 2012 року не набула права власності на нього, бо власником земельної ділянки загальною площею 0,0611 га, розташованої на АДРЕСА_3 , у Державному реєстрі значився ОСОБА_3 .
Отже, під час дії арешту жодних дій ні власник, ні особи, які вважають себе власниками, без дозволу ДВС не можуть вчиняти щодо арештованого майна, а мають оскаржити вказані дії ДВС чи постанову про накладення арешту у разі незгоди із нею.
Реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону. Так, на час реєстрації ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку у квітні 2013 року уже існував акт опису й арешту майна, складений державним виконавцем ВДВС, відповідно до якого на спірну земельну ділянку було накладено арешт.
Також встановлено, що власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_2 , яка отримала цю ділянку 17 липня 2013 року за актом про передачу арештованого майна у рахунок погашення боргу та
13 серпня 2013 року зареєструвала право власності ділянки на своє ім'я, отримала відповідне свідоцтво, що відповідає вимогам законодавства.
Таким чином, у вказаній справі встановлено, що ОСОБА_1 не набула права власності на земельну ділянку, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , а тому вказані обставини, на які у цій справі посилається позивач, дослідженню та встановленню не підлягають.
Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання за нею права власності на садовий будинок, розміщений на вказаній земельній ділянці, оскільки позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження факту будування саме нею спірного будинку.
Позивач не довела, що вона була власником самочинного будівництва на земельній ділянці, як вона заявляє про це у позові, та відсоток його готовності до експлуатації на момент опису та арешту майна або що вона здійснювала кроки щодо реєстрації у встановлений спосіб самочинного будівництва з моменту укладання договору дарування земельної ділянки до моменту опису та арешту цього майна державним виконавцем та реєстрації обтяжень. Так само позивач не довела, що з 2012 року вона продовжувала здійснювати поліпшення на земельній ділянці. У той час, як відповідач ОСОБА_2 надала докази, що саме вона у 2015 році набула у власність спірне нерухоме майно у передбачений законом спосіб.
Суди встановили, що всі надані позивачем документи, які датовані до відчуження третьою особою земельної ділянки позивачу, свідчать про придбання будівельних матеріалів та здійснення будівництва саме ОСОБА_3 (боржником).
Судами встановлено, що позивач, знаючи про наявність відкритого виконавчого провадження, де її чоловік був боржником, а ОСОБА_2 - стягувачем, і вважаючи себе власником майна, яке було передане ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві на реалізацію в процесі примусового виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня
2011 року, вправі була звернутися із позовом про виключення майна з акта опису та арешту, проте не зробила цього, оскільки подавши позовну заяву, звернулася із заявою до суду про залишення її без розгляду (а. с. 89, 95, т. 1).
Вищезазначене нерухоме майно у виконавчому провадженні після його опису та арешту 01 серпня 2012 року було передано на відповідальне зберігання позивачу ОСОБА_1 , яку попереджено про кримінальну або матеріальну відповідальність за відчуження, приховування, підміну описаного майна тощо, про що зберігач розписалася особисто в акті опису й арешту (а. с. 93, т. 1).
Відповідно до частин третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Указане правило діє, якщо в нормах матеріального права не має вказівки про перерозподіл обов'язків доказування.
Встановивши, що ОСОБА_1 у передбаченому законом порядку не набула права власності на земельну ділянку, не надала належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, що вона була власником самочинного будівництва на земельній ділянці, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків, викладених у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.
Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій
та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково посилалися на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 19 вересня 2011 року у справі № 3-82гс11,
від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 200/8714/13-ц, є безпідставними та свідчать про помилкове тлумачення заявником норм права та судової практики.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про не врахування судами правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові
від 19 вересня 2018 року у справі № 2-962/2009 щодо застосування статей 328, 376, 391 ЦК України, якими передбачено непорушність права власності особи, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається, не є подібними, виходячи зі встановлених у цій справі конкретних обставин.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Разом із тим, такі доводи заявника є необґрунтованими, оскільки у вказаних справах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.
Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень першої та апеляційної інстанцій на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника з висновками судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України
(в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо клопотання ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу
Звертаючись до суду із відзивом на касаційну скаргу, ОСОБА_2 просила, зокрема, стягнути н її користь із ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу.
Клопотання задоволенню не підлягає з огляду на наступне.
Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті
133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Разом із тим, аналіз відзиву на касаційну скаргу, у якому міститься клопотання про стягнення з позивача витрат на правничу допомогу, свідчить про те, що заявником усупереч вимогам частини третьої статті 137 ЦПК України до вказаного клопотання не було надано детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, що позбавляє можливості суд встановити обґрунтованість стягнення правничої допомоги та перевірити співмірність заявленого розміру правничої допомоги з виконаною роботою.
З урахуванням зазначеного, клопотання ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2019 року
та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: А. А. Калараш
Є. В. Петров
О. С. Ткачук