вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"21" квітня 2021 р. Справа№ 910/12108/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мальченко А.О.
суддів: Чорногуза М.Г.
Козир Т.П.
при секретарі судового засідання Найченко А.М.,
розглянувши матеріали апеляційної скарги Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр»
на рішення Господарського суду міста Києва від 27.01.2021
та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 10.02.2021
у справі № 910/12108/20 (суддя Приходько І.В.)
за позовом Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вектормед»
про визнання укладеною додаткової угоди та стягнення 785 624,70 грн
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,
Комунальне некомерційне підприємство Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр» (далі - Центр, позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вектормед» (далі - ТОВ «Вектормед», відповідач), в якому просило суд:
- визнати укладеною додаткову угоду до укладеного між сторонами договору поставки №04 від 30.03.2020 (далі - договір), якою вносяться зміни до п. 3.1 договору щодо зменшення ціни договору на суму податку на додану вартість (далі - ПДВ) 7%, визначивши загальну ціну договору (вартість поставленого товару) в розмірі 11 223 210,00 грн без ПДВ;
- стягнути з відповідача на користь позивача суму зайво сплаченого ПДВ в розмірі 785 624,70 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані внесенням змін до законодавства щодо звільнення від оподаткування ПДВ операцій з ввезення на митну територію України та/або операцій з постачання на митній території України певних товарів, у зв'язку з чим, посилаючись на положення ст. 652 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та п. 6 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», на думку позивача, наявні підстави для зменшення ціни договору на суму ПДВ.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.01.2021 у справі №910/12108/20 у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що станом на момент звернення позивача з даним позовом до суду спірний договір був у повному обсязі виконаний обома сторонами, що унеможливлює зміну його ціни у розумінні ч. 3 ст. 632 ЦК України; зміни до ціни товару вносилися сторонами шляхом підписання додаткової угоди № 2 до договору, яка була складена, підписана та скріплена печатками обох підприємств 12.05.2020, тобто більш ніж через місяць після опублікування відповідних змін до Прикінцевих положень Податкового кодексу України (далі - ПК України), на які посилається позивач, однак, жодних застережень стосовно того, що до ціни договору не застосовується ПДВ вказана додаткова угода не містить; до додаткової угоди №2 сторонами також було підписано специфікацію до договору, в якій визначено детальний перелік та ціну товару саме з урахуванням ПДВ; позивачем належним чином не було доведено самого факту істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, а також виникнення таких обставин після укладення наведеного правочину; посилання позивача на положення п. 6 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» є безпідставними, оскільки вказана норма визначає виключні випадки для зміни ціни у договорі саме до виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі, тоді як у даному випадку мало місце повне виконання зобов'язань сторін за договором у травні 2020 року; позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з даними позовними вимогами, так само як і фактів порушення його прав та інтересів відповідачем у справі.
Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 10.02.2021 у вищевказаній справі заяву ТОВ «Вектормед» про ухвалення додаткового рішення у справі №910/12108/20 задоволено, стягнуто з Центра на користь ТОВ «Вектормед» витрати на правову допомогу у розмірі 17 500,00 грн.
Ухвалюючи вказане додаткове рішення, суд виходив з того, що у зв'язку з відмовою у задоволенні позову, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), судові витрати, у тому числі витрати на професійну правову допомогу, розмір яких документально підтверджений та є співмірним із складністю справи та наданими адвокатом послугами, покладаються на позивача.
Не погодившись із вищезазначеними рішеннями, Центр звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані рішення та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити, а в задоволенні заяви відповідача про стягнення витрат на правову допомогу відмовити.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та за невідповідності висновків суду дійсним обставинам справи.
В обґрунтування скарги позивач вказував на те, що висновок суду про повне виконання сторонами умов договору не відповідає фактичним встановленим обставинам справи; суд не застосував норму права, яку зобов'язаний був застосувати, а саме, ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України, адже у даному випадку відповідач набув частину коштів за поставлений товар, підстава для набуття якої відпала ще до отримання ним коштів; позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогами повернути безпідставно сплачені кошти, які відображені в договорі як сума ПДВ, однак відповідач відмовлявся виконати дану законну вимогу позивача.
Апелянт наголошував на факті істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, а також виникненні таких обставин після укладення наведеного правочину у зв'язку зі змінами до чинного законодавства, якими поставлений товар був звільнений від оподаткування ПДВ; саме така істотна зміна обставин, на думку скаржника, дає підстави для застосування положень п. 6 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» щодо внесення змін до укладеного договору в частині зміни ціни в договорі внаслідок зміни ставок податків і зборів та/або зміни умов щодо надання пільг з оподаткування - пропорційно до зміни таких ставок та/або пільг з оподаткування.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.04.2021 поновлено Центру пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 27.01.2021 у справі № 910/12108/20; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Центру на рішення Господарського суду міста Києва від 27.01.2021 та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 10.02.2021 у справі №910/12108/20; розгляд апеляційної скарги призначено на 21.04.2021; встановлено ТОВ «Вектормед» строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідач скористався правом, наданим статтею 263 ГПК України, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі та залишити оскаржувані рішення суду першої інстанції без змін, а також стягнути з позивача на користь відповідача, понесені останнім витрати у зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 12000,00 грн.
Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, відповідач вказував на те, що станом на дату звернення позивача з даним позовом до суду сторони договору в повному обсязі та належним чином виконали всі свої зобов'язання, передбачені його умовами, а відтак, такі зобов'язання є припиненими на підставі ст. 599 ЦК України; зобов'язання, яке припинилося, не може бути змінено, в тому числі в порядку, передбаченому ст.ст. 651-654 ЦК України; з моменту укладення договору та до його повного виконання позивач не звертався до відповідача з пропозицією (або вимогою) про внесення змін до його умов в частині зменшення ціни товару на суму ПДВ, а твердження позивача про відмову відповідача змінити ціну товару на суму ПДВ не підтверджено жодним доказом; заяв про зміну предмету чи підстав позову в порядку передбаченому ч. 3 ст. 46 ГПК України, в частині повернення безпідставно отриманого майна на підставі ст. 1212 ЦК України, позивач не подавав, а тому його твердження про незаконність рішення суду у зв'язку з незастосуванням положень вказаної норми є безпідставним.
09.04.2021 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від відповідача надійшла заява про вступ у справу як представника, в якій останній просив надати доступ до електронної справи в підсистемі «Електронний суд».
У судове засідання 21.04.2021 позивач не з'явився, свого уповноваженого представника не направив, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час і місце судового розгляду був повідомлений належним чином.
Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності представника позивача, враховуючи, що останній не повідомив суд про поважність причин нез'явлення до суду апеляційної інстанції та не заявив клопотань про відкладення розгляду справи, а також з огляду на те, що наявні в матеріалах справи докази є достатніми для вирішення спору у даній справі без заслуховування його пояснень, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд апеляційної скарги за його відсутності.
У судовому засіданні представник відповідача вимоги апеляційної скарги не визнав, доводи, на яких вона ґрунтується вважає безпідставними, оскаржувані судові рішення законними, у зв'язку з чим просив залишити їх без змін, апеляційну скаргу - без задоволення, а також стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, докази понесення яких останнім будуть надані в порядку та строки, визначені процесуальним законодавством.
21.04.2021 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваних рішень норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 30.03.2020 між Центром (у тексті договору - покупець) та ТОВ «Вектормед» (у тексті договору - постачальник) було укладено договір поставки №04 (далі - договір), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити товар: за 021:2015-33170000-2 обладнання для анестезії та реанімації (далі - товар), в кількості, асортименті і за цінами згідно специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору (Додаток №1).
Відповідно до пункту 3.1. договору ціна цього договору (загальна вартість товару) становить 13 341 177,30 грн, у тому числі ПДВ 7% - 872 787,30 грн.
У відповідності до п. 10.1 договору останній вступає в силу з дати підписання і діє до 31.12.2020, але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань по договору.
В подальшому між сторонами було укладено додаткові угоди до договору, зокрема, відповідно до п. 1 Додаткової угоди №1 від 06.05.2020 сторони дійшли згоди скоригувати специфікацію до договору, залишивши незмінною ціну договору.
Пунктом 1 Додаткової угоди №2 від 12.05.2020 до договору сторони дійшли згоди зменшити ціну договору на 1 332 342,60 грн, встановити загальну ціну даного договору в сумі до 12 008 834,70 грн, з доданням зміненої специфікації до договору.
У період з 06.03.2020 по 13.05.2020 відповідачем було поставлено, а позивачем прийнято товар на загальну суму 12 008 834,70 грн, в тому числі ПДВ у розмірі 785 624,70 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи видатковими накладними.
Як зазначає позивач, за отриманий товар було проведено оплату в строк та на умовах, передбачених договором поставки, проте 02.04.2020 опубліковано зміни до п. 71 Прикінцевих положень ПК України та 15.07.2020 опубліковано постанову Кабінету міністрів України №271 від 08.04.2020, якою внесено зміни до постанови Кабінету міністрів України №224 від 20.03.2020, відповідно до яких звільнено від оподаткування ПДВ операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів, починаючи з 17.03.2020.
Вказуючи на те, що поставлені за договором товари включені до переліку товарів, зазначеному у постанові Кабінету міністрів України №224 від 20.03.2020 та станом на день укладення договору поставки сторонам не було і не могло бути відомо про вищезазначені зміни до законодавства, посилаючись на положення ст. 652 ЦК України, п. 6 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання укладеною додаткової угоди до договору поставки щодо зменшення ціни договору на суму податку на додану вартість 7%, визначивши загальну ціну договору (вартість поставленого товару) у розмірі 11 223 210,00 грн, а також про стягнення суми зайво сплаченого ПДВ в розмірі 785 624,70 грн.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи апелянта вважає безпідставними та необґрунтованими, з огляду на наступне.
Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з приписами ст. 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 ГК України майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, за своєю правовою природою договірні відносини, що склалися між сторонами у справі, мають ознаки договору поставки, за яким, відповідно до ст. 712 ЦК України, продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною другою цієї статті визначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін
Відповідно до статті 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі ст. 662 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
При цьому, у відповідності до ст. ст. 6 та 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Частиною 1 статті 638 ЦК України визначено що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За приписами ч. 1 ст. 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.
Отже, укладення ТОВ «Вектормед» та Центром договору поставки №04 від 30.03.2020 було спрямоване на отримання останнім товару та одночасного обов'язку по здійсненню його оплати за погодженою у договорі ціною.
За приписами статей 509, 526 ЦК України, статей 173, 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно зі ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Колегія суддів зазначає, що факт здійснення господарської операції з передачі товару підтверджується, зокрема, первинними бухгалтерськими документами.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції Закону України № 1724-VIII від 03.11.2016) первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.
Підпунктом 2.1 пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995 визначено, що первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту виконання господарської операції про передачу позивачеві товару останнім було надано суду копії видаткових накладних за період з 06.03.2020 по 13.05.2020 на загальну суму 12 008 834,70 грн, в тому числі ПДВ у розмірі 785 624,70 грн, а саме:
- № ВМ-0000515 від 06.03.2020 на суму 3 119 450,18 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 204 076,18 грн;
- №ВМ-0000591 від 06.04.2020 на суму 1 564 697,38 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 102 363,38 грн;
- №ВМ-0000605 від 06.04.2020 на суму 3 221 290,64 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 210 738,64 грн;
- №ВМ-0000657 від 14.04.2020 на суму 2 395 976,10 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 156 746,10 грн;
- № ВМ-0000708 від 13.05.2020 на суму 1 707 420,40 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 111 700,40 грн.
Колегія суддів звертає увагу, що вищезазначені видаткові накладні підписані уповноваженими особами обох сторін без зауважень та заперечень щодо кількості та якості отриманого товару, строку поставки та ціни такого товару, оформлені відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Положення «Про документальне забезпечення записів бухгалтерського обліку», затвердженого наказом Міністерства Фінансів України від 24.05.1995 № 88, а тому є належними та допустимими доказами на підтвердження факту поставки відповідачем товару позивачеві на суму 12 008 834,70 грн, погоджену сторонами у договорі з урахуванням змін, внесених додатковою угодою №2 від 12.05.2020 до договору.
Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Положеннями статті 530 ЦК України визначено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовою виконання зобов'язання є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Згідно з п. 4.1 договору сторони погодили, що покупець здійснює оплату після отримання товару на підставі виставленого рахунку та накладної протягом 5 календарних днів.
З матеріалів справи вбачається та визнається сторонами у справі, що позивач повністю оплатив вартість прийнятого товару, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями на загальну суму 12 008 834,70 грн.
При цьому, як зазначає позивач та не заперечує відповідач, договір поставки №04 від 30.03.2020 було укладено відповідно до вимог п.п. 2-1 Прикінцевих положень Закону України «Про публічні закупівлі», враховуючи невідкладну необхідність у закупівлі визначених у ньому товарів, без застосовування електронної системи закупівель з подальшим оприлюдненням звіту про укладений договір, самого договору та всіх додатків до нього.
Так, до закупівлі за вказаним договором були заявлені товари, зазначені в затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 №224 переліку товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Вказана постанова Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 №224 на час укладення договору передбачала звільнення від ввізного мита і ПДВ виключно в операціях із ввезення на митну територію України.
Разом з тим, 15.04.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 08.04.2020 № 271, якою, зокрема були внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 №224, зокрема, звільнено операції з ввезення відповідних товарів на митну територію України та/або операції з постачання їх на митній території України від оподаткування ПДВ.
Крім того, 02.04.2020 було опубліковано Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо підтримки платників податків на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким, зокрема, підрозділ 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК України доповнено пунктом 71 такого змісту: "71. Тимчасово, для здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання, необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19), перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України".
Відповідно до п. 71 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК України в редакції Закону України № 540-IX від 30.03.2020, у разі здійснення операцій, звільнених відповідно до цього пункту, положення пункту 198.5 статті 198 цього Кодексу та положення статті 199 цього Кодексу не застосовуються щодо таких операцій. Норми цього пункту застосовуються до операцій, здійснених починаючи з 17 березня 2020 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, як під час розгляду справи судом першої інстанції, так і в апеляційній скарзі позивач наголошував на тому, що на момент укладення договору поставки №04 від 30.03.2020 сторонам не було відомо, що відповідними змінами до законодавства будуть звільнятися від оподаткування ПДВ з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів, тобто поставка товару, визначеного умовами договору, у зв'язку з чим просив суд визнати укладеною додаткову угоду до договору поставки, якою фактично зменшити ціну договору на суму ПДВ 7%, визначивши загальну ціну договору у розмірі 11 223 210,00 грн.
Однак, на переконання колегії суддів, такі доводи позивача є безпідставними, виходячи з наступного.
Згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Статтею 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Частиною 1 ст. 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Порядок зміни та розірвання господарських договорів врегульований статтею 188 ГК України.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Отже, частинами 2, 3 ст. 188 ГК України встановлений порядок проведення сторонами договору переговорів щодо добровільної зміни чи розірвання договору, а частиною 4 цієї статті визначено, що заінтересована сторона може звернутися до суду, якщо виник спір.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач листом вих. №997 від 24.07.2020 звернувся до відповідача з вимогою укласти додаткову угоду, якою внести зміни до договору щодо зменшення ціни товару на суму ПДВ та повернути зайво сплачену суму ПДВ, однак, листом вих. №173 від 29.07.2020 відповідач відмовив у внесенні змін до договору та поверненні грошових коштів.
За загальним правилом відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 652 ЦК України, на які посилається позивач, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
Разом з тим, позивачем належним чином не доведено самого факту істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, а також виникнення таких обставин після укладення такого правочину.
За приписами ч. 1 ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається (ч. 3 ст. 632 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що під час укладення договору поставки №04 від 30.03.2020 сторонами було досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, зокрема, щодо предмета, ціни та строку дії договору.
Як встановлено судом першої інстанції, договір повністю виконаний відповідачем в частині поставки товару та позивачем в частині здійснення оплати за поставлений товар.
Таким чином, враховуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що виконання обома сторонами у повному обсязі договору станом на момент звернення позивача з даним позовом до суду унеможливлює зміну його ціни в силу приписів ч. 3 ст. 632 ЦК України.
Колегія суддів також враховує доводи відповідача стосовно того, що з моменту укладення договору та до його повного виконання позивач не звертався до відповідача з пропозицією (або вимогою) про внесення змін до його умов в частині зменшення ціни товару на суму ПДВ.
Водночас, твердження апелянта про те, що відповідач відмовлявся змінити ціну товару на суму ПДВ та погодився внести зміни лише в частині загальної вартості поставленого товару у відповідності до додаткової угоди №3 від 12.05.2020 заперечуються відповідачем та не підтверджені жодними доказами у справі.
При цьому, судом першої інстанції правомірно враховано, що при підписанні додаткової угоди № 2 до договору 12.05.2020, тобто більш ніж через місяць після опублікування відповідних змін до Прикінцевих положень ПК України, на які посилається позивач, сторонами враховано фактичну зміну ціни товару. Жодних застережень стосовно того, що до ціни договору не застосовується ПДВ додаткова угода № 2 від 12.05.2020 не містить. Водночас, до вказаної додаткової угоди №2 до договору сторонами також було підписано специфікацію (Додаток №1 до договору), в якій визначено детальний перелік та ціну товару саме з урахуванням ПДВ.
Посилання позивача на положення п. 6 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» правомірно визнані судом першої інстанції безпідставними, оскільки вказана норма визначає виключні випадки для зміни ціни у договорі саме до виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі, тоді як у даному випадку мало місце повне виконання зобов'язань сторін за договором у травні 2020 року.
Також місцевим господарським судом враховані доводи відповідача, які не були спростовані позивачем про те, що товар, який поставлявся за договором, є товаром іноземного виробництва та був ввезений відповідачем в Україну на підставі контрактів, укладених із нерезидентами та у відповідності до сертифікатів якості. При цьому, імпортований товар був розмитнений відповідачем в порядку, передбаченому Митним кодексом України, зі сплатою передбачених законодавством зборів і податків, що підтверджується доданими до відзиву на позовну заяву документами.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для визнання укладеною додаткової угоди до укладеного між сторонами договору поставки, якою вносяться зміни до п. 3.1 договору щодо зменшення ціни договору на суму ПДВ 7%, визначивши загальну ціну договору (вартість поставленого товару) в розмірі 11 223 210,00 грн без ПДВ.
Крім того, з огляду на вищенаведені обставини справи та відсутність підстав для зміни ціни поставленого товару за договором, який на дату звернення з даним позовом до суду у повному обсязі виконаний сторонами, колегія суддів не вбачає підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми сплаченого ПДВ в розмірі 785 624,70 грн, у зв'язку з чим доводи апелянта про незастосування приписів ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України є необґрунтованими.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами частин 1, 3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно зі ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Водночас, саме позивач повинен довести обставини, які входять до предмету доказування у справі та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем.
Проте, всупереч наведених вище правових норм, позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог про визнання укладеною додаткової угоди до договору та стягнення з відповідача грошових коштів, тобто не доведено того, що його права, за захистом яких він звернувся до суду, порушено відповідачем.
З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень чинного законодавства України, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову Центру до ТОВ «Вектормед» про визнання укладеною додаткової угоди та стягнення 785 624,70 грн.
Крім того, колегія суддів відхиляє доводи апелянта про наявність підстав для скасування додаткового рішення у справі, виходячи з наступного.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
За приписами ч. 1, п. п. 1, 4 ч. 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
З матеріалів справи вбачається, що у відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що у зв'язку з розглядом справи, він очікує понести судові витрати на професійну правничу допомогу, орієнтовний розмір яких становить 20 000,00 грн.
Згідно з ч. 2 ст. 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За змістом наведених законодавчих приписів необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
В якості доказів понесення витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, відповідачем до заяви про ухвалення додаткового рішення у справі додано копії наступних документів:
- договору про надання правової допомоги від 16.09.2020, укладеного між ТОВ «Вектормед» та Адвокатським об'єднанням «Бітраж» та додаткової угоди від 16.09.2020 про порядок розрахунків до договору про надання правової допомоги від 16.09.2020;
- актів про надання правової допомоги згідно з договором б/н від 16 вересня 2020 року на загальну суму 17 500,00 грн, а саме, від 07.10.2020 на суму 2 500,00 грн, від 01.11.2020 на суму 10 000,00 грн, від 23.12.2020 на суму 2 500,00 грн, від 27.01.2021 на суму 2 500,00 грн;
- платіжних доручень на загальну суму 17 500,00 грн, а саме, №1154 від 17.09.2020, №1185 від 05.10.2020, №1250 від 27.10.2020, №37 від 26.01.2021;
- ордеру про надання правової допомоги серії КВ №797325 від 28.09.2020.
У заяві про ухвалення додаткового рішення у справі також наведено детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом Книшовим І.Г. з метою представництва інтересів відповідача у даній справі, з визначенням їх вартості з урахуванням витраченого адвокатом часу на їх виконання.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, вказаними доказами підтверджується надання зазначеним адвокатом відповідачеві послуг з професійної правничої допомоги у погодженому між адвокатом та клієнтом розмірі, а також здійснення оплати за вказані послуги у сумі 17 500,00 грн.
При цьому, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Крім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Разом з тим, за приписами ч. 6 ст. 126 ГПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду сформулювала висновки щодо застосування норм права при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу, зокрема вказавши, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Надалі об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду підтвердила цей висновок у постанові від 22.11.2019 у справі № 902/347/18 та у постанові від 22.11.2019 у справі № 910/906/18, зазначивши, що у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 ГПК України).
У постанові від 22.11.2019 у справі № 902/347/18 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зауважила, що викладена в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 правова позиція має враховуватись при вирішенні усіх наступних спорів у подібних правовідносинах.
При цьому, колегія суддів наголошує, що за приписами ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Однак, під час розгляду справи судом першої інстанції, позивачем не було заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката та заперечень стосовно розміру заявлених відповідачем витрат на правничу допомогу, у тому числі розрахунків, які свідчили б про неправильність розрахунку витрат або про неналежність послуг адвоката до справи, орієнтовний розмір яких було вказано у відзиві на позовну заяву та остаточно визначений у заяві про ухвалення додаткового рішення, яка разом з доказами їх понесення була направлена на адресу позивача, що підтверджується відповідною поштовою накладною та описом вкладення у цінний лист.
Крім того, в апеляційній скарзі позивач також не наводить жодного обґрунтування щодо неправомірності стягнення з нього витрат на правничу допомогу, у тому числі стосовно їх розміру та співмірності, а також підстав для скасування додаткового рішення у справі, посилаючись лише на необхідність задоволення позовних вимог.
Таким чином, відповідачем, відповідно до ст. 126 ГПК України, не доведено належними та допустимим доказами неспівмірності заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу із складністю справи, обсягом та часом, витраченим адвокатом на виконання робіт.
При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що до переліку виконаних адвокатом робіт, витрати щодо яких заявлені відповідачем, були включені виключно ті роботи, що були необхідними для розгляду даної справи судом першої інстанції. Витрати по жодним іншим роботам адвоката не включалися відповідачем до розрахунку судових витрат.
Враховуючи, що рішенням Господарського суду міста Києва від 27.01.2021 у даній справі у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю, з огляду на приписи ч. 4 ст.129 ГПК України та наявні в матеріалах справи докази понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів не вбачає порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні додаткового рішення від 10.02.2021 у даній справі.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За приписами ч.ч. 1, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 27.01.2021 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 10.02.2021 у справі №910/12108/20 прийняті відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для їх скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр» має бути залишена без задоволення.
Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, з огляду на відмову в задоволенні апеляційної скарги, на підставі статті 129 ГПК України, покладаються на апелянта.
Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр» на рішення Господарського суду міста Києва від 27.01.2021 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 10.02.2021 у справі №910/12108/20 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 27.01.2021 у справі №910/12108/20 залишити без змін.
3. Додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 10.02.2021 у справі №910/12108/20 залишити без змін.
4. Матеріали справи №910/12108/20 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду відповідно до ст. ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 26.04.2021.
Головуючий суддя А.О. Мальченко
Судді М.Г. Чорногуз
Т.П. Козир