ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
13 квітня 2010 року 11:25 № 2а-1631/10/2670
Головуючого - судді Дегтярьової О.В.,
при секретарі судового засіданні Костик В.П.,
за участю позивача - ОСОБА_2,
представників:
позивача - ОСОБА_3,
відповідача - Шорського М.О. (довіреність від 03.12.2008р. № 3/7-48)
за позовом ОСОБА_2
до Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії щодо визнання учасником бойових дій та видати посвідчення учасника бойових дій,
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Головного управління внутрішніх військ МВС України про визнання протиправним та скасування рішення, визнання учасником бойових дій на території інших держав і зобов'язання видати посвідчення учасника бойових дій.
Заявою від 13.04.2010р. позивач уточнив пункт другий позовних вимог та просив зобов'язати Головне управління внутрішніх військ МВС України вчинити дії щодо визнання учасником бойових дій на території інших держав та видати посвідчення учасника бойових дій установленого зразка.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач неправомірно відмовив у визнанні учасником бойових дій, оскільки у період з червня 1988 року по липень 1989 року позивач неодноразово залучався до виконання спеціальних завдань в умовах надзвичайного стану та при збройних конфліктах на території Азербайджанської, Вірменської, Узбецької та Абхазької РСР із застосуванням вогнепальної зброї і піддавав ризику своє життя і здоров'я, а згідно листа від 21 вересня 2005 року Міністерства закордонних справ України Азербайджанська Республіка визнає ведення бойових дій на території Азербайджанської РСР (Нагірно-карабаський конфлікт) в період з жовтня 1988 року по квітень 1994 року.
Представник відповідача проти позову заперечував, надав письмові заперечення, в яких в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що в переліку держав, які перелічені в Постанові Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1994 року № 63, не передбачено держави і періоди, які зазначені в документах позивача. При цьому представник відповідача посилався на те, що фактично позивач направлявся у службове відрядження в межах однієї держави, оскільки Вірменська РСР, (Азербайджанська РСР, Узбецька РСР та Абхазька РСР не були суверенними державами, а входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
У судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити їх в повному обсязі.
Представник відповідача у судових засіданнях заперечував проти позову та підтримав доводи, викладені у запереченні.
Під час судового розгляду в якості свідка був допитаний ОСОБА_6, який разом з позивачем навчався у Вищому політичному училищі ім. 60-ти річчя ВЛКСМ МВС СРСР (м. Ленінград) та в період з червня по серпень 1989 року перебував у службових відрядженнях для виконання спеціальних завдань на території м. Фергана (Узбецька РСР), м. Сухумі (Абхазька РСР).
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, представників позивача та відповідача, показання свідка ОСОБА_6, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з таких підстав.
Позивач під час навчання у Вищому політичному училищі ім. 60-ти річчя ВЛКСМ МВС СРСР (м. Ленінград) у період з 15 червня 1988 року по 04 серпня 1988 року, з 24 листопада 1988 року по 21 січня 1989 року, з 04 червня 1989 року по 22 вересня 1980 року, з 17 липня 1989 року по 21 вересня 1989 року перебував у службових відрядженнях для виконання спеціальних завдань на території республік Закавказзя та Середньої Азії колишного СРСР (м. Єреван (Вірменська РСР), м. Баку (Азербайджанська РСР), м. Фергана (Узбецька РСР), м. Сухумі (Абхазька РСР) згідно наказів начальника училища від 16 червня 1988 року № 152с/ч та від 05 серпня 1988 року № 198с/ч, від 24 листопада 1988 року № 295с/ч та від 23 січня 1989 № 20с/ч, від 05 червня 1989 року № 139с/ч, від 28 липня 1989 року № 185с/ч та від 22 вересня 1989 року № 235с/ч відповідно, що підтверджується архівною довідкою Центрального архіву внутрішніх справ Російської Федерації від 24 грудня 2009 року № 4/А-881.
Позивач звернувся до Комісії Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасників бойових дій із заявою про визнання його учасником бойових дій у зв'язку з перебуванням у службових відрядженнях з виконання ним спеціальних завдань в умовах надзвичайного стану під час вирішення збройних конфліктів, відновлення законності та правопорядку на території колишнього СРСР.
За результатами розгляду матеріалів позивача Комісія Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України прийняла рішення (Протокол № 1 від 28 січня 2010 року) про відмову у визнанні ОСОБА_2 учасником бойових дій з посиланням на те, що в переліку держав, які перелічені Постанові Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1994 року № 63, не передбачено держави і періоди, які зазначені в документах позивача, а інших документів позивачем представлено не було.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом, який визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них, є Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»від 22 жовтня 1993 року № 3551-XІІ (із змінами і доповненнями).
Законодавство України про статус ветеранів війни та їх соціальні гарантії складається з цього Закону та інших актів законодавства України.
Відповідно до ст. 4 вищезазначеного Закону ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Статтею п'ятою цього ж Закону передбачено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Перелік підрозділів, що входили до складу діючої армії, та інших формувань визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно п. 2 ст. 6 цього ж Закону учасниками бойових дій визнаються учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які за рішенням відповідних державних органів були направлені для виконання миротворчих місій або у відрядження в держави, де в цей період велися бойові дії.
Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів від 08 лютого 1994року № 63 «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»(із змінами і доповненнями) затверджено перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території, що додається.
Територія Азербайджанської РСР, Абхазької РСР, Узбецької РСР та Вірменської РСР до вказаного переліку не входить.
При цьому п. 6 зазначеного Переліку, згідно якого до цього переліку входять інші країни після грудня 1979 року, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки згідно Примітки до п. 6 Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР і після 1979 року направлялися військові фахівці в країни, на території яких велися бойові дії, але Генеральний штаб Збройних Сил України не володіє такою інформацією. Військовим фахівцям у таких випадках пільги надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях.
Позивачем не надано суду відповідну довідку та інші документи на підтвердження участі в бойових діях.
Суд не приймає до уваги лист Міністерства закордонних справ України від 21 вересня 2005 року № 620/14-110-1410, оскільки він не має нормативного характер, а також з урахуванням того, що він не підтверджує визнання Урядом України того, що на територіях Вірменської РСР, Азербайджанської РСР, Узбецької РСР та Абхазької РСР у період з 15 червня 1988 року по 04 серпня 1988 року, з 24 листопада 1988 року по 21 січня 1989 року, з 04 червня 1989 року по 22 вересня 1980 року, з 17 липня 1989 року по 21 вересня 1989 року велись бойові дії.
З урахуванням вище вищевикладеного, відсутні правові підстави для надання позивачу статусу учасника бойових дій.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративні суди у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що відповідач як суб'єкт владних повноважень, діючи в межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України, правомірно відмовив позивачу
З урахуванням зазначених обставин, суд не знаходить підстав для задоволення позову.
Відповідно до ч. 2 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони -суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.
Оскільки відповідачем не понесені витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати стягненню з позивача не підлягають.
Керуючись ст. 7, ст. ст. 69 - 71, ст. 94, ст. ст. 158-163, ст. 167, ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. В задоволенні позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк, постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Постанова може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва протягом десяти днів з дня її проголошення шляхом подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Порядок подання заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги визначається в ст. 296 Цивільного процесуального кодексу України.
Суддя О.В. Дегтярьова
Дата виготовлення та підписання повного тексту постанови -20 квітня 2010 року.