Україна
Донецький окружний адміністративний суд
14 квітня 2021 р. Справа№200/9761/20-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі судді Чекменьова Г.А., за участю:
секретаря судового засідання Перерви Д.В.,
представника відповідача Ставицького О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної Міграційної служби України у Донецькій області, треті особи: Торецький міський відділ державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Торецької військово-цивільної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення про заборону в'їзду,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, третя особа - Торецький міський відділ державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), про визнання протиправним та скасування рішення про заборону в'їзду.
Заявлені вимоги позивач обґрунтував тим, що 21.05.2020 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Донецькій області було винесено рішення про заборону в'їзду на територію України громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 строком на 3 роки. Підставою винесення вказаного рішення стало обґрунтоване подання Торецького МВ Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, у якому зазначено про виконавчі провадження, де позивач був боржником. Однак, позивачу не було відомо про відкриття перелічених у поданні виконавчих проваджень, отже він був позбавлений можливості виконати їх шляхом сплати відповідних сум на користь стягувачів. Докази щодо ухилення позивача від виконання зобов'язань відсутні. Окрім того, відповідно довідки ДУ «Торецька виправна колонія № 2» у період відбування покарання ОСОБА_1 з 16.07.2004 року по 13.07.2012 року, виконавчих документів у відношенні нього на адресу виправної установи не надходило. Крім того, станом на день звернення до суду виконавчі провадження відносно позивача на виконанні у Торецькому МВ Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) не перебувають. Також оспорюване рішення відповідача містить інформацію про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, проте ОСОБА_1 з дня закінчення виконання стягнення за переліченими адміністративними правопорушеннями нових правопорушень не вчиняв, незнятої чи непогашеної судимості не має, тому твердження відповідача щодо створення небезпеки життю та здоров'ю громадян є лише припущенням. Крім того, факт вчинення адміністративного правопорушення, за яке позивач відбув покарання у встановленому Законом порядку, не може розглядатися, як безумовна підстава для заборони перебування в Україні та примусового повернення.
Також позивачем зазначено, що рішення про заборону йому в'їзду на територію України від 21.05.2020 року порушує права, гарантовані ст.ст. 8, 13 Європейської конвенції з прав людини, оскільки при його прийнятті відповідачем не було враховано сімейний стан позивача, перебування на його утриманні дружини та малолітнього сина, який є громадянином України та проживає разом з матір'ю на території України.
На підставі наведеного, позивач просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області від 21.05.2020 року про заборону в'їзду в Україну громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспортний документ громадянина Азербайджанської Республіки НОМЕР_1 , виданий Міністерством внутрішніх справ Азербайджанської Республіки від 26.08.2017 року) строком на 3 роки.
Ухвалою від 26.10.2020 року позовна заява прийнята до розгляду та відкрито загальне позовне провадження.
Ухвалою суду від 14.01.2021 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.
Ухвалою від 05.03.2021 року до участі у справ в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача було залучено ОСОБА_2 .
Ухвалою від 24.03.2021 року до участі у справ в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача було залучено Службу у справах дітей Торецької військово-цивільної адміністрації.
У відзиві на позовну заяву відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі. Обґрунтовуючи заперечення відповідач зазначив, що ОСОБА_1 під час попереднього перебування на території України не виконав рішення органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення та має інші невиконані майнові зобов'язання перед державою, юридичними та фізичними особами, а також те, що його перебування на території України може суперечити інтересам забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки. Тому, керуючись абзацами 2, 7 частини першої, а також частинами другою, третьою статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», п. 3, п.п. «д» п. 4, п. 6 Інструкції про порядок прийняття ДМС України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженої Наказом МВС від 17.12.2013 № 1235, ГУ ДМС в Донецькій області було винесено рішення від 21.05.2020 року про заборону громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживав за адресою: АДРЕСА_1 , в'їзду в Україну строком на 3 (три) роки. Отже, вказане рішення було прийнято відповідачем відповідно до вимог чинного законодавства, в межах компетенції, тому є цілком законним.
Представник відповідача у судовому проти позовних вимог ОСОБА_1 заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просив суд відмовити у їх задоволені.
Інші учасники справи до судового засідання не прибули, були повідомлені про час та місце розгляду справи.
Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши докази та письмові пояснення, викладені в заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.
21.05.2020 року т.в.о. начальника відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області було винесено рішення про заборону в'їзду на територію України громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживав за адресою: АДРЕСА_1 строком на 3 роки (а.с. 11-15).
Зі змісту вказаного рішення випливає, що 30.04.2020 року до Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області з Торецького міського відділу Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) надійшло обґрунтоване подання щодо прийняття рішення про заборону в'їзду в Україну боржнику - громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 . Обґрунтуванням подання слугував факт перебування на виконанні виконавчих проваджень стосовно позивача, а саме: з примусового виконання постанови № 3/225/1005/2018 від 06.09.2018 року Дзержинського міського суду Донецької області про стягнення з ОСОБА_1 штрафу у розмірі 352,40 грн.; з примусового виконання постанови № 3-0512-850 від 12.09.2012 року Дзержинського міського суду Донецької області про стягнення з ОСОБА_1 штрафу у розмірі 51 грн.; з примусового виконання постанови № 3-0512-889 від 26.09.2012 року Дзержинського міського суду Донецької області про стягнення з ОСОБА_1 штрафу у розмірі 510 грн.
Також за боржником ОСОБА_1 була зареєстрована низка невиконаних зобов'язань перед фізичними особами.
За вказаними виконавчими провадженнями здійснювались виконавчі дії, але суми заборгованості з ОСОБА_1 не стягнуто внаслідок відсутності майна на яке можливо звернути стягнення, а також неможливості встановити особу боржника і з'ясувати його місце проживання. Заходів з добровільної сплати та погашення заборгованості ОСОБА_1 не вживав та навпаки, ухилявся від погашення заборгованості. Внаслідок цих підстав, деякі з проваджень закрито та повернуто стягувачам, без виконання.
З'ясуванням обставин перебування цього іноземця в Україні встановлено, що 07.03.2018 року Торецьким МВ ГУ ДМС України в Донецькій області було встановлено ОСОБА_1 , який прибув в Україну 25.10.2017 року через КПП «Гоптівка» та у подальшому порушував правила перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, а саме - після закінчення дозволеного протягом 180 днів, 90-денного терміну перебування, ухилявся від виїзду з України.
07.03.2018 року Торецьким МВ стосовно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення та винесено постанову про накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу, розміром 510 грн. Зазначену постанову ОСОБА_1 виконав у встановлений законодавством строк.
07.03.2018 ОСОБА_1 звернувся до ДМС з заявою на продовження строку перебування на території України до 05.04.2018 року, яку було задоволено.
Проте, додатковою перевіркою встановлено, що 24.05.2018 року до Краматорського МВ ГУ ДМС України співробітниками Краматорського ВП ГУНП в Донецькій області доставлено ОСОБА_1 , який після закінчення строку перебування в Україні із заявою про продовження йому строку перебування в Україні своєчасно не звернувся та з 06.04.2018 року мешкав в Україні без документів на право проживання.
24.05.2018 року Краматорським МВ стосовно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, винесено постанову про накладання адміністративного стягнення у вигляді штрафу 1700 грн. та прийнято рішення про примусове повернення без заборони в'їзду в Україну.
ОСОБА_1 у встановлений законодавством строк не виконав вимоги постанови про накладення адміністративного стягнення, від сплати штрафу ухилився. Для забезпечення виконання цієї постанови та стягнення подвійного розміру штрафу, її надіслано до Краматорського міського відділу ДВС ГТУЮ у Донецькій області. Однак, 04.03.2019 за вих. № 14.13-21/12369 з Краматорського міського відділу ДВС до Краматорського МВ надійшов лист про повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки в ході проведення виконавчих дій державним виконавцем з'ясовано, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення.
Перевіркою за інтегрованою міжвідомчою інформаційно-телекомунікаційною системою щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система «Аркан») з'ясовано, що 17.01.2020 року ОСОБА_1 виїхав за межі України через КПП «Плетенівка».
На підставі викладеного відповідач дійшов висновку, що ОСОБА_1 повинен був сплатити призначені йому суми штрафів та боргів у визначений законодавством строк. Проте свідомо ухилявся від виконання цих рішень під час попереднього перебування в Україні, чим грубо порушує чинне законодавство України та завдає збитки державі.
Додатковою перевіркою за допомогою інтегрованої інформаційно-пошукової системи МВС України «АРМОР» та відповідно до листа Торецького ВП Бахмутського ВП ГУНП в Донецькій області від 14.08.2018 за вих. № 13233/20212-18 встановлено, що ОСОБА_1 неодноразово притягувався до відповідальності за скоєння адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 160 КУпАП; ч. 1, 4 ст. 122 КУпАП; ст. 124 КУпАП; ч. 1, 2 ст. 126 КУпАП; ст. 173 КУпАП, що, на думку посадової особи державної міграційної служби, створює небезпеку життю та здоров'ю громадян та посягає на інтереси забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки.
Таким чином, відповідач зробив висновок, що громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 є особою, яка під час попереднього перебування на території України не виконала рішення органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення та має інші невиконані майнові зобов'язання перед державою, юридичними та фізичними особами, а також своїми діями посягав на інтереси забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам з урахуванням встановлених обставин справи, суд зазначає про таке.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України, визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI).
Відповідно до вимог абзаців другого та сьомого частини першої статті 13 Закону № 3773-VI в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:
- в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку, або боротьби з організованою злочинністю;
- якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну.
Рішення про заборону в'їзду в Україну строком на три роки приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України. У разі невиконання рішення про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства забороняється подальший в'їзд в Україну на десять років, що додається до частини строку заборони в'їзду в Україну, який не сплив до моменту прийняття повторного рішення про заборону в'їзду в Україну (частина третя статті 13 Закону № 3773-VI).
Згідно з пунктом 18 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в'їзду в Україну слід ураховувати, що застосування такої заборони визначене статтею 13 та частиною другою статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". При цьому необхідність заборони в'їзду в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку визначається компетентними державними органами та має превентивний характер, який не потребує обов'язкової наявності порушень законодавства особами, яким заборонено в'їзд. Судам під час розгляду спорів про заборону в'їзду в Україну необхідно мати на увазі, що процедура заборони в'їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені статтею 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
Водночас, суд враховує, що відповідно до частини другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тому, з метою перевірки доводів оскарженого рішення відповідача, що перебування позивача на території України може створити небезпеку життю та здоров'ю громадян, посягнути на інтереси забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки через вчинення останнім правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 160, ч. 1,4 ст. 122, ст. 124, ч. 1, 2 ст. 126, ст. 173 КУпАП, суд виходить з такого.
З інформації, яка міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, випливає, що постановою Дзержинського міського суду Донецької області від 30.07.2018 року ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 160 КУпАП - за торгівлю кавунами у невстановленому для цього місці. 08.11.2019 року постановою того ж суду позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.ст. 122-4, 124 КУпАП - за порушення Правил дорожнього руху. Будь-яких доказів на підтвердження вчинення позивачем інших правопорушень, зокрема, передбачених ст.ст. 173, 126 КУпАП суду надано не було.
З приводу доводів позовних вимог в цій частині суд враховує, що характер вчинених правопорушень не може свідчити про небезпеку з боку ОСОБА_1 життю та здоров'ю громадян та посягання на інтереси забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки на території України.
Крім того, відповідно до вимог ст. 39 КУпАП якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.
Також суд зазначає, що постанова від 07.03.2018 року про притягнення позивача до відповідальності за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення виконана останнім у встановлений законодавством строк, а постанова від 24.05.2018 року про застосування до ОСОБА_1 адміністративного стягнення за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення у вигляді штрафу 1700 грн. повернута стягувачу.
Отже, вказані обставини не можуть розглядатися, як безумовні підстави для заборони в'їзду позивачу в Україну.
Стосовно невиконаних зобов'язань позивача, зі змісту Обґрунтованого подання Торецького міського відділу державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Харків) від 30.04.2020 року № 17.15-12-25556 випливає, що на виконанні у Торецькому МВ Державної виконавчої служби перебували виконавчі провадження стосовно громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме: примусове виконання постанов Дзержинського міського суду Донецької області від 06.09.2018 - про стягнення судового збору 352,40 грн., від 12.09.2012 - про стягнення штрафу 51 грн. та від 26.09.2012 - про стягнення штрафу 510 грн. (а.с. 9). Також у поданні без деталізації зазначено про реєстрацію у минулому невиконаних зобов'язань перед фізичними особами, виконавчі провадження по яких було закрито та повернуто стягувачам без виконання (а.с. 9-10).
Як встановлено під час розгляду справи вказане подання стало однією з підстав прийняття рішення про заборону позивачу в'їзду в Україну.
З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити про таке.
З системного аналізу вимог Закону України «Про виконавче провадження» випливає, що поняття «ухилення від виконання зобов'язань, покладених на боржника рішенням» означає будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов'язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов'язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об'єктивні обставини (непереборної сили, події тощо).
Однак, в матеріалах справи відсутні докази, які свідчили б про обізнаність боржника ОСОБА_1 щодо відкриття та перебігу виконавчих проваджень про стягнення з нього на користь інших осіб певних сум. Також в матеріалах справи відсутні відомості про те, чи отримав він копії постанов про відкриття виконавчих проваджень, чи було відомо боржнику про наявний борг перед стягувачами. Вказані питання також не досліджувались відповідачем під час винесення спірного рішення. Саме по собі посилання на заборгованість за виконуваними рішеннями за відсутності відповідних доказів не свідчить про цілеспрямоване ухилення боржника від виконання зобов'язання, на думку суду, не може бути підставою для висновку про умисне ухилення позивача від виконання зобов'язань, покладених на нього відповідним рішенням.
Крім того, Законом України «Про виконавче провадження» у відповідних редакціях були встановлені конкретні строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання, підстави переривання вказаних строків та порядок їх поновлення.
Отже, зі змісту подання Торецького міського відділу державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Харків) від 30.04.2020 року випливає, що станом на 30.04.2020 року жодного виконавчого провадження щодо примусового виконання рішень органів державної влади, невиконаних зобов'язань перед державою, юридичними та фізичними особами щодо боржника ОСОБА_1 не було.
Окрім того, згідно з довідкою ДУ «Торецька виправна колонія № 2» у період відбування покарання ОСОБА_1 з 16.07.2004 року по 13.07.2012 року, виконавчих документів у відношенні нього на адресу виправної установи не надходило. Крім того, станом на день звернення до суду виконавчі провадження відносно позивача на виконанні у Торецькому МВ Державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) не перебувають.
На підставі наведеного, відповідачем безпідставно зазначено у спірному рішенні про наявність у позивача невиконаних майнових зобов'язань перед державою, юридичними та фізичними особами та враховано ці обставини при прийнятті рішення щодо заборони в'їзду в Україну.
Щодо дотримання прав дитини суд зауважує, що відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 02.06.2017 року Торецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, позивач є батьком малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 157). Відповідно до довідки № 2156 від 05.07.2018 року про реєстрацію особи громадянином України, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , набув громадянства України на підставі ч.3 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» (а.с. 159).
Відповідно до пункту 30 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних з перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».
Згідно з частиною другою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У контексті практики Європейського суду з прав людини, за статтею 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім'ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв'язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені статті 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.
У статті 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 червня 1988 року у справі «Боррехаб проти Нідерландів» висвітлив правову позицію щодо захисту права на «сімейне життя» у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав'язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року №ETS N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з ч. 7 ст. 7 Сімейного Кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою.
Згідно зі ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» саме сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили (ч. 1 ст. 14 Закону України «Про охорону дитинства»).
Пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, яка набрала чинності для України 27.09.1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що такий захід, як заборона в'їзду в Україну, не виключає серйозного втручання з боку держави у здійснення права відповідача на повагу до сімейного життя, оскільки призведе до розриву сімейних зав'язків між батьком та його неповнолітнім сином.
Крім того, спірне рішення істотно впливає на дотримання прав малолітньої дитини - ОСОБА_3 , який є громадянином України, але через спірне рішення позбавлений піклування свого батька, а для спілкування з ним був би вимушений покинути країну своєї належності.
З урахуванням особи відповідача, а також конкретних обставин (його сімейного стану), суд вважає рішення, що видворення відповідача суперечить вимогам ст. 8 Європейської конвенції про права людини.
Одночасно, стосовно критеріїв частини другої статті 2 КАС України відповідачем не доведено, що оскаржене рішення прийнято обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) та пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Вказані обставини є підставами для визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області від 21.05.2020 року про заборону в'їзду в Україну позивачу строком на 3 роки, через що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд зазначає, що за приписами статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Тому сплачений з боку позивача судовий збір у розмірі 840,80 грн. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 2, 139, 241-246, 255, 295, 297 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної Міграційної служби України у Донецькій області, треті особи: Торецький міський відділ державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Торецької військово-цивільної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення про заборону в'їзду - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області від 21.05.2020 року про заборону в'їзду в Україну строком на 3 роки громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспортний документ громадянина Азербайджанської Республіки НОМЕР_1 ).
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної Міграційної служби України у Донецькій області (87515, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Митрополитська, буд. 20, ЄДРПОУ 37841728) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспортний документ громадянина Азербайджанської Республіки НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 840 (вісімсот сорок) грн. 00 коп.
Вступна та резолютивна частина рішення виготовлена та проголошена 14 квітня 2021 року. Рішення складено у повному обсязі 23 квітня 2021 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Г.А. Чекменьов