справа № 752/21424/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Колдіна О.О.
провадження №22-ц/824/2664/2021 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
23 квітня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Болотова Є.В., Музичко С.Г.,
розглянувши у письмовому провадженні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 01 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення суми позики,-
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду
м. Києва із позовом до ОСОБА_3 , в якому просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 45 600 гривень, проценти за користування грошовими коштами у розмірі 23 929 грн. 38 коп. за період від 01.01.2014 року до 08.12.2016 року, 3% річних в сумі 4 021 грн. 55 коп., інфляційні збитки у розмірі 43 665 грн. 86 коп. та судові витрати у справі.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що відповідач 01.04.2013 року надав розписку, згідно якої зобов'язався повернути суму у розмірі 45 600 грн. до 31.12.2013 року.
На момент звернення до суду відповідач не виконав свої зобов'язання, у зв'язку з чим позивач просив стягнути борг за договором позики в судовому порядку.
Також, на підставі положень 1048 ЦК України позивач просив стягнути з відповідача проценти за користування коштами у розмірі облікової ставки НБУ за період від 01.01.2014 року до 08.12.2016 року, а також у зв'язку з несвоєчасним виконанням грошового зобов'язання, позивач просив застосувати положення ст.625 ЦК України та стягнути з відповідача 3% річних від суми простроченого зобов'язання та інфляційні збитки.
Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 01 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що розписка від 01.04.2013 року не містить підтвердження про отримання грошових коштів в борг і передачу грошових коштів відповідачу, а також дати такої передачі. Також, зі змісту розписки не можливо встановити, що зобов'язання повернути 45 600 гривень позивачу виникло у позивача саме з договору позики.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Скаргу обґрунтовував тим, що відповідачем не оспорено укладений договір позики, а письмові докази у справі, зокрема боргова розписка, згідно якої відповідач підтвердив своє зобов'язання повернути борг у розмірі 45 600 грн. є достатнім доказом укладеного між сторонами договору позику.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 зазначає, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Наголошує, що позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі коштів відповідачу, а тому Голосіївський районний суд міста Києва обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно з ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).
Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву.
Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.
Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників. (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13-ц)
За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Встановлено, що ОСОБА_1 надав оригінал розписки, відповідно до якої 01.04.2013 року ОСОБА_5 зобов'язався повернути йому борг у розмірі 45 600 гривень до 31.12.2013 року.
Звертаючись до суду позивач посилався на те, що дана розписка підтверджує отримання ОСОБА_5 позики у розмірі 45 600 гривень.
Матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_5 належним чином виконав зобов'язання по поверненню ОСОБА_1 отриманих в борг коштів за розпискою від 01.04.2013 року.
З матеріалів справи вбачається, що між сторонами існує спір щодо позикових відносин.
Позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України.
Згідно вимог ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори).
За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для кого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Згідно із ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
За приписами статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першої статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Згідно ч.2 ст.1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до вимог ст.1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій же сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно ст.525 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином і одностороння відмова від зобов'язання не допускається. Відповідач невиконанням зобов'язання порушив майнові права позивача, і ці права підлягають судовому захисту.
Відповідно до вимог ст.526 ЦК України, належним є виконання, що відповідає умовам договору, вимогам закону та інших актів цивільного законодавства.
Частиною 3 ст.545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Відповідно до ч.1 ст.527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Згідно з ч.1 та ч.4 ст.545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Частинами 1 та 2 ст.207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, з яким погодився Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) та у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 426/8022/17 (провадження № 61-17131св18).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №464/3790/16-ц).
Як зазначалось вище, відповідачем 01.04.2013 року складено розписку, що свідчить про отримання ОСОБА_3 в борг від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 45 600 грн. та обов'язок відповідача щодо повернення таких коштів.
Також ч.1 ст.1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього Кодексу.
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) дійшла такого висновку, що при обрахунку 3% річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у гривні. 3% річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).
За змістом цієї норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) дійшла такого висновку, що при обрахунку 3% річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у гривні. 3% річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).
Згідно розрахунку, наданого позивачем, 3% річних за період з 01 січня 2014 року по 08 грудня 2016 року становить 4 021 грн. 55 коп. Вказаний розрахунок складений відповідно до наведеної вище формули обрахування 3 % річних та відповідачем не спростований.
Отже, дослідивши матеріали справи, оригінал розписки, розрахунки, надані позивачем, колегія судді приходить до висновку, що позовні вимоги є обгрунтованими, оскільки встановлено, що на підставі розписки від 01 квітня 2013 року між сторонами виникли правовідносини, які випливають із договору позики, відповідач ОСОБА_3 , у визначений розпискою строк позичені грошові кошти та відсотки за користування ними не повернув, у зв'язку з чим з нього на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню сума позики в межах заявлених позовних вимог: у розмірі 45 600 грн., 3% річних за період з 01 січня 2014 року по 08 грудня 2016 року у розмірі 4 021 грн. 85 коп. та інфляційні втрати у розмірі 43 665 грн. 86 коп. згідно з ч.2 ст.625 ЦК України, що у загальному розмірі становить 93 287 грн. 71 коп.
Позовні вимоги в частині стягнення відсотків за користування позикою задоволенню не підлягають, оскільки таке стягнення не передбачене ст. 625 ЦК України та договором.
Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 01 жовтня 2020 року скасувати і ухвалити у справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення суми позики задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 45 600 грн., 3% річних за період від 01 січня 2014 року до 08 грудня 2016 року у розмірі 4 021 грн. 85 коп. та інфляційні втрати у розмірі 43 665 грн. 86 коп., а всього: 93 287 грн. 71 коп.
Також, в порядку ст. 141 ЦПК України, слід стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 399 грн. 38 коп., з урахуванням того, що в матеріалах справи відсутні докази, що підтверджуються сплату судового збору за подання позовної заяви.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 01 жовтня 2020 рокускасувати і ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення суми позики задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) заборгованість у розмірі 45 600 (сорок п'ять тисяч шістсот) грн., 3% річних за період від 01 січня 2014 року до 08 грудня 2016 року у розмірі 4 021 (чотири тисячі двадцять одна) грн. 85 коп. та інфляційні втрати у розмірі 43 665 (сорок три тисячі шістсот шістдесят п'ять) грн. 86 коп., а всього: 93 287 (дев'яносто три тисячі двісті вісімдесят сім) грн. 71 коп.
Стягнути з ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 399 (одна тисяча триста дев'яносто дев'ять) грн. 38 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у ч.3 ст.389 ЦПК України.
Суддя-доповідач:
Судді: