Апеляційне провадження № 22-ц/824/5607/2021
Справа 369/14653/19
Іменем України
23 квітня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянув в порядку письмового провадження в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, ухвалене у складі судді Пінкевич Н.С. в м. Київ 14 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -
В червні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом про визнання батьківства, стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 розєднано в окремі самостійні провадження, виділено в самостійне провадження позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів.
Позов мотивовано тим, що вона проживала з відповідачем однією сім'єю без шлюбу з 2012 року до листопада 2018 року, під час проживання у них з відповідачем народився син, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після фактичного припинення спільного проживання відповідач не навідується до сина, участі у його вихованні не приймає, матеріальної допомоги у достатній кількості на його утримання не надає, не цікавиться життям та здоров'ям дитини.
Просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 в розмірі ј частини всіх видів його доходів, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для однієї дитини відповідного віку щомісячно, починаючи від дня пред'явлення позову і до досягнення дитиною повноліття.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 лютого 2020 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі ј частини всіх видів доходу щомісячно до досягнення дитиною повноліття, починаючи з 06 червня 2019 року.
Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність і несправедливість, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 лютого 2020 року та ухвалити нове рішення, яким визначити розмір аліментів на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 у вигляді фіксованої суми, яка повинна бути в межах 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до повноліття дитини.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що судом першої інстанції не було всебічно досліджено всіх документів, фактів і доказів, йому було відмовлено в дослідженні його матеріального стану та всебічного розгляду справи. До судового засідання, на якому було прийняте дане рішення, ним завчасно було подано заяву про перенесення розгляду справи, оскільки, як він вказував у відзиві на позов, на момент розгляду справи та до 01 квітня 2020 року він був підприємцем 3 групи без ПДВ, доходом у підприємців цієї групи є всі кошти, які надходять від діяльності (оборотні кошти), проте прибутком є лише сума, яка залишається після відрахування собівартості проданих товарів, їх транспортування, сплати податків та інших платежів (кредити). Оскільки коректну суму прибутків неможливо підтвердити документами, вважає, що сума аліментів має бути фіксованою та вираженою в твердій грошовій сумі. Також він вказував, що діяльність підприємства здійснюється на кошти, отримані від кредитів у банках, які необхідно вчасно обслуговувати. Для можливості обрахунку заборгованості по кредитах, сплачених сум та їх обслуговування він зібрав виписки від банків-позичальників, проте на день засідання не надійшли документи від одного з банків. Відсутність всіх документів унеможливила б в повній мірі зрозуміти його фінансовий стан та ухвалити правомірне рішення. Також він надавав інформацію, що існують кредити, кошти від яких він позичав під час спільного проживання з позивачем та сином, які витрачались на спільні потреби, проте виплачує він їх самостійно і на сьогодні, кредити, щоб дати гроші на вимогу батька ОСОБА_2 задля того, щоб бачитись з сином, і ці борги перед банком він також сплачує. В свою чергу, він пропонував до моменту погашення кредитів та набуття можливості фінансово підтримувати свою дитину, сплачувати фіксовану суму аліментів, яка повинна бути в межах 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Проте суд першої інстанції відмовився в повній мірі дослідити предмет розгляду та прийняв необґрунтоване, на думку відповідача, рішення, яке ні в якій мірі не може бути ним виконане, оскільки таких прибутків він ніколи не мав, щоб сплатити ј від всіх оборотних коштів, окрім того також ще має сплачувати великі суми кредитів; суд в рішенні вказує, що визначена частина є незначною часткою від доходів відповідача як фізичної особи, підтверджуючи виключну заангажованість судді, її необізнаність в бухгалтерських особливостях діяльності фізичної особи-підприємця та нерозуміння того, що сплачуючи ј від оборотних коштів, у нього не залишалося б грошей на діяльність і підприємство він був би змушений закрити одразу.
Посилався на п. 13 постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146, висновки Верховного Суду щодо порядку нарахування аліментів, що здійснюється після відрахування із заробітної плати та інших видів доходів боржника податків, вказував, що здійснення розрахунку аліментів без врахування податків та інших видатків діяльності є неправомірним, а тому розмір аліментів підлягає перерахунку з врахуванням віднімання обов'язкових податків та зборів.
Зазначав, що він погоджується із стягненням з нього аліментів, проте категорично не згоден з їх розміром, оскільки судом не враховано його складне матеріальне становище.
Від позивача ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просила залишити апеляційну скаргу без задоволення як безпідставну і необґрунтовану, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що апеляційна скарга в більшій мірі містить оціночні судження та припущення відповідача щодо мотивів прийняття судового рішення та всупереч п. 5 ч. 2 ст. 356 ЦПК України не містить підстав, з яких вона подана.
Вважала, що в описовій частині апеляційної скарги зазначено обставини, які взагалі не є засобами доказування та/або аргументами по суті спору, зокрема зацікавленість суду і солідарність з позивачем; відповідач під час розгляду справи судом першої інстанції не ставив питання про зацікавленість судді та відповідно не заявляв відводу складу суду.
Посилалася на невідповідність дійсним обставинам справи і непідтвердження доказами посилання позивача в обґрунтування свого матеріального становища, оскільки відповідач ані з відзивом, ані під час розгляду справи судом не надавав жодних доказів на підтвердження наявності заявлених ним зобов'язань, витрачання нібито кредитних коштів на потреби сім'ї, вчинених, на його думку, вимагань, а також причинно-наслідкового зв'язку з його матеріальним становищем та неможливістю сплачувати аліменти.
Щодо твердження відповідача про дослідження судом не в повній мірі предмету позову, зазначала, що у підготовчому судовому засіданні 22 листопада 2019 року відповідач подав суду заяву про витребування доказів, а саме інформації про доходи позивача за 3 квартал 2019 року, натомість інших заяв про витребування доказів, а також клопотань про приєднання доказів до матеріалів справи, які свідчили б або давали б змогу визначити матеріальний стан відповідача, відповідач до суду не заявляв та не надавав. Крім того, відповідач не вказав, чому такі докази не могли бути подані ним разом з відзивом, оскільки дані докази стосуються його безпосередньо і жодних перешкод в їх отриманні він не мав.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вище вимогам закону.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 про стягнення аліментів в розмірі ј частини від усіх видів доходу відповідача щомісячно, суд першої інстанції виходив із рівності обов'язків батьків по утриманню дитини і тих обставин, що дитина проживає з матір'ю, врахував вартість продуктів харчування, інших речей першої необхідності, розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, надані суду пояснення щодо витрат на утримання дитини, матеріального стану відповідача; доводи відповідача про стягнення аліментів в розмірі 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку суд вважав необґрунтованими, оскільки в матеріалах справи відсутні докази отримання відповідачем мінімального доходу. При визначенні розміру аліментів судом враховано, що частина є незначною часткою від доходу відповідача та не є непомірним для нього.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Із матеріалів справи апеляційний суд вбачає, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 листопада 2019 року визнано ОСОБА_1 батьком неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На а. с. 18 - 24 знаходиться витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 12 листопада 2019 року, згідно якого ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець з 15 липня 2016 року і є платником єдиного внеску.
На а. с. 12 - 15 знаходиться доповнення ОСОБА_1 від 12 листопада 2019 року до відзиву на позовну заяву, в якому він просив визначити розмір аліментів на утримання дитини в межах 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно.
12 листопада 2019 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про витребування доказів, в якому просив витребувати в Маньківській ДПІ Уманського управління довідку про доходи за 2016 - 2019 роки ОСОБА_1 (а. с. 16 - 17).
Також 19 листопада 2019 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про забезпечення доказів, в якій просив витребувати у позивача витяг з реєстру платників єдиного податку та декларацію про доходи платників єдиного податку за 3 квартал 2019 року (а. с. 27).
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 22 листопада 2019 року заяви про забезпечення доказів задоволено частково, витребувано з Державної фіскальної служби України довідку про доходи, отримані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за 2019 рік (а. с. 30 - 31).
На а. с. 39 знаходяться надані на виконання ухвали Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 22 листопада 2019 року відомості з інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб-платників податків станом на 04 лютого 2020 року, згідно яких сума доходу ОСОБА_1 за 3 квартали 2019 року становила 81216,49 грн., інформація про доходи, отримані ОСОБА_2 за період з 1 по 3 квартали 2019 року відсутня.
14 лютого 2019 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтоване тим, що АТ «Альфа-Банк» не зміг надати до початку судового засідання надати розрахунок заборгованості за його кредитом за 2019 рік, без якого неможливо встановити його фінансовий стан за 2019 рік (а. с. 42) та заяву про забезпечення доказів, в якій просив витребувати з АТ КБ «ПриватБанк» довідку про обіг коштів по картці ПриватБанку користувача ОСОБА_2 (а. с. 43).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, до апеляційної скарги відповідачем надано зведену таблицю доходів за 2019 - 2020 роки та платежів по кредитних заборгованостях; копію річної декларації доходів за 2019 рік; копію довідки про залишок, заборгованість та рух коштів по кредитній картці Моно банку за 2019 та 2020 рік; копію довідки про залишок, заборгованість та рух коштів по кредитній картці Альфа банку за 2019 та 2020 рік; копію довідки про залишок, заборгованість та рух коштів по кредитній картці ПриватБанку за 2019 та 2020 рік; копію довідки про залишок коштів по кредитній картці ПриватБанку за 2019 та 2020 рік; копію річної декларації доходів за 2020 рік, копію довідки про доходи за 2020 рік.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Виходячи з викладеного, оскільки розгляд справи на підставі доказів, які не надавалися до суду першої інстанції, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, та оскільки клопотання про прийняття нових доказів відповідачем у апеляційній скарзі не заявлено, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 367 ЦПК України, позбавлений процесуальної можливості прийняти зазначені документи до уваги як належні та допустимі докази.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Оцінюючи висновки суду по суті позовних вимог та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд керується наступним.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789XII (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
За змістом статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов'язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.
Одним із основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов'язком батьків утримувати дітей до їх повноліття та знайшло своє закріплення у СК України.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 181 СК України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Відповідно до ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до ч. 1 ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Таким чином, оскільки відповідач зобов'язаний утримувати неповнолітню дитину, із відповідача на користь позивача підлягають стягненню аліменти на утримання неповнолітньої дитини, яка проживає з позивачем.
Апеляційний суд враховує, що відповідачем рішення суду першої інстанції про стягнення аліментів оскаржується лише в частині розміру аліментів, визначених судом в ј частці від усіх видів заробітку (доходу) відповідача.
Нічим не підтверджені, ґрунтуються на припущеннях та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про упередженість і об'єктивність суду першої інстанції, оскільки такі доводи зводяться до незгоди ОСОБА_1 з рішенням, ухваленим судом.
Серед інших доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначав, що при ухваленні рішення судом першої інстанції не було враховано матеріального становища відповідача та наявності у нього кредитних зобов'язань, в тому числі в інтересах сім'ї та для оплати коштів, які у нього нібито вимагав батько позивача, однак в матеріалах справи станом на час ухвалення рішення будь-які докази про це відсутні і доказів неможливості підтвердження цих обставин належними і допустимими доказами під час розгляду судом першої інстанції щодо цих обставин відповідач не надав.
Доводи відповідача про складне матеріальне становище відхиляються апеляційним судом, оскільки на відповідача як батька неповнолітньої дитини законом покладено обов'язок утримувати дитину до її повноліття.
Зважаючи на відсутність в апеляційній скарзі інформації щодо будь-яких інших обставин, які мають істотне значення і мають враховуватися судом, зокрема про наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, з огляду на рівність не лише прав, а й обов'язку батьків утримувати неповнолітніх дітей, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про визначення розміру аліментів у ј частки від заробітку (доходу) відповідача щомісячно, що і просила ОСОБА_2 в позовній заяві.
Такий розмір аліментів апеляційний суд вважає необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного утримання, розвитку і лікування дитини, який не підлягає зменшенню з підстав, зазначених в апеляційній скарзі.
Враховуючи наведене, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 з посиланням на ст. 181, 192 СК України, постанову Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справи щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» і правові висновки Верховного Суду України, що розмір аліментів підлягає встановленню в зазначеному ним розмірі, який він вважає можливим сплачувати, а в подальшому розмір аліментів можна буде переглянути відразу після виплати заборгованості перед банками та покращення його фінансової ситуації.
Також апеляційним судом відхиляються доводи відповідача про необхідність стягнення аліментів в твердій грошовій сумі в розмірі прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, оскільки відповідно до вимог ст. 181 СК України, що діє, кошти на утримання дитини присуджуються у частці від доходу або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків, разом із яким проживає дитина. Так, позивач просила стягнути аліменти в частці від доходу відповідача, відтак суд першої інстанції, враховуючи межі заявлених позовних вимог, задовольнив позов, стягуючи аліменти у спосіб, що обрано позивачем.
Доводи апеляційної скарги, що доходами у підприємців 3 групи оподаткування є всі кошти, які надходять від діяльності (оборотні кошти), і він ніколи не мав таких прибутків, щоб сплатити ј від всіх оборотних коштів, не ґрунтуються на вимогах закону і відхиляються апеляційним судом, виходячи із наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 195 СК України заборгованість за аліментами платника аліментів, який є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.
Відповідно до ч. 1, 3, 4 ст. 79 Закону України «Про виконавче провадження» порядок стягнення аліментів визначається законом. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України. Виконавець зобов'язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця, а також проводити індексацію розміру аліментів відповідно до частини першої цієї статті.
Пунктом 4 розділу XVI «Особливості виконання рішень про стягнення аліментів» Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 визначено, що сума заборгованості зі сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому статтею 195 Сімейного кодексу України.
Таким чином, виходячи з системного аналізу наведених вимог закону, оскільки відповідач на час ухвалення рішення займався підприємницькою діяльністю та перебував на спрощеній системі оподаткування 3 групи, розмір стягнутих з нього аліментів маєвизначатися виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості, і відповідачем в апеляційній скарзі не обґрунтовано доказів неможливості сплати аліментів в зазначеному розмірі.
Такі висновки апеляційного суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 03 березня 2021 року в справі № 463/2566/19 (провадження № 61-21320св19) щодо розміру аліментів, які підлягають сплаті фізичними-особами підприємцями на спрощеній системі.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із судовим рішенням, переоцінки доказів, яким судом першої інстанції було надано належної оцінки, та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. ст. 7, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Судді : Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.