вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"19" квітня 2021 р. Справа№ 910/10706/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Євсікова О.О.
суддів: Попікової О.В.
Пашкіної С.А.
за участю:
секретаря судового засідання Кульчицької І.А.,
представників сторін:
позивача: Морозова О.В;
відповідача-1: не з'явились;
відповідача-2: Тарасенко В.В.;
третьої особи: Неведров О.В.;
розглянувши апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс»
на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2020 (повний текст складений 08.12.2020)
у справі № 910/10706/20 (суддя Бондарчук В.В.)
за позовом Акціонерного товариства «Банк «Портал»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранс-Ремонт»,
Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю «БК «Укртрансбуд»,
про визнання договору недійсним,
Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.11.2020 позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу №2/4-Д від 20.04.2018, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Укртранс-Ремонт» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс» в частині купівлі-продажу дизель-генератора 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, виробництва Коломенського заводу; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранс-Ремонт» на користь Акціонерного товариства «Банк «Портал» судовий збір у розмірі 1.051,00 грн; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс» на користь Акціонерного товариства «Банк «Портал» судовий збір у розмірі 1.051,00 грн.
Рішенням місцевого суду мотивоване тим, що відповідачі порушили права позивача як заставодержателя предмета застави (дизель-генератора 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», в кількості 1 (одна) одиниця) шляхом укладення договору купівлі-продажу № 2/4-Д від 20.04.2018 в частині купівлі-продажу дизель-генератора 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, виробництва Коломенського заводу, що є підставою для визнання його в цій частині недійсним.
Не погодившись із прийнятим судовим рішенням, ТОВ «Мінерфін-Транс» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення місцевого суду скасувати та прийняти нове, яким у позові відмовити повністю.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.12.2020 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Пашкіна С.А., Владимиренко С.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.12.2020 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/10706/20; відкладено вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV ГПК України, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс» на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2020 у справі № 910/10706/20.
13.01.2021 справа № 910/10706/20 надійшла до Північного апеляційного господарського суду.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс» на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2020 у справі №910/10706/20, розгляд справи призначено на 22.02.2021.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2021 розгляд справи був відкладений на 15.03.2021.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.03.2021 відкладено судове засідання на 31.03.2021.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.03.2021 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Попікова О.В., Пашкіна С.А. (у зв'язку з перебуванням судді Владимиренко С.В. на лікарняному).
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.03.2021 прийнято апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс» на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2020 у справі №910/10706/20 до провадження у визначеному складі суду.
У судовому засіданні 31.03.2021 суд протокольно ухвалив відкласти розгляд справи на 19.04.2021.
Вимоги та доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевий суд не надав належної оцінки тому, що:
позивач не є стороною спірного договору, який просить визнати недійсним, і він не обґрунтував у позовній заяві, яким чином відповідачем-2 були порушені його права, оскільки позивач не був власником майна на момент укладання спірного договору купівлі-продажу;
позивач не надав пояснень щодо виконання чи невиконання ТОВ «Укртранс-Ремонт» кредитних зобов'язань перед банком та доказів надання кредитних коштів;
висновок про підтвердження права власності ТОВ «БК «Укртрансбуд» на дизель-генератор є таким, що суперечить матеріалам справи;
позивач не має законних підстав надавати суду платіжні доручення (банківські виписки) ТОВ «БК «Укртрансбуд», що є порушенням законодавства України щодо банківської таємниці;
обтяження дизель-генератора було зареєстроване з Державному реєстрі обтяжень рухомого майна лише 01.04.2020;
апелянт є добросовісним набувачем дизель-генератора.
Крім того апелянт вважає, що місцевий суд неправомірно залишив без задоволення його клопотання про витребування інформації у Державної митної служби щодо митної декларації, згідно з якою на територію України ввезено дизель-генератор.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач проти задоволення апеляційної скарги заперечив, зазначив, що рішення місцевого суду прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, і просив залишити вказане рішення без змін.
У судовому засіданні 19.04.2021 представник відповідача-2 надав усні пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу.
Представник позивача та третьої особи надали усні пояснення у справі, відповіли на запитання суду, просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Представники відповідача-1 у судове засідання з'явились, про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином. При причини неявки відповідач-1 суд не повідомив.
Усі ухвали про призначення та відкладення розгляду справи надсилалися Товариству з обмеженою відповідальністю «Укртранс-Ремонт» на всі наявні у справі адреси, у т. ч. на адресу його місцезнаходження згідно інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного держаного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
Відповідно до частини третьої та сьомої статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.
За змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі №921/6/18, від 21.03.2019 у справі №916/2349/17).
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 25.11.2020 у справі №910/15226/19, положення частини 4 статті 202 та пункту 4 частини 1 статті 226 ГПК України не покладають на суд обов'язок самостійно з'ясовувати причини неявки представників сторін у судове засідання. Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу скаржника також на тому, що і прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема для дотримання правил судової процедури, і це не є порушенням права на справедливий суд (рішення у справі "Станков проти Болгарії" від 12 липня 2007 року).
У постанові від 19.02.2020 у справі №910/16409/15 Верховний Cуд також відзначив, що свідоме неотримання судової кореспонденції, яка направлялася судом апеляційної інстанції за адресою, зазначеною самим скаржником в апеляційній скарзі, та, в подальшому, посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції не повідомив його про дату, час та місце судового засідання і це є порушенням норм процесуального права, може бути розцінено Судом як дії, спрямовані на затягування розгляду справи та свідчити про зловживання процесуальними правами учасника справи, які направлені на перешкоджання здійснення своєчасного розгляду справи.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, та зважаючи на обмежений процесуальний строк розгляду апеляційної скарги, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу за недопущення вказаного представника.
Частинами 1, 4 ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено місцевим судом та підтверджується матеріалами справи, 23.09.2015 між Публічним акціонерним товариством «Банк «Портал», правонаступником якого є АТ «Банк «Портал» (далі - кредитодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укртранс-Ремонт» (далі - позичальник) укладений договір про відкриття кредитної лінії №1523-КЛ, відповідно до якого кредитодавець відкриває позичальникові відновлювальну кредитну лінію і надає йому грошові кошти у межах загальної суми, яка не перевищує 1.568.200,00 грн, а позичальник зобов'язується своєчасно повернути кредитодавцеві суму грошових коштів, отриманих за кредитною лінією, і сплатити проценти за нею.
Згідно з п. 1.3 цього договору проценти за кредитною лінією встановлюються у розмірі 26% річних у гривні. Процентна ставка за кредитною лінією є фіксованою.
В подальшому між АТ «Банк «Портал» та ТОВ «Укртранс-Ремонт» укладались додаткові договори №№ 1-37, якими було збільшено кредитну лінію до 45.000.000,00 грн.
19.03.2018 між Публічним акціонерним товариством «Банк «Портал», правонаступником якого є АТ «Банк «Портал» (далі - заставодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «БК «Укртрансбуд» (далі - заставодавець) укладений договір застави майнових прав №41/1, який забезпечує вимоги заставодержателя відповідно до укладеного між заставодержателем та Товариство з обмеженою відповідальністю «Укратранс-Ремонт» (далі - боржник заставодержателя) договору про відкриття кредитної лінії №1523-КЛ від 23.09.2015 та усіх додаткових договорів до нього, відповідно до умов якого заставодержатель відкриває боржникові заставодержателя відновлювальну кредитну лінію і надає йому грошові кошти у межах загальної суми, що не перевищує 40.000.000,00 грн на строк з 23.09.2015 до 22.03.2019 включно, а боржник заставодержателя зобов'язується своєчасно повернути заставодержателеві отриману суму грошових коштів за кредитною лінією, сплатити проценти за користування кредитною лінією у розмірі 26% річних, а також сплатити штраф, пеню та інші платежі у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту та цим договором.
Згідно з п. 1.2 договору для забезпечення виконання боржником заставодержателя зобов'язань за договором кредиту заставодавець передає заставодержателеві у заставу належне йому рухоме майно, а саме: право вимоги виконання зобов'язання за контрактом №Э/2018-2 від 19.03.2018, який укладений між заставодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Транском» (Російська Федерація), за умовами якого ТОВ «Транском» зобов'язується продати (поставити) та передати у власність заставодавця дизель-генератор 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», в кількості 1 (одна) одиниця, вартістю 71.500,00 євро, а заставодавець зобов'язується оплатити та прийняти товар.
У п. 2.1.4 цього договору сторони погодили, що заставодавець зобов'язаний вживати усіх необхідних заходів щодо захисту предмета застави від будь-яких посягань зі сторони третіх осіб.
Відповідно до п. 2.1.7 договору заставодавець зобов'язаний без письмової згоди заставодержателя не здійснювати дій, пов'язаних із зміною права власності на предмет застави чи його частини, його обтяження будь-якими зобов'язаннями, у тому числі: відчуження, відступлення, передавання в оренду (користування), спільну діяльність тощо. Правочини, вчинені (укладені) всупереч цьому пункту, є недійсними з моменту їх вчинення.
Крім того у матеріалах справи міститься контракт № Э/2018-2 від 19.03.2018, укладений між ТОВ «Транском» (далі - продавець) та ТОВ «БК «Укртрансбуд» (далі - покупець), відповідно до якого продавець зобов'язався продати та передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити дизель-генератор 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», в кількості 1 (одна) одиниця.
Разом з тим 20.04.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс» (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укртранс-Ремонт» (продавець) укладений договір купівлі-продажу №2/4-Д, відповідно до якого продавець зобов'язується поставити покупцю, а покупець прийняти і оплатити дизель-генератори 5-26 ДГ виробництва Коломенського заводу в кількості двох одиниць.
Згідно з п. 1.2 цього договору технічні характеристики, серійний номер, комплектність, якість товару, строки поставки, вартість та умови оплати вказуються в специфікаціях, які є невід'ємними частинами цього договору.
Відповідно до п. 1.3 договору продавець гарантує, що товар на момент передачі покупцю є власністю продавця, не знаходиться в заставі, під арештом і не є предметом чинної чи майбутньої угоди (угод) з третіми особами.
Відповідно до специфікації №1 до договору купівлі-продажу №2/4-Д від 20.04.2018 продавець зобов'язався здійснити поставку товару - дизель-генератора 5-26ДГ, серійний № 479, 2010 р. в., після проведення капітального ремонту в обсязі КР-2.
Згідно з п. 3 специфікації №1 строк поставки: з 14 травня по 25 липня 2018 року.
22.05.2018 на виконання умов контракту №Э/2018-2 від 19.03.2018 ТОВ «Транском» передало, а ТОВ «БК «Укртрансбуд» прийняло дизель-генератор 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт у обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», у кількості 1 (одна) одиниця, що підтверджується підписаним сторонами актом прийому-передачі до контракту №Э/2018-2 від 19.03.2018.
29.05.2018 між Публічним акціонерним товариством «Банк «Портал», правонаступником якого є АТ «Банк «Портал» (далі - заставодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «БК «Укртрансбуд» (далі - заставодавець) укладений договір застави №44/1, який забезпечує вимоги заставодержателя відповідно до укладеного між заставодержателем та Товариство з обмеженою відповідальністю «Укртранс-Ремонт» (далі - боржник заставодержателя) договору про відкриття кредитної лінії №1523-КЛ від 23.09.2015 та усіх додаткових договорів до нього, відповідно до умов якого заставодержатель відкриває боржникові заставодержателя відновлювальну кредитну лінію і надає йому грошові кошти у межах загальної суми, що не перевищує 40.000.000,00 грн на строк з 23.09.2015 до 22.03.2019 включно, а боржник заставодержателя зобов'язується своєчасно повернути заставодержателеві отриману суму грошових коштів за кредитною лінією, сплатити проценти за користування кредитною лінією у розмірі 26% річних, а також сплатити штраф, пеню та інші платежі у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту та цим договором.
Згідно з п. 1.2 цього договору для забезпечення виконання боржником заставодержателя зобов'язань за договором кредиту заставодавець передає заставодержателеві у заставу належне йому рухоме майно, а саме: дизель-генератор 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», у кількості 1 (одна) одиниця, вартістю 71.500,00 євро без ПДВ відповідно до контракту № Э/2018-2 від 19.03.2018, який укладений між заставодавцем та ТОВ «Транском». Право власності заставодавця на предмет застави підтверджується контрактом №Э/2018-2 від 19.03.2018.
24.07.2018 між ТОВ «Мінерфін-Транс» та ТОВ «Укртранс-Ремонт» підписали акт №1 прийому-передачі дизель-генератора 5-26ДГ № 479, 2010 р. в., після проведення капітального ремонту в обсязі КР-2.
Позивач звернувся до суду з цим позовом, мотивуючи його тим, що під час укладення відповідачами договору купівлі-продажу № 2/4-Д від 20.04.2018 дизель-генератор 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, виробництва Коломенського, власником якого є третя особа, перебував у заставі у позивача на забезпечення виконання зобов'язань за договором кредиту, укладеного між банком та відповідачем-1.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про заставу» застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Згідно зі ст. 3 Закону України «Про заставу» заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.
Частинами 1-3 ст. 4 Закону України «Про заставу» встановлено, що предметом застави можуть бути майно та майнові права. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення. Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором.
Статтею 9 Закону України «Про заставу» передбачено, що законом чи договором передбачається перебування заставленого майна у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи.
В частинах 1-2 ст. 12 Закону України «Про заставу» визначено, що у договорі застави визначаються суть, розмір та строк (термін) виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, тa/або посилання на договір чи інший правочин, яким встановлено основне зобов'язання, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. Опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
Згідно зі ст. 16 Закону України «Про заставу» право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню - з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави. Якщо таку передачу було здійснено до укладення договору, - то з моменту його укладення. Реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про заставу» заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором. Заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено законом.
У статті 50 Закону України «Про заставу» визначено, що при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодавець зобов'язаний: виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права; не здійснювати уступки заставленого права; не виконувати дій, що тягнуть за собою припинення заставленого права чи зменшення його вартості; вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб; надавати заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб та про домагання третіх осіб на це право.
Згідно зі ст. 51 Закону України «Про заставу» при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодержатель має право: незалежно від настання терміну виконання забезпеченого заставою зобов'язання вимагати в судовому порядку переводу на себе заставленого права, якщо заставодавець порушив обов'язки, передбачені статтею 50 цього Закону; вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право; в разі порушення заставодавцем обов'язків, передбачених статтею 50 цього Закону, самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.
Частиною 2 ст. 586 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.
З наведених правових норм вбачається, що предметом застави можуть бути як майно, так і майнові права. При цьому законодавець встановив, що заставодавець може відчужити заставлене майно (майнові права) тільки за згодою заставодержателя.
Як встановлено вище, між позивачем та відповідачем-1 укладений договір про відкриття кредитної лінії №1523-КЛ від 23.09.2015, а також у подальшому укладені додаткові договори до нього, за умовами яких позивач відкрив відповідачу-1 відновлювальну кредитну лінію і надав грошові кошти у розмірі 45.000.000,00 грн на строк з 23.09.2015 по 22.03.2019.
Для забезпечення виконання відповідачем-1 зобов'язань за договором кредиту між позивачем та третьою особою укладений договір застави майнових прав №41/1, відповідно до якого ТОВ «БК «Укртрансбуд» передало АТ «Банк «Портал» прийняло у заставу належне ТОВ «БК «Укртрансбуд» рухоме майно, а саме: право вимоги виконання зобов'язання за контрактом №Э/2018-2 від 19.03.2018, який укладений між третьою особою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Транском» (Російська Федерація), за умовами якого ТОВ «Транском» зобов'язується продати (поставити) та передати у власність ТОВ «БК «Укртрансбуд» дизель-генератор 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», в кількості 1 (одна) одиниця, вартістю 71.500,00 євро.
Крім того на підтвердження придбання дизель-генератора 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», в кількості 1 (одна) одиниця, третя особа надала банку контракт №Э/2018-2 від 19.03.2018, укладений між ТОВ «БК «Укртрансбуд» та ТОВ «Транском» (Російська Федерація).
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 49 Закону України «Про заставу» заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги по зобов'язаннях, в яких він є кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. У договорі застави прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити свого боржника про здійснену заставу прав.
Водночас, незважаючи на зазначене, в порушення вимог чинного законодавства щодо заборони відчуження предмета застави без згоди заставодержателя - АТ «Банк «Портал», ТОВ «Укртранс-Ремонт» відчужило на користь ТОВ «Мінерфін-Транс» за договором купівлі-продажу №2/4-Д від 20.04.2018 з урахуванням специфікації № 1, дизель-генератор 5-26ДГ, серійний № 479, 2010 р. в., після проведення капітального ремонту в обсязі КР-2.
При цьому ТОВ «Укртранс-Ремонт» не надало суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження наявності права власності на дизель-генератор 5-26ДГ, серійний № 479, 2010 р. в., на момент укладення спірного договору.
Таким чином місцевий суд вірно встановив, що позивач надав суду належні та допустимі докази на підтвердження права власності ТОВ «БК «Укртрансбуд» на дизель-генератор 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», в кількості 1 (одна) одиниця, зокрема: контракт №Э/2018-2 від 19.03.2018, укладений між ТзОВ «БК «Укртрансбуд» та ТОВ «Транском» (Російська Федерація) та акт прийому-передачі від 22.05.2018 до цього контракту.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до вимог ст. 76, ст. 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Враховуючи встановлене вище, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого суду про те, що відповідачі порушили права позивача як заставодержателя предмета застави (дизель-генератора 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», в кількості 1 (одна) одиниця) шляхом укладення договору купівлі-продажу № 2/4-Д від 20.04.2018 в частині купівлі-продажу дизель-генератора 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, виробництва Коломенського заводу, що є підставою для визнання його в цій частині недійсним.
За вказаних обставин позовні вимоги Акціонерного товариства «Банк «Портал» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранс-Ремонт» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Мінерфін-Транс» про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 2/4-Д від 20.04.2018 в частині купівлі-продажу дизель-генератора 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, виробництва Коломенського заводу обґрунтованими, підлягають задоволенню.
Посилання апелянта на те, що позивач не є стороною спірного договору, який просить визнати недійсним, і він не обґрунтував у позовній заяві, яким чином відповідач-2 порушив його права (оскільки позивач не був власником майна на момент укладання спірного договору купівлі-продажу), колегія суддів відхиляє, оскільки позивач хоч і не є стороною спірного договору, але за змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Оскільки укладеним правочином порушуються права позивача як заставодержателя, передбачені відповідним договором застави та законодавством України, то позивач правомірно заявив відповідну вимогу до відповідачів про визнання правочину недійсним.
Твердження апелянта про те, що позивач не надав пояснень щодо виконання чи невиконання ТОВ «Укртранс-Ремонт» кредитних зобов'язань перед банком та доказів надання кредитних коштів, на думку колегії суддів, є необґрунтованими та спростовуються тим, що до позовної заяви позивач долучив копію Договору №1523-КЛ про відкриття кредитної лінії від 23 вересня 2015 року разом із засвідченими копіями додаткових договорів № 1 - № 37, які були укладені між банком та ТОВ «Укртранс-Ремонт», а також оригінал розрахунку заборгованості за Договором кредиту станом на 20.07.2020.
Крім того під час надання пояснень представник позивача зазначав, що наразі відкрито виконавче провадження з виконання судового рішення про стягнення коштів з ТОВ «Укртранс-Ремонт» на користь банку, в межах якого банк міг би реалізувати своє право заставодержателя, але дійсність оспорюваного договору позбавляє його такої можливості.
Твердження апелянта про те, що висновок місцевого суду про підтвердження права власності ТОВ «БК «Укртрансбуд» на дизель-генератор є таким, що суперечить матеріалам справи, на думку колегії суддів, нічім не доведене, безпідставне, а тому не може бути взяте до уваги.
Також колегія суддів відхиляє твердження апелянта про те, що позивач не мав законних підстав надавати суду платіжні доручення (банківські виписки) ТОВ «БК «Укртрансбуд», що є порушенням законодавства України щодо банківської таємниці, оскільки апелянт не посилається на конкретну норму, яка, на його думку, є порушеною. Крім того апеляційний суд встановив, що позивач долучив до матеріалів справи копію та надав суду для огляду оригінал платіжного доручення в іноземній валюті № 3 від 14.05.2018, яке підтверджує перерахування коштів у сумі 71.500,00 Євро за Договором №3/2018-2 від 19 березня 2018 року за дизель-генератор банком за дорученням платника - ТОВ «БК «Укртрансбуд» до отримувача TOB «Транском» (Російська Федерація), який зберігається у документах дня АТ «Банк «Портал», а не у юридичній справі клієнта (т. 1 а. с. 183).
Щодо доводів апелянта про те, що обтяження дизель-генератора було зареєстроване у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна лише 01.04.2020, колегія суддів відзначає, що відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону України «Про заставу» реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави та не впливає на чинність договору застави.
Як вбачається з матеріалів справи та пояснень позивача, реєстрація обтяження була здійснена банком після того, як банк дізнався про судовий спір щодо зазначеного дизель-генератора у справі № 910/1780/20, яка перебуває у провадженні Господарського суду м. Києва за позовом ТОВ «Мінерфін-Транс» до ТОВ «Укртранс-Ремонт», третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ТОВ "Колбе Україна", третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: АТ «Банк «Портал» про стягнення 4.139.130,40 грн та витребування майна.
Щодо твердження апелянта про те, що він є добросовісним набувачем дизель-генератора, апеляційний суд відзначає таке.
Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно зі ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Як встановлено вище, ТОВ «Укртранс-Ремонт» не надало суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження отримання у встановлений законом спосіб права власності на дизель-генератор 5-26ДГ, серійний № 479, 2010 р. в., на момент укладення спірного договору.
Водночас апеляційний суд встановив, що позивач надав суду належні та допустимі докази на підтвердження права власності ТОВ «БК «Укртрансбуд» на дизель-генератор 5-26ДГ №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2, виробництва АТВТ «Коломенський завод», в кількості 1 (одна) одиниця, зокрема: контракт №Э/2018-2 від 19.03.2018, укладений між ТзОВ «БК «Укртрансбуд» та ТОВ «Транском» (Російська Федерація) та акт прийому-передачі від 22.05.2018 до цього контракту.
Оскільки ТОВ «Укртранс-Ремонт» не було власником дизель-генератора 5-26ДГ, серійний № 479, 2010 р. в., на момент укладення спірного договору, то відповідно у нього не було жодних повноважень на укладення цього правочину.
Більш того, як встановлено судом вище, без згоди позивача як заставодержателя дизель-генератора 5-26ДГ, серійний № 479, 2010 р.в., у будь-якому випадку не міг бути відчуженим.
Окремо колегія суддів відзначає, що серійний номер (серійний номер виробника або MSN) - це унікальний код, що присвоюється для ідентифікації окремого виробу. Серійні номери виступають в багатьох випадках ідентифікаторами продукту праці, який виготовлений для обміну та продажу. Серійні номери є запобіжним чинником проти зловмисників та контрафактної продукції. За ними можна ідентифікувати всі викрадені та підроблені товари. Вони цінні в контролі якості, адже виявлений дефект у виробництві конкретної партії продукту визначається саме за серійними номерами.
Як зазначалось вище, відповідно до специфікації №1 до договору купівлі-продажу №2/4-Д від 20.04.2018 продавець зобов'язався здійснити поставку товару - дизель-генератора 5-26ДГ, серійний № 479, 2010 р. в., після проведення капітального ремонту в обсязі КР-2. Згідно з контрактом № Э/2018-2 від 19.03.2018, укладеним між ТОВ «Транском» (далі - продавець) та ТОВ «БК «Укртрансбуд» (далі - покупець), продавець зобов'язався продати та передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити дизель-генератор 5-26ДГ, серійний №479, 2010 року випуску, б/в, який пройшов поточний ремонт в обсязі ТР-2.
Колегія суддів відзначає, що за двома договорами з продажу дизель-генератора розрізняється лише обсяг (вид) капітального ремонту (КР-2 та ТР-2). Але рік випуску, виробник та серійний номер збігаються, що дає підстави стверджувати, що це один і той самий агрегат.
Крім того колегія суддів вважає, що місцевий суд правомірно залишив без задоволення клопотання апелянта про витребування інформації у Державної митної служби України щодо митної декларації, згідно з якою ввезено на територію України дизель-генератор, оскільки це питання хоч і стосується предмету позову, але не впливає на розгляд справи в цілому. Водночас позивач надав належним чином засвідчену копію митної декларації форми ДЕ UA 125200/2018/686604 з Доповненням № 1 до зазначеної митної декларації, розміщеним на звороті декларації, у якому чітко зазначено розшифровку Товару №1 до графи 31 декларації і зазначено серійний номер дизель-генератора 479: 5-26ДГ і виробника - Коломенський завод, що є підтвердженням того, що саме за цією Декларацією на адресу третьої особи був ввезений та розмитнений дизель-генератор 5-26ДГ № 479, 2010 року виготовлення, виробництва Коломенського заводу.
З наведених підстав колегія суддів також відмовляє у задоволенні клопотання апелянта від 03.02.2021 про витребування доказів у Державної митної служби України.
17.10.2019 набрав чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема, внесено зміни до ГПК України: змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено саму статтю у новій редакції, фактично з впровадженням в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 25.06.2020 у справі №924/233/18).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") Суд наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні Європейського суду з прав людини від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України", в якому Суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Оцінюючи надані сторонами докази, апеляційний суд вважає за необхідне застосовуючи стандарт "balance of probabilities" ("баланс ймовірностей"), за яким факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце.
Зважаючи на наведені процесуальні правила, а також встановлені та підтверджені належними, допустимими та достовірними доказами фактичні обставини справи, апеляційний суд дійшов висновку про наявність фактичних і правових підстав для задоволення позову в даній справі.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
З огляду на вказані обставини, ґрунтуючись на матеріалах справи, колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для вирішення спору, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень, викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржник не надав суду апеляційної інстанції.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників судового процесу колегія судів з урахуванням п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.
У справі, що розглядається, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи зазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що судове рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275 - 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мінерфін-Транс" на рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2020 у справі №910/10706/20 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2020 у справі №910/10706/20 залишити без змін.
3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/10706/20.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України.
Повний текст постанови складений 22.04.2021.
Головуючий суддя О.О. Євсіков
Судді О.В. Попікова
С.А. Пашкіна