19 квітня 2021 року Справа № 160/5646/21
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Турлакова Н.В., розглянувши матеріали адміністративного позову громадянина України - заявника - представника з надання правової допомоги громадянам України - викривача-злочинців: директора Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮФ «АСКАР» ОСОБА_1 до Красногвардійського районного суду м.Дніпро, Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, Ленінського районного суду м.Дніпро, Місцевої прокуратури №3 Дніпропетровського району Дніпропетровської області, місцевого відділення поліції, Верховного Суду України, Дніпропетровського апеляційного суду, Індустріального районного суду м.Дніпро, треті особи: Президент України Зеленський Володимир Олександрович, Генеральний прокурор Венедіктова Ірина Валентинівна, прокурор Дніпропетровської області, директор Національного антикорупційного бюро України Ситник Артем Сергійович, голова Національного агентства з питань запобігання корупції Новіков Олександр Федорович, Державне бюро розслідувань, Територіальне управління Державного бюро розслідувань, Служба Безпеки України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, -
Громадянин України - заявник - представник з надання правової допомоги громадянам України - викривач-злочинців: директор Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮФ «АСКАР» ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовом до Красногвардійського районного суду м.Дніпро, Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, Ленінського районного суду м.Дніпро, Місцевої прокуратури №3 Дніпропетровського району Дніпропетровської області, місцевого відділення поліції, Верховного Суду України, Дніпропетровського апеляційного суду, Індустріального районного суду м.Дніпро, треті особи: Президент України Зеленський Володимир Олександрович, Генеральний прокурор Венедіктова Ірина Валентинівна, прокурор Дніпропетровської області, директор Національного антикорупційного бюро України Ситник Артем Сергійович, голова Національного агентства з питань запобігання корупції Новіков Олександр Федорович, Державне бюро розслідувань, Територіальне управління Державного бюро розслідувань, Служба Безпеки України в якому просить:
- вжити заходи належного реагування;
- встановити факт геноциду;
- у відповідачів витребувати відповідну інформацію та вимагати належного виконання Конституційних норм;
- Президенту, як гаранту, забезпечити ст.102 Конституційний захист громадян України;
- правоохоронним органам належно відреагувати та здійснити аналіз та забезпечення доказів так і збирання.
Відповідно до пунктів 3 та 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 Кодексу адміністративного судочинства України та чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.8 ст.171 КАС України питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує протягом п'яти днів з дня надходження до адміністративного суду позовної заяви, заяви про усунення недоліків позовної заяви у разі залишення позовної заяви без руху, або отримання судом у порядку, визначеному частинами третьою - шостою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.
За правилами частини 6 статті 120 КАС України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
П'ятим днем для вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі є 18.04.2021р. - вихідний день (неділя), у зв'язку з чим, дана ухвала прийнята першим робочим днем - 19.04.2021р.
Дослідивши матеріали позовної заяви, суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви, зважаючи на наступне.
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Під час визначення предметної юрисдикції справ слід виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому:
- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
- хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Тобто, публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
У свою чергу, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він, головним чином, обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо позивач намагається захистити своє порушене приватне право шляхом оскарження управлінських дій суб'єктів владних повноважень.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 27 червня 2018 року у справі № 815/6945/16.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім цього, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Судом встановлено, що позивачем подано до суду адміністративний позов «Про встановлення факту геноциду. Заява про злочин За ознаками геноциду Українців ст.442 ККУ Про відшкодування шкоди заподіяної незаконним рішенням діями та бездіяльністю органів досудового розслідування прокуратури та суду» прохальна частина якого містить позовну вимогу про встановлення факт геноциду та вимоги щодо вжиття додаткових заходів у т.ч. витребування інформації.
Згідно ч.1 ст.442 КК України, геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу, карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.
Завданнями кримінального провадження відповідно до частини першої статті 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК).
При цьому, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС).
Позивач у цій справі не просить визнати протиправними дії/бездіяльність відповідачів, а має намір вирішити питання про встановлення юридичного факту, отже спір у цій справі не має ознак публічно-правового та підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з абзацом 1 частини першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Проте, як передбачено приписами ст.293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Перелік фактів, що встановлюються судом при розгляді справи визначено ч.1 ст.315 ЦПК України, який не є вичерпним.
Так, згідно з ч.2 даної статті ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки - виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення.
При цьому, визначальною обставиною при розгляді заяви про встановлення певних фактів в порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням спору про право.
Відповідно до статті 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Слід зазначити, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.
Така правова позиція висловлена Великою палатою Верховного Суду у постанові від 21 лютого 2018 року по справі № 520/15749/14-ц.
Положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
На підставі частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 №3477-IV, рішення Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) проголошено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 у справі "Zand v. Austria" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Аналогічну правову позицію Європейський суд з прав людини також висловив у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України".
Також, судом враховується і те, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950р. кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Для визначення “суду встановленого законом”, зокрема для визначення суду належної юрисдикції, у процесуальному законодавстві України, застосовано підхід віднесення до юрисдикції загальних судів всіх справ, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
Вказана позиція суду по суті узгоджується із позиціє Великої Палати Верховного Суду викладено у постанові від 11.09.2018 року по справі № 817/2398/15.
Враховуючи викладене, помилковим є намагання поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідач у справі є суб'єкт владних повноважень.
Таким чином, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад цього спору, суд приходить до висновку, що даний позов не містить ознак публічно-правового спору, а випливає із захисту прав, свобод та інтересів позивача щодо права на встановлення факту, а тому не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Із наведеного слідує, що спір про встановлення факту не є публічно-правовим у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України, оскільки вимоги позивача не стосуються захисту його прав у сфері публічно-правових відносин. Компетенція адміністративних судів, установлена статтею 19 КАС України, на спір у цій частині не поширюється.
Щодо спірних правовідносини, що виникли в межах КК України, суд зазначає, як було вказано вище, юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС).
Так, приписами ч. 6 ст. 21 КАС України, імперативно визначено неможливість об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства.
Згідно з ч. 4 ст. 172 КАС України, не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Суд зазначає, що у даному позові об'єднано вимоги, які належить розглядати в порядку різного судочинства, що не допускається згідно з ч. 6 ст. 21, ч. 4 ст. 172 КАС України.
Відповідно до п. 6 ч. 4 ст. 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об'єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).
З аналізу вище викладених норм та обставин суд прийшов до висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви позивачу.
На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 169, 241-243, 248, 256 КАС України, суд, -
Адміністративний позов громадянина України - заявника - представника з надання правової допомоги громадянам України - викривача - злочинців: директора Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮФ «АСКАР» ОСОБА_1 до Красногвардійського районного суду м.Дніпро, Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, Ленінського районного суду м.Дніпро, Місцевої прокуратури №3 Дніпропетровського району Дніпропетровської області, місцевого відділення поліції, Верховного Суду України, Дніпропетровського апеляційного суду, Індустріального районного суду м.Дніпро, треті особи: Президент України Зеленський Володимир Олександрович, Генеральний прокурор Венедіктова Ірина Валентинівна, прокурор Дніпропетровської області, директор Національного антикорупційного бюро України Ситник Артем Сергійович, голова Національного агентства з питань запобігання корупції Новіков Олександр Федорович, Державне бюро розслідувань, Територіальне управління Державного бюро розслідувань, Служба Безпеки України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, - повернути позивачу.
Роз'яснити позивачу, що відповідно до ч.8 ст.169 КАС України, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до ст.256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені ст.294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи ухвала суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Турлакова