20 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/8745/20 пров. № А/857/4657/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Улицького В.З. та Кузьмича С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Львівського апеляційного суду на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2020р. в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду, третя особа без самостійних вимог на предмет спору Державна судова адміністрація України, про визнання дій протиправними, зобов'язання провести донарахування та виплату суддівської винагороди (суддя суду І інстанції: Гавдик З.В., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 28.12.2020р., м.Львів; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: 31.12.2020р.),-
16.10.2020р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправними дії відповідача Львівського апеляційного суду щодо нарахування та виплати йому суддівської винагороди за період з 18.05.2020р. по 31.07.2020р. із застосуванням обмеження розміру суддівської винагороди, передбаченого ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»; зобов'язати Львівський апеляційний суд провести донарахування суддівської винагороди та здійснити виплату ОСОБА_1 за період з 18.04.2020р. по 31.07.2020р. у відповідності до вимог ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без застосування обмеження, передбаченого ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», з урахуванням раніше сплачених сум та із відрахуванням обов'язкових податків та зборів; допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць (а.с.1-7).
Розгляд справи здійснений судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи (а.с.19 і на звороті).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2020р. заявлений позов задоволено частково; визнано протиправними дії Львівського апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020р. по 31.07.2020р. із застосуванням щомісячного обмеження розміру суддівської винагороди, передбаченого ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»; зобов'язано Львівський апеляційний суд провести донарахування та здійснити виплату ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020р. по 31.07.2020р. у відповідності до вимог ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без застосування обмеження, передбаченого ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов'язкових податків та зборів; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.51-54).
Не погодившись із рішенням суду, його оскаржили відповідач Львівський апеляційний суд і третя особа Державна судова адміністрація /ДСА/ України.
Ухвалою апеляційного суду від 19.04.2021р. апеляційну скаргу ДСА України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2020р. у справі № 380/8745/20 повернуто апелянту через неусунення її недоліків, а саме: несплату судового збору за подання апеляційної скарги (а.с.109-110).
В поданій апеляційній скарзі відповідач Львівський апеляційний суд, покликаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до невірного вирішення спору, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні заявленого позову відмовити у повному обсязі (а.с.76-79).
Вимоги за апеляційною скаргою обґрунтовує тим, що з огляду на характер спірних правовідносин, складність справи, а також той факт, що предметом позову є нарахування і виплата суддівської винагороди за період, коли позивач займав відповідальне та особливо відповідальне становище, ця справа не належить до справ незначної складності.
Крім цього, статтею 263 КАС України визначено підстави для розгляду справ за правилами спрощеного позовного провадження, жодна з яких не стосується предмету позову, заявленого позивачем у даній справі.
Зважаючи на викладене, суд першої інстанції безпідставно розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, що згідно п.7 ч.3 ст.317 КАС України є підставою для скасування судового рішення.
Водночас, на законодавчому рівні, у рішенні Конституційного суду України від 28.08.2020р. № 10р-/2020 не визначено джерело та порядок виплати грошової компенсації недоотриманих суддями сум суддівської винагороди за час дії частин 1 та 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Оскільки апелянт діяв в межах наданих повноважень, передбачених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як розпорядник коштів нижчого рівня, не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених вказаним Законом.
Покликання суду першої інстанції на рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. № 10-р/2020 як на підставу, яка свідчить про правомірність вимог позивача, є помилковим.
Зокрема, Конституційний Суд України у рішенні від 28.08.2020р. № 10-р/2020 не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення та зазначив лише, що положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
За таких обставин, зазначене рішення Конституційного Суду України на спірні правовідносини з 18.04.2020р. до 28.08.2020р. не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення.
Таким чином, у період з 18.04.2020р. до 28.08.2020р. положення частин 1, 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» були чинними і на підставі них відповідачем правомірно здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди в обмеженому розмірі.
Крім цього, згідно абз.2 п.25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затв. постановою KM України № 845 від 03.08.2011р., у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
Для виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів введена бюджетна програма 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є ДСА України. Львівський апеляційний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня і в його кошторисі відсутня зазначена бюджетна програма.
Представником позивача - адвокатом Ревером С.В. скеровано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає її необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального і процесуального законодавства та ухвалив законне і справедливе судове рішення (а.с.100-106).
Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Приймаючи рішення по справі та частково задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що обмежуючи розмір суддівської винагороди позивача шляхом застосування Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами, внесеними на підставі Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», відповідач Львівський апеляційний суд, як розпорядник бюджетних коштів, вчинив дії, що порушують права та гарантії незалежності судді.
При цьому, судом враховані висновки, викладені в рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020р. № 10-р/2020
Отже, в силу наведеного розмір суддівської винагороди належить визначати відповідно до ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» без застосування будь-яких обмежень, що не передбачені цим Законом.
Стосовно вимоги щодо звернення рішення до негайного виконання, суд керувався тим, що рішення суду зобов'язального характеру в контексті норм ст.371 КАС України не підлягає негайному виконанню, оскільки в даному випадку судом не присуджена конкретна сума, яка підлягає стягненню з державного бюджету, а лише зобов'язано відповідача здійснити її нарахування та виплату.
Згідно з ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до роз'яснень, які наведені в п.13.1 постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. «Про судове рішення в адміністративній справі», у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови).
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині відмовлених позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Водночас, відповідачем оскаржується рішення суду в частині частково задоволених позовних вимог про визнання дій протиправними, зобов'язання провести донарахування та виплату суддівської винагороди, тому в цій частині рішення суду підлягає перегляду в апеляційному порядку.
Вирішуючи наведений спір в розглядуваній частині, колегія суддів виходить з того, що суд першої інстанції прийшов до вірних та обґрунтованих висновків про часткове задоволення заявленого позову, з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції, постановою Верховної Ради України № 1499-111 від 02.03.2000р. ОСОБА_1 обраний суддею Апеляційного суду Львівської обл.
Указом Президента України № 297/2018 від 28.04.2018р. ОСОБА_1 переведений на роботу на посаду судді Львівського апеляційного суду.
Рішенням Вищої ради правосуддя № 2387/0/15-20 від 13.08.2020р. ОСОБА_1 звільнено з посади судді Львівського апеляційного суду в зв'язку із поданням заяви про відставку, а з 07.09.2020р. відраховано зі штату Львівського апеляційного суду (а.с.8).
За період з 01.01.2020р. по 31.03.2020р. ОСОБА_1 була нарахована та виплачена суддівська винагорода, для розміру якої був використаний посадовий оклад виходячи із 50 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб з урахуванням регіонального коефіцієнту 1.2, доплати за вислугу років в розмірі 70 % від посадового окладу, доплати за перебування на адміністративній посаді в суді 5 % від посадового окладу, доплати за роботу, що передбачає доступ до держаної таємниці 10 % від посадового окладу.
Під час нарахування позивачу суддівської винагороди з 18.04.2020р. відповідачем Львівським апеляційним судом було застосовано обмеження, передбачене ч.3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ХІ від 13.04.2020р. (а.с.9, 10).
01.10.2020р. ОСОБА_1 звернувся до Львівського апеляційного суду із заявою, в якій просив провести перерахунок та виплату йому суддівської винагороди за період з 18.04.2020р. по 07.09.2020р. у повному обсязі згідно із ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» без застосування обмежень, встановлених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (а.с.11).
Листом № 10.04/6/2020 від 07.10.2020р. Львівський апеляційний суд повідомив ОСОБА_1 про неможливість проведення перерахунку та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020р. по 07.09.2020р. через відсутність кошторисних призначень (а.с.12).
При вирішенні наведеного спору колегія суддів виходить з наступного.
Згідно зі ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до ст.130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
За частиною 1 ст.4 вказаного Закону судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ч.2 ст.4).
Відповідно до ч.1 ст.135 вказаного Закону суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
За частиною 2 ст.135 наведеного Закону суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до ч.3 ст.135 вказаного Закону (яка згідно з рішенням Конституційного Суду № 4-р/2020 від 11.03.2020р. діє в редакції Закону України № 1774-VIII від 06.12.2016р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України») базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року
18.04.2020р. набрав чинності Закон України № 553-IX від 13.04.2020р. «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», згідно з п.10 розділу І якого Закону України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут - в редакції, яка діяла до ухвалення рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020р.): «установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті;) (частина третя).
Рішенням Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020р. визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік», зі змінами; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України № 553-IX від 13.04.2020р. «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Приймаючи рішення по справі, суд першої інстанції висновувався тим, що виплата суддівської винагороди регулюється приписами ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», а норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
Колегія суддів погоджується з таким висновком, у зв'язку з чим зазначає таке.
Починаючи з 30.09.2016р., набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України № 1401-VIII від 02.06.2016р. «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
Цим Законом, з-поміж іншого, статтю 130 Основного Закону України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. У контексті спірних правовідносин потрібно наголосити, що Конституція України у редакції наведеного Закону вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».
З цією конституційною нормою співвідносяться норми ч.1 ст.135 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», які у поєднанні (системному зв'язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.
Наявність в Конституції України згаданої норми дає підстави для висновку, що для цієї групи правовідносин у сфері організації судової влади (йдеться про суддівську винагороду) закон про судоустрій є спеціальним законом, відповідно він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний. Щодо останнього, то мається на увазі те, що позаяк Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір, на користь спеціального закону (про судоустрій). Також норми Конституції України є нормами прямої дії, а отже, при вирішенні спору суд може застосовувати їх безпосередньо, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить (ч.4 ст.7 КАС України).
Розмір суддівської винагороди визначено у ст.135 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні ч.2 ст.130 Конституції України.
Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві (з квітня по липень 2020 року включно) не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було.
Щодо Закону України № 553-IX від 13.04.2020р. «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та який відповідач, водночас, трактує як правову підставу для обмеження виплати суддівської винагороди), то у вимірі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних відносин колегія суддів зазначає, що цей Закон, позаяк він не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом України № 553-IX від 13.04.2020р. «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» має вирішуватися на користь Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів».
Нормотворчі колізії є непоодиноким явищем всередині системи права, тому якщо усе ж склалася ситуація із суперечливим правовим регулюванням, як-от як у цій справі, її вирішення, на думку колегії суддів, має ґрунтуватися на підході, відповідно до якого перевагу у застосуванні має спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили.
У цьому зв'язку колегія суддів, у доповнення до написаного вище, вважає за потрібне зазначити, що для спірних правовідносин спеціальними є норми ст.135 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», які попри те, що в часі цей закону прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік (у редакції Закону України № 553-IX від 13.04.2020р.).
Оскільки Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).
Водночас, Закон України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік (у редакції Закону України № 553-IX від 13.04.2020р.) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в ч.2 ст.95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 09.07.2007р. № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008р. № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України). У межах апеляційного перегляду судових рішень в цій справі колегія суддів звертає на нього увагу у сукупності з іншою аргументацією, про яку мовиться вище.
Також рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020р. № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин 1, 3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами, абз.9 п.2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
За висновками цього рішення установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (ч.ч.1 і 3 ст.29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.
Згідно з ч.1 ст.113 Конституції України, ч.1 ст.1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Тобто оспорюваними положеннями ст.29 Закону № 294 заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.
Конституцією України встановлено, що виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (п.14 ч.1 ст.92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (ч.ч.1 і 2 ст.126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення ч.1, ч.2 ст.130).
Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці.
Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абз.7, 8 пп.4.1 п.4 мотивувальної частини рішення від 11.03.2020р. № 4-р/2020).
Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.
Зважаючи на вказане, колегія суддів констатує, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18.04.2020р., суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі ст.29 Закон України № 294-IX від 14.11.2019р. «Про Державний бюджет України на 2020 рік (у редакції Закону України № 553-IX від 13.04.2020р.; тут ці закони - у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин) було неправомірним.
Тому правильним є висновок суду першої інстанції про обґрунтованість доводів позивача в цій частині.
Відповідно до п.1 ст.148 Закону України № 1402-VIII від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів» фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
За приписами п.2 ч.3 ст.148 цього Закону функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів здійснює Державна судова адміністрація України.
Згідно частин 5 та 6 ст.148 наведеного Закону видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком, зокрема у цілому щодо апеляційних, окружних адміністративних, господарських та місцевих судів. Видатки судів всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку (додаток 7 Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік».
Частиною 7 ст.148 вказаного Закону установлено, що видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.
Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (ст.149 названого Закону).
Положеннями ч.1 та п.1 ч.2 ст.22 Бюджетного кодексу України визначено, що за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються:
- на головних розпорядників бюджетних коштів;
- розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, зокрема Державна судова адміністрація України.
За змістом ч.5 ст.22 Бюджетного кодексу України, головний розпорядник бюджетних коштів:
отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;
затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством;
розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу;
розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання.
За приписами ч.ч.1-3 ст.23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Пропозиції про зменшення бюджетних призначень на утримання судів, інших органів і установ системи правосуддя мають бути погоджені Кабінетом Міністрів України з Вищою радою правосуддя.
Отже, з урахуванням наведеного, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Апеляційні, окружні адміністративні, господарські суди чи ТУ ДСА України, як розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня, здійснюють свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі, зокрема на 2020 рік.
Враховуючи наведене, ДСА України обґрунтовано залучена у справі щодо виплати недоотриманої суддівської винагороди в період карантинних обмежень, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Стосовно доводів апелянта про необхідність розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження потрібно зауважити таке.
Ця справа у розумінні ч.6 ст.12 КАС України не належить до справ незначної складності. Водночас така її характеристика автоматично не відносить її до тієї категорії справ, які обов'язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження.
Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За частиною 2 ст.257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно з частиною 3 ст.257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Отож, за загальним правилом, будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов'язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною 4 ст.12, ч.4 ст.257 КАС України).
Розглядувана справа не належить до категорії справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного провадження у значенні згаданих статей, водночас суд (першої інстанції), беручи до уваги передбачені ч.3 ст.257 КАС України чинники, може розглянути її за правилами загального позовного провадження, якщо дійде такого висновку.
Резюмуючи колегія суддів зазначає, що розгляд цієї справи за правилами спрощеного провадження не вплинув на остаточний результат апеляційного перегляду оскарженого судового рішення.
Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про часткову підставність та обґрунтованість заявленого позову, через що останній підлягає до часткового задоволення, із вищевказаних мотивів.
За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта Львівський апеляційний суд.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини справи, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, ч.2 ст.313, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Львівського апеляційного суду на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2020р. в адміністративній справі № 380/8745/20 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Львівський апеляційний суд.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді В. З. Улицький
С. М. Кузьмич
Дата складення повного тексту судового рішення: 21.04.2021р.