13 квітня 2021 рокуЛьвівСправа № 500/3413/20 пров. № А/857/4974/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Кузьмича С. М.,
суддів Глушка І.В., Довгої О.І.,
за участю секретаря Мельничук Б.Б.,
розглянувши у відкритому судовому в м. Львові справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року (ухвалене головуючим - суддею Баранюк А.З. о 12 год. 25 хв. у м. Тернопіль, повний текст судового рішення складено 15 січня 2021 року) у справі № 500/3413/20 за адміністративним позовом Головного управління ДПС у Тернопільській області до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків,
Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідачів в якому просив підтвердити обґрунтованість умовного адміністративного арешту майна відповідача.
В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що посадовими особами Головного управління ДПС у Тернопільській області здійснено виїзд за адресою місцезнаходження ФОП ОСОБА_1 , з метою приступити до проведення перевірки, однак їм було відмовлено у допуску до її проведення, про що було складено акт відмови у допуску до проведення перевірки від 21.09.2020, акт про відмову від підпису в направленні та слугувало підставою для прийняття рішення № 664/6/19-00-07-09/20563 про застосування адміністративного арешту майна ФОП ОСОБА_1 .
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 14.01.2021 в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що приписи Податкового кодексу України та ст. 283 КАС України в системному зв'язку свідчать про неможливість розгляду по суті вимоги про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту майна платника податків у разі звернення контролюючого органу до суду з пропуском 96 годин.
Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з'ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов.
Зокрема в апеляційні скарзі зазначає, що як свідчить судова практика податковий орган має право/обов'язок звернутися до суду в порядку загального провадження з дотриманням загальних строків звернення до суду з позовними вимогами про підтвердження обгрунтованості адміністративного арешту майна платника податків.
Позивач скористався своїм правом та подав відзив на апеляційну скаргу в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, а тому колегія суддів, відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, представників учасників справи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав.
З матеріалів справи слідує, що наказом начальника Головного управління ДПС у Тернопільській області від 17.09.2020 № 1503 «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ОСОБА_1 » на підставі підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.8 пункту 78.1 статті 78 ПК України визначено провести документальну позапланову виїзну перевірку фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 18.09.2020, тривалістю 5 робочих днів, із питань законності декларування від'ємного значення з податку на додану вартість, яке становить більше 100 тис. грн, у декларації з ПДВ від 19.08.2020 №9205180231 за липень 2020 року (а.с. 13).
На підставі цього наказу видано направлення на перевірку від 18.09.2020 за № 1980, № 1981 головним державним ревізорам-інспекторам відділу планових перевірок оподаткування фізичних осіб управління податкового аудиту Головного управління ДПС у Тернопільській області Меленюку Р.А. і Ремезу В.В. відповідно (а.с. 11-12).
З метою проведення перевірки інспектори податкового органу прибули в місце здійснення господарської діяльності підприємцем.
Після ознайомлення з наказом та направленнями на перевірку, представник відповідача ОСОБА_2 озвучив позицію підприємця щодо відсутності підстав для проведення перевірки, передбачених ПК України, а тому повідомив про недопуск інспекторів податкового органу до її проведення. Відразу ж ОСОБА_2 у присутності інспекторів складено відповідний акт (а.с. 14).
У зв'язку із відмовою у допуску до проведення перевірки посадовими особами контролюючого органу було складено акт відмови у допуску до проведення перевірки від 21.09.2020 та акт про відмову від підпису в направленні (а.с. 8, 9).
На підставі звернення начальника управління податкового аудиту ГУ ДПС у Тернопільській області, керуючись ст. 94 Податкового кодексу України, начальником ГУ ДПС у Тернопільській області 21.09.2020 було прийнято рішення за № 664/6/19-00-07-09/20563 про застосування адміністративного арешту майна фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 .
Позивач 22.09.2020 звернувся до суду із заявою до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про підтвердження обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна платника податків.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 24.09.2020 у справі № 500/2732/20 заяву Головного управління ДПС у Тернопільській області до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про підтвердження обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна платника податків залишити без розгляду, а тому позивач звернувся до суду в порядку позовного провадження.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з приписами ч. 4 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкти владних повноважень мають право звернутись до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
Право звернення до суду суб'єктом владних повноважень - податковим органом визначено статтею 94 Податкового кодексу України, а саме на суд покладено обов'язок перевірити обґрунтованість рішення контролюючого органу про застосування адміністративного арешту майна платника податків. Відтак, для здійснення судового контролю за рішенням податкового органу, яке зачіпає права та інтереси платника податків, податковий орган зобов'язаний звернутись до суду.
Зверненню податкового органу до суду передує процедура застосування адміністративного арешту, встановлена статтею 94 Податкового кодексу України, відповідно до якої, контролюючим органом може бути накладено арешт на майно платника податків, який полягає у обмежені або забороні платнику податків реалізацію прав розпорядження або користування його майном. Адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом (пункт 94.1).
Керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу за наявності однієї з обставин, визначених у пункті 94.2 цієї статті, приймає рішення про застосування арешту майна платника податків (пункт 94.6).
Арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом. Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, крім випадків, коли власника майна, на яке накладено арешт, не встановлено (не виявлено). Строк, визначений цим пунктом, не включає добові години, що припадають на вихідні та святкові дні (пункт 94.10).
Припинення адміністративного арешту майна платника податків здійснюється у зв'язку з відсутністю протягом строку, зазначеного у пункті 94.10, рішення суду про визнання арешту обґрунтованим (підпункт 94.19.1 пункту 94.19); скасуванням судом або контролюючим органом рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу про арешт (підпункт 94.19.6 пункту 94.19); прийняттям судом рішення про припинення адміністративного арешту (підпункт 94.19.7 пункту 94.19).
Тобто, відповідно до пп. 94.19.1 п. 94.19 Податкового кодексу України, припинення адміністративного арешту майна платника податків здійснюється у зв'язку з відсутністю протягом строку, зазначеного у пункті 94.10, рішення суду про визнання арешту обґрунтованим.
Відтак, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог податкового органу, оскільки з моменту прийняття рішення про накладення адміністративного арешту майна вже минуло 96 годин, встановленого для його перевірки, тому застосований адміністративний арешт є припиненим відповідно до пп. 94.19.1 п. 94.19 ст. 94 Податкового кодексу України.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 16.12.2020 у справі № 820/5045/18, від 22.01.2021 року у справі № 803/205/16 та від 14.01.2021 у справі № 815/3986/16.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 14 січня 2021 року у справі № 500/3413/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя С. М. Кузьмич
судді І. В. Глушко
О. І. Довга
Повне судове рішення складено 21 квітня 2021 року