справа № 754/10840/20 головуючий у суді І інстанції Лісовська О.В.
провадження № 22-ц/824/6014/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
19 квітня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Нежури В.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - ОСОБА_2 , на заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, -
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Свої вимоги мотивувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . Відповідачка є колишньою невісткою позивачки, яка була зареєстрована у вказаній квартирі, але після розірвання шлюбу з сином у квартирі два роки не проживає, квартирою не цікавиться, квартплату та комунальні послуги не сплачує. Оскільки відповідачка не бажає добровільно зніматися з реєстраційного обліку, їй самій важко сплачувати квартплату та комунальні послуги, позивачка звертається до суду з даним позовом, в якому просить визнати відповідачку такою, що втратила право користування вказаним жилим приміщенням.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням відмовлено.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням позивач ОСОБА_1 , через представника - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю. При цьому, посилаючись на обставини зазначені в позовній заяві,вказує, що відповідачка протягом двох років відсутня за місцем реєстрації, квартирою не користується, не сплачує комунальні послуги, не несе інших витрат по утриманню житлового приміщення, чим створює перешкоди у здійсненні права власності та користування житлом позивачу. Судом не враховано надані позивачем докази та не надана їм належна правова оцінка.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження відповідачу було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, однак відзиву до суду не надходило.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи викладене, зважаючи на обставини справи та предмет спору, враховуючи, що дана категорія справ не підпадає під процесуальну заборону передбачену ч.4 ст. 274 ЦПК України, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що спірним жилим приміщенням є квартира АДРЕСА_1 .
Власником вказаного жилого приміщення є позивачка ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09.02.2006 року.
Відповідачка ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 (сином позивачки) у період з 2009 року по 29.11.2018 року включно, що підтверджується рішенням Деснянського районного суду м. Києва про розірвання шлюбу.
У своїх позовних вимогах ОСОБА_1 вказує про те, що відповідачка у спірному жилому приміщенні не проживає протягом останніх двох років, у зв'язку з чим втратила право користування жилим приміщенням.
Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що відсутні належні, достовірні та допустимі докази не проживання відповідачки у спірній квартирі протягом останніх двох років, а отже, позовні вимоги є не доведеними та не обґрунтованими. При цьому, суд першої інстанції вважав неналежними доказами подані позивачем акти щодо відсутності відповідачки у спірному житлі протягом останніх двох років, оскільки така інформація в них відсутня.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника житлового буднику (квартири), які проживають разом із ним в будинку (квартирі), що йому належить користуються жилим приміщенням на рівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Відповідно до ч. ч.1 та 2 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
В пункті 39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відносини між власником житла та членами його сім'ї є сервітутом. Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту.
Відповідно до роз'яснень Верховного Суду у разі виникнення спору між власником та членами сім'ї власника суд повинен врахувати, що право члена сім'ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України.
Зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність без поважних причин члена сім'ї понад один рік у спірному житловому приміщенні, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Таким чином, суд першої інстанції вірно вважав, що під час вирішення питання про втрату особою права на користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності.
Так, судом встановлено, що на підтвердження факту не проживання відповідачки у спірній квартирі позивачкою надано Акт від 17.08.2020 року, складений головою правління ЖБК «Арсеналець-23», відповідно до якого у спірній квартирі зареєстровано 4 особи, фактично не проживає у АДРЕСА_1 особа - ОСОБА_3 . Факт не проживання також в Акті підтвердили сусіди (а.с.12).
Проте, даний Акт не встановлює період протягом якого відповідачка не проживає у спірній квартирі, отже не підтверджує факт не проживання відповідачки саме більше одного року, як визначено законом.
Згідно Акту від 16.11.2020 року, складеного головою правління ЖБК «Арсеналець-23», у квартирі АДРЕСА_1 проживає сім'я з 3 осіб ( ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 ), інших мешканців у квартирі немає (а.с.36). Натомість, даний Акт лише засвідчує факт проживання сім'ї ОСОБА_1 з 3 осіб 16.11.2020 року у спірній квартирі, при цьому не містить зафіксованого факту не проживання у квартирі, саме відповідачки ОСОБА_3 та понад встановлені законом строки.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказані акти, не містять зафіксованих фактів про не проживання відповідачки у квартирі протягом останніх двох років, а лише фіксують факт не проживання на момент складання акту, тобто 17.08.2020 року та 16.11.2020 року, оскільки будь яких інших дат або періодів часу не проживання не містять.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК) .
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
Відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо заявлених позовних вимог, не є підставою для звільнення від доказування у відповідності до вимог ст. 82 ЦПК України саме позивача.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Враховуючи зазначені норми права, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, щопозивачем не було надано належних та допустимих доказів, достатніх для висновку, як про не проживання відповідача в спірному жилому приміщенні понад встановлений законом строк, так і про неповажність причин такого не проживання.
Європейський суд з прав людини в своєму рішенні у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року зазначав, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлене, а залежить від фактичних обставин, а саме - існування достатніх і тривалих зв'язків із конкретним місцем. Утрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання в право на житло.
Як роз'яснено у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового Кодексу України» у справах про визнання наймача або членів його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності, зокрема, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї, суд може продовжити пропущений строк. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил процесуального закону щодо оцінки доказів.
На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Несплата комунальних послуг відповідачем не є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
За таких обставин колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що суд першої інстанції правильно встановивши обставини спору, дійшов обґрунтованого висновку про залишення без задоволення позовних вимог за їх необґрунтованістю та недоведеністю.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому, судове рішення відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а зводяться лише до переоцінки доказів, які фактично є припущеннями, на яких, відповідно до норм діючого цивільно-прецесуального законодавства, не може ґрунтуватися рішення суду.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
В.А. Нежура