Справа №949/436/21
Провадження №1-кс/949/67/21
12 квітня 2021 року слідчий суддя Дубровицького районного суду Рівненської області ОСОБА_1 , при секретарі судових засідань ОСОБА_2 , за участю адвоката ОСОБА_3 , розглянувши клопотання дізнавача СД Відділення поліції №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області ОСОБА_4 , погоджене начальником Дубровицького відділу Сарненської окружної прокуратури ОСОБА_5 , про арешт майна по матеріалах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12021186110000069 від 09.04.2021 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України,
Дізнавач СД Відділення поліції №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області ОСОБА_4 звернувся до суду із клопотанням про накладення арешту на автомобіль марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 належний ОСОБА_6 , жительці с. Городище Дубровицького району Рівненської області та наявне у ньому майно.
В обґрунтування клопотання дізнавач посилається на те, що в провадженні сектору дізнання ВП №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області перебуває кримінальне провадження за №12021186110000069 від 09.04.2021 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України.
Вказує на те, що 08 квітня 2021 року до ВП №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області надійшла заява ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , жительки АДРЕСА_1 про те, що того ж дня у вечірній час ОСОБА_8 , житель с. Висоцьк здійснив крадіжку товарно-матеріальних цінностей із орендованого у нього магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2 ", що в с. Рудня.
Того ж дня проведено огляд місця події на ділянці місцевості навпроти магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2 " в ході якого виявлено та вилучено автомобіль марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 із наявним у ньому майном.
У клопотанні, як на обґрунтування своїх доводів для застосування арешту майна, слідчий посилається на показання свідка ОСОБА_7 .
Так, з показань свідка ОСОБА_7 вбачається, що 10 травня 2018 року згідно договору №50 про користування нерухомим майном, вона орендувала нерухоме майно - магазин по АДРЕСА_2 у ОСОБА_8 . По теперішній час в тому приміщенні вона займалась торгівлею, завізши туди різного роду товари. В кінці березня 2021 року між нею та ОСОБА_8 виникли розбіжності у поглядах на подальшу долю оренди, так як ОСОБА_8 попередив, що забирає магазин. Близько 06 квітня 2021 року вони зустрілись та вона сказала, що потрібно розібратися із виплатами по магазинах. ОСОБА_8 повідомив, що для цього йому треба близько одного тижня.
Однак, 06 квітня 2021 року ОСОБА_8 позрізав її замки з магазину та повісив свої. 08 квітня 2021 року у вечірню пору їй зателефонувала невідома особа і сказала, що хтось відкрив двері до магазину і вивозить товар, про що вона повідомила поліцію. Після цього вона поїхала до магазину, де вже була поліція. Біля входу до магазину стояв автомобіль марки "Мерседес-Бенз Спрінтер" загружений товарами із вказаного магазину. далі між ними виникла суперечка з приводу права власності на вказаний товар.
У клопотанні слідчий ставить питання про накладення арешту на вказане майно для досягнення повноти, всебічності та неупередженості розслідування вищезазначеного правопорушення, а також збереження речових доказів.
У судове засідання дізнавач СД ОСОБА_4 та власник вилученого автомобіля марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 ОСОБА_6 не з'явилися, хоча про день та час розгляду клопотання були повідомлені вчасно та належним чином шляхом виклику по телефону у порядку, передбаченому ст. 135 КПК України.
У відповідності до ч. 1 ст. 172 КПК України, неприбуття цих осіб у судове засідання не перешкоджає розгляду клопотання.
Крім того, у судове засідання було здійснено спробу виклику по телефону особи, яка є заявником про вчинення кримінального правопорушення та яка допитана в якості свідка в ході досудового розслідування, а саме ОСОБА_7 . Однак остання на неодноразові дзвінки працівника суду не відповідала.
Власник вилученого майна, яке на момент огляду місця події знаходилось в автомобілі марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 ОСОБА_8 та його представник - адвокат ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечили щодо накладення арешту на вилучене майно, так як необхідності застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження нема.
При цьому представник власника вилученого майна - адвокат ОСОБА_3 додав, що вилучене майно не є ні об'єктом, ні предметом кримінального правопорушення, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а саме за ч. 1 ст. 185 КК України - таємне викрадення чужого майна (крадіжка).
Також зазначив, що ОСОБА_8 надано достатньо доказів, які свідчать про законність дій останнього щодо вивезення товарно-матеріальних цінностей, які йому належать та знаходилися у належному йому на праві власності приміщенні, а саме: свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, магазин в АДРЕСА_2 від 04 квітня 2007 року, витяг про реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно від 05.04.2007року, договір про користування даним нерухомим майном від 10 травня 2018 року, повідомлення про розірвання вказаного договору в односторонньому порядку від 01 березня 2021 року, протокол про передання залишків матеріально-товарних цінностей від ОСОБА_7 до ОСОБА_8 від 05 квітня 2021 року та заява ОСОБА_7 до Дубровицького РЕМ від 02 квітня 2021 року про розірвання договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії у зв'язку з закінченням договору оренди. Отже, необхідність такого арешту дізнавачем не доведена.
При цьому, адвокат ОСОБА_3 звернув увагу суду на відсутність складу кримінального правопорушення, відомості про які внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а саме ч. 1 ст. 185 КК України, оскільки предметом злочинів проти власності є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи. Тому, крім самої дії, як таємне викрадення, обов'язковими ознаками крадіжки є майнова шкода, спричинена власнику викраденого майна. Однак, як вбачається з доданих до клопотання матеріалів, майно, на яке просить дізнавач накласти арешт, не належить ОСОБА_7 , яка звернулася із заявою про вчинення крадіжки даного майна, а навпаки, підтверджують належність як майна, так і приміщення магазину саме ОСОБА_8 .
Тому вказані обставини підтверджують безпідставність звернення ОСОБА_7 із заявою про вчинення ОСОБА_8 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України та спростовують наявність складу даного кримінального правопорушення.
Вислухавши осіб, які беруть участь у судовому засіданні, вивчивши клопотання та дослідивши додані до нього копії документів, а також документи, додані в ході судового розгляду, слідчий суддя приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що обставинами, які послугували внесенню 09 квітня 2021 року відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення кримінального правопорушення з правовою кваліфікацією за ч. 1 ст. 185 КК України є те, що 08 квітня 2021 року до ВП №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області надійшла заява ОСОБА_7 , жительки АДРЕСА_1 про те, що того ж дня у вечірню пору ОСОБА_8 , житель с. Висоцьк здійснив крадіжку товарно-матеріальних цінностей із орендованого нею у ОСОБА_8 магазину "Піраміда", що в с. Рудня Дубровицького району.
Як вбачається з протоколу огляду місця події від 08 квітня 2021 року, місцем огляду є ділянка місцевості навпроти магазину "Піраміда", що в с. Рудня Дубровицького району, де було виявлено автомобіль марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 . При відкритті даного автомобіля, а саме задніх дверцят, було виявлено наявність продуктів різного роду, холодильні установки, картонні ящики.
Слід відмітити, що огляд місця події - це слідча (розшукова) дія, мета якої полягає в дослідженні матеріальної обстановки місця події шляхом безпосереднього особистого її сприйняття слідчим, іншими учасниками огляду з метою виявлення, фіксації та вилучення слідів кримінального правопорушення та інших речових доказів, - з'ясування механізму події та інших обставин, що мають значення для провадження.
Згідно КПК України, процесуальні дії під час кримінального провадження можуть фіксуватися: 1) у протоколі; 2) на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії; 3) у журналі судового засідання (ст. 103 КПК України).
Так, огляд місця події належить до слідчих (розшукових) дій, зволікання з проведенням яких може спричинити зміну обстановки, зникнення слідів кримінального правопорушення або особи, якою воно було вчинено, предметів, які можуть стати речовими доказами. Особливість даного виду огляду полягає у тому, що згідно ч. 3 ст. 214 КПК України, огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здійснюється негайно після завершення такого огляду.
Отже, з аналізу вказаних норм КПК України слідує, що слідчий, після закінчення огляду місця події, а це в даному випадку о 22 год. 15 хв. 08 квітня 2021 року та, відповідно, виявлення ним слідів кримінального правопорушення, зобов'язаний був негайно внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Однак всупереч вищевказаній вимозі закону, відомості до ЄРДР були внесені лише на наступний після проведення огляду місця події день, а саме 09 квітня 2021 року о 10 год. 22 хв.
Зазначені дії є грубим порушенням вимог кримінального процесуального законодавства та ставить під сумнів законність дій органу досудового розслідування.
Частиною 1 ст. 40-1 КПК України передбачено, що дізнавач несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій.
Незважаючи на вказані порушення, автомобіль марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 з наявним у ньому майном були вилучені, про що зазначено у вказаному вище протоколі огляду місця події від 08 квітня 2021 року.
При цьому, як вбачається зі змісту протоколу огляду місця події від 08 квітня 2021 року, в ході даного огляду було здійснено огляд самого автомобіля шляхом відкриття задніх дверцят з подальшим оглядом наявного у ньому майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 233 КПК України ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті.
Згідно з ч. 3 цієї ж статті слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. У такому разі прокурор, слідчий, дізнавач за погодженням із прокурором зобов'язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням до слідчого судді про проведення обшуку.
Приписами ст. 237 КПК України встановлено, що з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.
Огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи. Під іншим володінням особи розуміються, серед іншого, транспортний засіб.
Як вбачається з матеріалів клопотання, 08 квітня 2021 року слідчий фактично провів огляд вищевказаного автомобіля, який являється транспортним засобом, без наявності в нього на те правових підстав, тобто ухвали слідчого судді, та в подальшому не звернувся до місцевого загального суду для легалізації вказаного огляду.
Отже, згідно ч. 7 ст. 237 КПК України, вилучені в ході огляду речі та документи, що не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу вважаються тимчасово вилученим майном.
Відповідно до ч. 1 ст. 167 КПК України тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення, або його спеціальну конфіскацію в порядку, встановленому законом.
Згідно частини 2 вказаної статті, тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони: підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди; призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення; є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов'язаного з їх незаконним обігом; одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від них, а також майно, в яке їх було їх було повністю або частково перетворено.
Статтею 131 КПК України визначено, що заходи забезпечення кримінального провадження, до яких відноситься арешт майна, застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження.
Відповідно до ч. 5 ст. 132 КПК України, під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді докази обставин, на які вони посилаються.
За змістом ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.
Частиною 2 ст. 170 КПК України передбачено, що метою арешту майна є забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Вказаний перелік є вичерпним та розширювальному тлумаченню не підлягає.
Згідно з ч. 2 ст. 171 КПК України у клопотанні слідчого, прокурора про арешт майна повинно бути зазначено:
1) підстави і мету відповідно до положень статті 170 цього Кодексу та відповідне обґрунтування необхідності арешту майна;
2) перелік і види майна, що належить арештувати;
3) документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном;
4) розмір шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до частини шостої статті 170 КПК України цього Кодексу.
Однак вищевказані вимоги слідчим дотримані не в повному обсязі.
Застосування заходу забезпечення кримінального провадження у виді арешту майна є видом втручання у право на мирне володіння майном, що закріплено у ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини втручання у це право має мати законні підстави та мету, а також бути пропорційним публічному інтересу. Зазначені вимоги у контексті застосування заходів забезпечення кримінального провадження вимагаються визначення статусу суб'єкта, майно якого підлягає арешту у кримінальному провадженні та законної мети здійснення такого обмеження відповідного права.
Таким чином, будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.
Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом (ст. 16 КПК України).
Так, аналізуючи дане клопотання про арешт майна, вбачається, що дізнавач посилається на те, що вилучений автомобіль марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 є засобом для перевезення майна, можливо здобутого внаслідок крадіжки та разом з вказаним майном є речовими доказами.
Згідно з ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт майна допускається з метою, зокрема, і збереження речових доказів.
У випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 КПК україни.
Згідно з ч. 2 ст. 84 КПК України речові докази є одним із процесуальних джерел доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 98 цього Кодексу, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Однак у судовому засіданні не знайшло підтвердження відповідність майна, на яке дізнавач просить накласти арешт, критеріям статті 98 КПК України, а саме не конкретизовано належність майна до провадження, тобто, чи були вилучені автомобіль марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 засобом вчинення кримінального правопорушення, майно, яке знаходилося в ньому його предметом, які саме сліди кримінального правопорушення зберегли на собі ці об'єкти та підтвердження набуття їх кримінально протиправним шляхом.
Так, постановою дізнавача СД Відділення поліції №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області ОСОБА_4 про визнання речей і документів речовими доказами та приєднання їх до матеріалів дізнання від 09 квітня 2021 року, яку він додав до матеріалів клопотання, автомобіль марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 з наявним у ньому майном визнано речовим доказом та приєднано у даній якості до кримінального провадження №12021186110000069 від 09 квітня 2021 року.
Однак вказана постанова дізнавача не містить чіткого переліку і виду майна, на яке, у свою чергу, просить накласти арешт, що є порушенням п. 2 ч. 2 ст. 171 КПК України
Дізнавач, обґрунтовуючи своє клопотання в розумінні вимог ст. 132 КПК України, не наводить у ньому достатніх і належних доказів тих обставин, які є визначальними та необхідними для накладення арешту на майно.
Отже, зазначаючи обставини, якими слідчий обґрунтовує свої доводи, останній не наводить підставу для накладення арешту на вказане ним майно, не наводить достатньо доказів, що таке відповідає критеріям речових доказів, визначених у ст. 98 КПК України, розумність і співмірність обмеження права власності фізичних осіб, не вказує чи мають відношення до даного кримінального провадження ті особи, які володіють таким майном, чим доводиться неправомірність отримання майна особами та обґрунтування необхідності такого арешту, оскільки таке ґрунтується лише на припущенні ймовірної крадіжки майна з магазину " ІНФОРМАЦІЯ_2 ".
При цьому, обов'язок доведення необхідності арешту покладається на дізнавача, який звернувся з клопотанням про арешт майна.
У даному випадку, дізнавач, вносячи відомості до ЄРДР за ч. 1 ст. 185 КК України, не переконався в тому чи дійсно автомобіль марки "Mercedes Sprinter" р.н. НОМЕР_1 є засобом, а наявне у ньому майно є предметом даного кримінального правопорушення, яке одержане кримінально протиправним шляхом в результаті вчинення протиправно-караного діяння.
Так, частина 1 ст. 185 КК україни визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна.
З об'єктивної сторони крадіжка належить до злочинів з матеріальним складом. тому, крім самої дії (таємного викрадення), обов'язковими ознаками крадіжки є майнова шкода, спричинена власнику викраденого майна, яка визначається його вартістю, а також причинний зв'язок між цією шкодою і таємним викраденням.
Згідно роз'яснень п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №10 від 06.11.2009 року "Про судову практику у справах про злочини проти власності" предметом злочинів проти власності є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи.
Однак, дізнавачем не визначено потерпілого, не вказано суми шкоди, яка завдана потерпілому у результаті крадіжки за ч. 1 ст. 185 КК України.
Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді або суду докази обставин, на які вони посилаються (ч. 5 ст. 132 КПК України).
Натомість, як вбачається з Договору №50 від 10 травня 2018 року "Про користування нерухомим майном" (далі Договір) власник ОСОБА_8 передає, а користувач ОСОБА_7 приймає в строкове безоплатне користування майно - магазин " ІНФОРМАЦІЯ_3 ", що в АДРЕСА_2 .
При цьому, належність вказаного майна- нежитлової будівлі, магазину, що знаходиться в АДРЕСА_2 ОСОБА_8 підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 04 квітня 2007 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05 квітня 2007 року.
У пунктах 3.1, 3.2 Розділу 3 Договору значиться, що даний договір діє з 10 травня 2018 року по 09 травня 2019 року. Якщо користувач користується майном після закінчення строку договору, в разі відсутності заперечень зі сторони власника, договір вважається укладеним на невизначений термін, і кожна зі сторін даного договору має право відмовитись від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць.
На виконання п. 3.2 Договору, 01 березня 2021 року власником майна ОСОБА_8 письмово попереджено користувача магазину ОСОБА_7 про розірвання Договору, про що свідчить наявне у матеріалах письмове повідомлення.
Однак ОСОБА_7 від отримання даного повідомлення та підпису про його отримання відмовилась у присутності свідків.
З протоколу передання залишків матеріально-товарних цінностей від ОСОБА_7 до ОСОБА_8 вбачається, що згідно актів ревізії станом на 05 квітня 2021 року залишок матеріально-товарних цінностей в магазині "Піраміда" в с. Рудня переходять у власність ОСОБА_8 . Зазначено, що магазин закритий, ніяких товарно-матеріальних цінностей та грошових коштів в даному магазині, які належать ОСОБА_7 немає і завозитись не буде.
Крім того, факт того, що Договір було розірвано також свідчить і те, що ОСОБА_7 02 квітня 2021 року звернулася до Дубровицького РЕМ із заявою про розірвання договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії №270068817 від 16.09.2019 року та припинення розподілу електричної енергії до об'єкту.
При цьому, як підставу для розірвання договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії, ОСОБА_7 вказала закінчення договору оренди.
Як підсумок, такі обставини, які послугували для внесення відомостей до ЄРДР, не свідчать про наявність складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України.
Частиною 2 ст. 173 КПК України передбачено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: правову підставу для арешту майна; можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу); розумність та співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; наслідки арешту для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.
Разом з тим, при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно ст. 94, ст. 132, ст. 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину і достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
У кожному конкретному кримінальному провадженні слідчий суддя, застосовуючи вид обтяження, в даному випадку арешт майна, має неухильно дотримуватись вимог закону. При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов'язково переконатися в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на даній стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред'явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість в тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора.
В силу ст. 41 Конституції України, ст. 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, ніж на користь суспільства і на умовах, передбачених Законом або загальними принципами міжнародного права.
Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність.
Крім того, відповідно до практики Європейського суду, для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення у справі АГОСІ проти Об'єднаного Королівства). Іншими словами, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.
Відповідно до ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження визначено захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Статтями 7, 16 КПК України встановлено, що загальною засадою кримінального провадження є недоторканість права власності. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ісмаїлов проти Росії" від 06.11.2008 року, де вказувалися порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якому зазначено, що кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права".
Відповідно до ст. 29 Загальної декларації прав людини, "кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві". Мета, підстави і межі здійснення прав людини конкретизуються також у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, а також в Європейській Конвенції про захист прав особи й основних свобод. Конституція України також передбачає межі здійснення громадянами своїх прав. Так, згідно зі ст. 64, конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану. Аналіз зазначеної статті дозволяє зробити висновок про те, що закріплені в ній критерії (підстави) правомірного обмеження прав і свобод людини та громадянина базуються на принципі співвідношення публічних і приватних інтересів.
Вимога щодо забезпечення балансу між приватним та публічним інтересом слідує власне зі структури статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі заходів з позбавлення особи її майна, держава повинна подбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Отже, у кожній справі, в якій зазначається про порушення цієї статті, Суд повинен з'ясувати, внаслідок чого саме відповідна особа була змушена нести непропорційний і надмірний тягар. Як при втручанні у право мирного володіння майном, так і при утриманні від застосування заходів, необхідно забезпечити справедливий баланс між вимогами загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту основних прав відповідної особи. Вимога щодо забезпечення такого балансу випливає зі структури статті 1 Першого Протоколу, якщо розглядати її в цілому. Зокрема, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й заходів з позбавлення особи її майна, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.
Відповідно до пунктів 69,73 рішення Європейського суду з прав людини від 23.09.1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються щодо обмеження права власності та метою, яку прагнуть досягти органи досудового розслідування.
На теперішній час дізнавачем не доведено, що в застосуванні цього заходу є необхідність, і що потреби досудового розслідування у даному кримінальному провадженні, виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, як арешт зазначеного у клопотанні майна.
Відтак, доводи дізнавача щодо необхідності накладення арешту з метою збереження речових доказів, що, безумовно, може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження, є необґрунтовані, так як відповідність вилученого майна критеріям речового доказу не встановлена.
Слідчим не наведено підстав вважати, що майно, на яке він просить накласти арешт, є предметом злочину, не надано відповідних доводів щодо мети застосування такого виду забезпечення кримінального провадження як арешт майна, а також не вказано виконання яких саме завдань планує досягти слідчий при застосуванні такого виду заходів забезпечення кримінального провадження, як накладення арешту на майно.
На підставі викладеного, виходячи із принципу змагальності, що передбачає самостійне відстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом, рахую, що слідчий не надав суду належних доказів щодо необхідності застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна у кримінальному провадженні №12021186110000069 від 09.04.2021 року, а тому у задоволенні даного клопотання дізнавача про арешт майна слід відмовити.
На підставі вищенаведеного та керуючись ст.ст. 131, 132, 170-173, 309, 372, 395 КПК України, слідчий суддя,
У задоволенні клопотання дізнавача СД Відділення поліції №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області ОСОБА_4 , погоджене начальником Дубровицького відділу Сарненської окружної прокуратури ОСОБА_5 , про арешт майна по матеріалах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12021186110000069 від 09.04.2021 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України відмовити.
Відмова у задоволенні клопотання про арешт майна, у відповідності до ч. 3 ст. 173 КПК України, тягне за собою негайне повернення особі всього тимчасово вилученого майна.
Ухвала слідчого судді може бути оскаржена безпосередньо до Рівненського апеляційного суду протягом п'яти днів з дня її оголошення.
Слідчий суддя: підпис.
З оригіналом згідно.
Голова Дубровицького
районного суду: ОСОБА_1