Дата документу 06.04.2021 Справа № 216/5749/20
Є.У.№ 216/5749/20 Головуючий у 1 інстанції: Дудіков А.В.
№ 22-ц/807/1457/21 Суддя-доповідач: Крилова О.В.
06 квітня 2021 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Крилової О.В.
суддів: Кухаря С.В.
Полякова О.З.
секретар: Бєлова А.В.
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 грудня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі: Центрально-міського районного суду м. Кривого Рогу та Дніпровського апеляційного суду (м. Кривий Ріг) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
Ухвалою Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 грудня 2020 року позовну заяву визнано неподаною та повернуто.
Не погоджуючись з зазначеною ухвалою суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу скасувати та направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року визначено підсудність цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі: Центрально-міського районного суду м. Кривого Рогу та Дніпровського апеляційного суду (м. Кривий Ріг) щодо справи №216/2893/20 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - Тернівському районному суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області.
Встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог закону, ухвалою суду від 03 листопада 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення копії ухвали суду.
При цьому суд першої інстанції виходив з того, що до недоліків позову відноситься не лише несплата судового збору, а й інші причини, які в решті зумовили визнання неподаним та повернення позову.
Так, в ухвалі від 3 листопада 2020 року. суд послався на те, що недоліком позову є не зазначення ідентифікаційного коду відповідачів у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, а також не зазначена їх електронна пошта та електронна адреса.
Крім того на думку суду першої інстанції не зазначено доказів що підтверджують обставини позову, відсутні докази про вжиття заходів забезпечення доказів або позову, відсутній попередній розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс або очкує понести тощо.
Надмірний формалізм під час вирішення питання про відкриття провадження у справі суперечить принципу верховенства права, завданням цивільного судочинства та порушує, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, право на доступ до суду.
За ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом п. 3, 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства, згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно зі ст. 6 Конвенції).
Так у справі «Delcourt v. Belgium» Європейський суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світі розуміння Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало меті та призначенню цього положення.
Водночас у справі «Bellet v. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу до суду наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективний, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Згідно висновків, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду («Perez de Raela Cavaniles v. Spain», «Beles and others v. the Czech Republic», «RTBF v. Belgium»).
Також згідно рішення Європейського суду з прав людини не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (Рішення суду з прав людини Жоффр де ля Прадель проти Франції).
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавляє заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.
Тому судді повинні уникати надмірного формалізму під час вирішення питання про відкриття провадження у цивільній справі, адже суди помилково визнають такими, що дають підстави для повернення позовних заяв ті обставини, зокрема, щодо незазначення відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору; не наведення попереднього (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; відсутність власного підтвердження позивачем про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, підстави звільнення позивача від сплати судового збору, адже зазначені обставини можуть бути з'ясовані судом на наступних стадіях процесу.
Разом з тим поза увагою суду першої інстанції залишилася та обставина, що заявляючи позов до суду ( судів), позивач не зазначив підставу звернення до суду.
Згідно із ч.1 ст.124 Конституції (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до ч.2 вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Статтями 62, 126, 129 Конституції визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
У п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 №8 судам роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
Згідно з п.57 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Відповідно до п.55 висновку №3 (2002) КРЄС судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.
Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.
Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їхніх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої палати ВС, висловленій у постановах: від 8.05.2018 у справі №521/18287/15-ц (провадження №14-90цс18), від 21.11.2018 у справі №757/43355/16-ц (провадження №14-399цс18), від 29.05.2019 у справі №489/5045/18 (провадження №14-191цс19).
Тобто, при вирішенні питання про прийняття позову у цій справі з'ясуванню підлягають питання про те, які дії суду або суддів позивач вважає, такими що спричинили порушення його прав, чи мали вони місце під час розгляду його справи.
Одночасно судова колегія вважає, що виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства, якщо позивач не зазначив такі підстави у позові, суд не позбавлений права з'ясувати їх в ході подальшого розгляду справи, і, в залежності від встановленого, вирішити питання про те, чи підлягає дана справа розгляду в порядку цивільного судочинства.
За таких обставин оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 374, 379, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 грудня 2020 року у цій справі скасувати.
Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Повний текст постанови складено 15 квітня 2021 року.
Головуючий О.В. Крилова
Судді: С.В. Кухар
О.З. Поляков