Єдиний унікальний номер 229/667/18
Номер провадження 22-ц/804/424/21
13 квітня 2021 року м. Бахмут
Донецький апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Корчистої О.І., Канурної О.Д.,
за участю секретаря судового засідання Гуляєва М.В.,
представника позивачів адвоката Петрова Г.В.,
представника відповідача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах яких діє ОСОБА_6 , та Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року, ухваленого судом у складі головуючого судді Гонтар А.Л в місті Дружківці Донецької області, повне судове рішення складено 19 листопада 2020 року, в справі номер 229/667/18 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
В лютому 2018 року до Дружківського міського суду Донецької області звернулись ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що вони є співвласниками будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
08 червня 2017 року в результаті терористичного акту, під час проведення антитерористичної операції в с. Кам'янка, що є загально відомим фактом, декілька снарядів влучили в їх житловий будинок та зруйнували його несучі стіни і конструкції. В результаті теракту будинок має нежилий стан, потребує повного нового будівництва і не може використовуватися родиною для подальшого проживання в ньому.
Стосовно факту руйнування будинку ОСОБА_2 звернувся з заявою про злочин до Дружківського ВП Краматорського ВП ГУНП в Донецької області. Заяву було прийнято і зареєстровано в ЄРДР від 10 червня 2017 року за № 12017050260000694.
Внаслідок руйнування майна їм завдано моральну шкоду, яка полягає у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених зруйнованим житлом, не можливістю вести звичайний образ життя внаслідок терористичного акту, а також незабезпеченням відповідачем права на власність, гарантовану Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Через руйнування будинку вся сім'я залишилась без оселі, іншого нерухомого майна у родини не існує. В будинку знаходилось все майно. Сім'я була змушена покинути будинок, проживати у сусідів та друзів, та у зв'язку з небезпекою життю та здоров'ю вимушена була покинути село. Як переселенці переїхати до м. Дружківка, орендувати житло де проживають до наступного часу.
Також сім'я вимушена істотно змінити спосіб життя, місце проживання, змушена переїхати
зі свого житла в орендоване житло у чужому місті. Усі члени родини знаходяться у стані постійного
стресу та нервозності, через постійне хвилювання порушився сон.
Просили суд стягнути з відповідача на їх користь матеріальну шкоду у розмірі 823368,00 грн
та моральну шкоду в розмірі 1000000 грн.
Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - задоволено частково.
Стягнуто з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 грошову компенсацію у розмірі 200000,00 грн.
В задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди - відмовлено.
Додатковим рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 27 січня 2021 року вирішено питання про судові витрати.
З рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року не погодились позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах яких діє ОСОБА_6 , подали апеляційну скаргу, просили скасувати рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Доводами апеляційної скарги наведено, що судом першої інстанції обрано невірний спосіб захисту порушеного права, порушено норми матеріального права, не застосовано закон, який підлягав застосуванню, що призвело до ухвалення неправильного рішення.
Вважає, що держава мала не допустити руйнування будинку позивачів, а у випадку, коли це не вдалось зробити - запровадити справедливе відшкодування.
Суд не врахував, що держава є суб'єктом, який має всі засоби і інструменти для регулювання спірних відносин, може прийняти будь-який нормативно-правовий акт, у тому числі закон, так само як і утриматись від регулювання спірних правовідносин з метою уникнення будь-якої відповідальності за порушення своїх зобов'язань.
Для правильного вирішення справи суди мають застосовувати норми Кодексу цивільного захисту за аналогією закону, оскільки спеціального закону, про який йдеться у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», держава так і не прийняла.
Оскільки держава створила для спірних правовідносин певні правові режими і відповідне законодавство, суд, ухвалюючи законне і справедливе рішення, не може не застосовувати це законодавство лише з тієї причини, що воно не використовується органами державної влади через відсутність кількох нормативних актів на рівні відповідального міністерства.
Звертає увагу, що позивачі вимагають не повне відшкодування завданих збитків, а зменшений їх розмір.
Вважає несправедливим призначення до стягнення з відповідача відшкодування в розмірі 200000,00 грн за зруйнування житла позивачів.
З рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року також не погодився відповідач Кабінет Міністрів України, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року та відмовити в задоволенні позову.
Доводами апеляційної скарги наведено, що судом неправильно застосовані норми матеріального права і порушено норми процесуального права, рішення суду ухвалено з врахуванням неправильно встановлених обставин, які мають значення для справи, та неправильного дослідження і оцінки доказів.
Зазначає, що неможливість попередження обстрілів у с. Кам'янка, внаслідок якого зруйноване житло позивачів, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання державою свого позитивного обов'язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, висновок суду не має об'єктивного та обґрунтованого
підтвердження.
Суд не зазначив, що під час розгляду справи діє порядок використання коштів, передбачених
у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки яких
зруйновано, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2020 року №767, який стосується спірних правовідносин.
Суд першої інстанції у порушення вимог процесуального законодавства не залучив до участі у справі створену відповідно до розпорядження голови Донецької обласної державної адміністрації, керівника Донецької обласної військово-цивільної адміністрації від 02.10.2020 року №1095/5-20, комісію з розгляду питань, пов'язаних з наданням грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.
Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України не є об'єктом, який порушив права позивача. В матеріалах справи відсутні належні, достатні та допустимі докази протилежного.
Визначення судом відповідачем у справі Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України є необґрунтованим.
Відзиви в письмовій формі на апеляційні скарги до апеляційного суду не надійшли.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представник позивачів адвокат Петров Г.В. в судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги позивачів підтримав, просив її задовольнити, в задоволенні апеляційної скарги Кабінету Міністрів України просив відмовити.
Представник відповідача Кабінету Міністрів України області Тичинін Я.Д. в судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги відповідача підтримав, просив її задовольнити, в задоволенні апеляційної скарги позивачів просив відмовити.
Позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, відповідно до статей 128, 130 ЦПК України, про що свідчить отримання ними 27 березня 2021 року рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 214).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю нез?явившихся учасників справи.
Заслухавши суддю - доповідача, представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 25 грудня 1996 року, виданого згідно з розпорядженням КСП «Спартак» Донецької асоціації Донецькплодовоч» №427 від 25 грудня 1995 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 є власниками будинку АДРЕСА_2 (а.с.
51-52, том 1).
З копії акту обстеження нерухомого майна, пошкодженого внаслідок проведення антитерористичної операції від 12 червня 2017 року, вбачається, що обстежуваний житловий будинок, загальною площею 72,8 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , пошкоджений внаслідок влучання артилерійської зброї під час бойових дій, що пов'язані з проведенням на території області антитерористичної операції. При огляді, з урахуванням матеріалів технічної інвентаризації було виявлено наступні пошкодження: зруйнована покрівля житлового будинку - 30%, пошкоджені несучі стіни - 100%, пошкоджені віконні та дверні прорізи - 50%, господарські будівлі - 0%, паркан - 100%, відсутні вікна та двері - 30%. Внаслідок артобстрілу зруйновано фасад будинку, дах, вікна, паркан. Майно, яке знаходилось у будівлі на момент пошкодження, частково знищено. Висновки: на момент обстеження будинку він знищений на 70%, до подальшого проживання в ньому не придатний (а.с. 53-54, том 1).
З копії довідки виконавчого комітету Красногорівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області №775 від 03 липня 2017 року вбачається, що у результаті артобстрілу селища Кам'янка 16 червня 2017 року була пошкоджена квартира ОСОБА_2 , яка розташована за адресою АДРЕСА_1 . Пошкоджені покрівля, вікна, фасад будинку. Також осколками від снарядів пошкоджено електричний лічильник, який знаходився на фасаді будинку (а.с. 55, том 1).
З витягу з кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_2 10 червня 2017 року надіслав заяву про те, що приблизно о 21.00 год 08 червня 2017 року в ході артилерійського обстрілу с. Кам'янка Ясинуватського району Донецької області було пошкоджено його будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Органом досудового розслідування - слідчим відділом Дружківського відділення поліції Краматорського ВП ГУПН в Донецької області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинене кримінальне правопорушення за ознаками ч. 1 ст. 258 КК України (терористичний акт), кримінальне провадження №12017050260000694 (а.с. 64, том 1).
Задовольняючи частково позовні вимоги та стягуючи з відповідача грошову компенсацію в розмірі 200000,00 грн у відшкодування власникам шкоди, заподіяної їх майну, що пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської обстачтей, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості заявлених позовних вимог саме в такому розмірі.
Такий висновок суду першої інстанції є правильним та таким, що відповідає обставинам справи і вимогам закону.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Конституцією України (стаття 41) та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Також, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 15, 16 ЦК України).
Відповідно до пункту 8 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування
майнової шкоди.
Позивачі обґрунтовували позовну заяву тим, що вони не отримали від Держави відшкодування за знищення їх майна, на яке вони мають право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також зазначила, що право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та обраного позивачем способу захисту.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що посилання позивачів як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є безпідставним.
Частиною першою статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).
З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
При цьому, як правильно встановлено судом першої інстанції, у законодавстві України на момент звернення із позовом відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування, але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до Держави про надання такого відшкодування. Передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок.
З аналогічних підстав не породжує такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Таким чином, такий довід апеляційної скарги з посиланням представника позивача на можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права на відшкодування шкоди заподіяної терористичним актом та визначення розміру такої шкоди суд апеляційної інстанції вважає помилковим.
Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим
державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання).
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування інституту страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належний позивачам на праві власності будинок зруйновано, що підтверджено належними доказами. Надані позивачем докази відповідачем не спростовано.
З урахуванням встановленого, суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивачі мають право на компенсацію від Держави за невиконання Державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Правовою підставою для виплати компенсації, а не майнової чи моральної шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зобов'язання Держави Україна стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройного конфлікту та у випадку втрати контролю над частиною власної території.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі №757/61954/16-ц та від 18 березня 2020 року у справі №243/11658/15-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц.
Що стосується посилання представника відповідача в апеляційній скарзі на запроваджений у 2020 році порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, то слід зазначити наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2013 року №947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року №767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Ці зміни набули чинності 08 вересня 2020 року
Відповідно до ст. 2 п. 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року №405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
Однак позивачі звернулись до суду з позовом в лютому 2018 року.
Між тим, як зазначив в апеляційній скарзі представник відповідача, розпорядження щодо
створення комісії з розгляду зазначених питань було ухвалено Донецькою обласною державною адміністрацією, обласною військово-цивільною адміністрацією винесено лише у жовтні 2020 року.
За таких обставин у суду першої інстанції не було підстав для відмови в задоволені позовних
вимог у зв'язку із тим, що позивач не зверталася до зазначеної комісії для вирішення питання щодо отримання відповідного відшкодування шкоди, як і не було підстав для залучення комісії до участі у справі.
Разом із тим, як правильно зазначено судом першої інстанції позивач має право на компенсацію від Держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦПК України Держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати у суді свої права безпосередньо.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те,що належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із ст. 116 Конституції України забезпечує виконання законів України. Таким чином, враховуючи те, що Кабінет Міністрів України у своїх підзаконних нормативно-правових актах тільки у 2020 році прописав порядок компенсації за зруйноване майно внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, право на яку прописано в законі України, а гостра потреба у врегулюванні даного питання виникла ще за шість років до того, позивач має право на компенсацію від Держави.
Суд першої інстанції правильно виходив із того, що тривалий час правовідносини щодо надання компенсації за зруйноване житло були неврегульовані, а у випадку здійснення самостійного відновлення житла потерпілою особою або відшкодування шкоди завданої терористичним актом є неврегульованими і на час ухвалення судового рішення у зв'язку з відсутністю відповідних нормативно-правових актів. Тому доводи представника відповідача щодо відсутності звернень позивача до військово-цивільних адміністрацій чи органів місцевого самоврядування з метою отримання майнової чи соціальної допомоги з одночасною передачею зруйнованого або пошкодженого майна останнім, як правильно зазначив суд першої інстанції, не мають значення для правильного вирішення спору, оскільки вчинення таких дій передбачено статтею 86 Кодексу цивільного захисту України, положення якої не застосовуються до спірних правовідносин. Крім того слід зазначити, що матеріли справи містять відповіді місцевої адміністрації щодо звернення позивача ОСОБА_2 з приводу відшкодування шкоди завданої його житлу в результаті проведення АТО.
Також слід звернути увагу на те, що, оскаржуючи рішення суду першої інстанції, представник Кабінету Міністрів не оспорював факт пошкодження майна позивачів, а проведення активних бойових дій на території с. Кам'янка, де був розташований будинок позивачів, є загальновідомим фактом, який не потребує доказування.
З приводу вимог позивачів про відшкодування моральної шкоди апеляційний суд зазначає наступне.
Згідно із ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездіяльності) її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають
значення для вирішення спору.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Для наявності підстав для зобов'язання відшкодувати моральну шкоду необхідно наявність незаконних дій чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинного зв'язку між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідачів є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статті 1167 ЦК України.
Встановивши, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання Державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів доходить висновку про правомірність відмови у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження її майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду.
З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до ст. 1167 ЦК України є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду.
З приводу вимог апеляційної скарги представника позивача про збільшення розміру відшкодування на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід зазначити, що суд першої інстанції, визначаючи розмір такої компенсації, враховуючи фактичні обставини справи, керуючись принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов правильного висновку, що стягненню підлягає грошова сума у загальному розмірі 200000,00 грн.
Інші, наведені в апеляційній скарзі доводи, не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції, який з дотриманням вимог чинного законодавства України перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
З огляду на наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для скасування судового рішення не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, позивачі звільнені від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, витрати відповідача по сплаті судового збору, пов'язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, -
Апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах яких діє ОСОБА_6 , та Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, залишити без задоволення, рішення Дружківського міського суду Донецької області від 09 листопада 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повне судове рішення складено 15 квітня 2021 року.
Суддя: