Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
14.04.2021 р. справа №520/3300/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин, позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі за текстом - владний суб'єкт, адміністративний орган, Управління) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Матеріали позову одержані судом 02.03.2021р. Рішення про прийняття справи до розгляду було 29.03.2021р. Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 14.04.2021р.
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) скасування рішення №536 від 03.02.2021р.; 2) зобов'язання призначити та виплачувати з 27.01.2021р. пенсію за вислугу років згідно з ст.50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-ХІІ із розрахунку 90% заробітку на підставі довідки Київської міської прокуратури №21/10 від 19.01.2021р. без обмеження максимальним розміром.
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що вчинена адміністративним органом відмова у призначенні пенсії є протиправною, оскільки пенсійне забезпечення повинно здійснюватись за умовами законодавства, чинного станом на початок публічної служби в органах прокуратури України.
Відповідач, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі за текстом - владний суб'єкт, адміністративний орган, пенсійний орган, ГУ, Управління) із поданим позовом не погодились.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що пенсія не може бути призначена на підставі норми нечинного закону.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З 01.09.1996р. по 29.06.2001р. заявник навчався на денному відділенні Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого.
На указаний проміжок часу припадає 4 повних календарних роки (01.09.1996р.-01.09.2000р.), 9 повних календарних місяців (01.06.2001р.) та 28 календарних днів червня 2001р.
Заявник розпочав безперервну публічну службу в органах прокуратури України з 01.08.2001р., обіймаючи посади виключно в органах прокуратури України, дислокованих на території м. Києва.
Станом на 01.10.2011р. заявник не мав 20 років стажу роботи.
28.01.2021 року публічна служба заявника в органах прокуратури України була припинена.
Тому ознак існування підстав для застосування приписів ст.45 КАС України матеріали справи не містять.
27.01.2021 р. заявник порушив перед ГУ ПФУ в Харківській області процедуру призначення пенсії у порядку ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III, стверджуючи, що показник вислуги років складав - 21р. 10м., а показник вислуги років у прокуратурі України складав - 19р. 05м.
Рішенням Управління від 03.02.2021р. №536 було відмовлено у призначенні заявнику пенсії за вислугу років у порядку ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III.
Стверджуючи про протиправність вчиненого пенсійним органом управлінського волевиявлення, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Умови проходження публічної служби в органах прокуратури України регламентувались нормами Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII до 15.07.2015р.
З 15.07.2015р. ці правовідносини почали унормовуватись приписами Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII (далі за текстом - Закон України №1697-VII), а з 25.09.2019 року додатково ще й і приписами Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.
Згідно з ч.1 ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.
Відповідно до з ч.1 ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 08.07.2011р. №3668-VI з 01.10.2011р. прокурори і слідчі мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років; з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років 6 місяців; з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 11 років; з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 11 років 6 місяців; з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 12 років; з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 12 років 6 місяців; з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 13 років; з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 13 років 6 місяців; з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 14 років; з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 14 років 6 місяців; з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 15 років.
Таким чином, приписи ч.1 ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III можуть бути поширені лише на тих осіб, котрі станом на 30.09.2011р. набули 20 років стажу роботи, з яких 10 років вислуги в органах прокуратури України.
Згідно з ч.1 ст.86 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII (далі за текстом - Закон України №1697-VII) прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років; з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців; з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років; з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців; з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років; з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців; з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років; з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців; з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років; з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців; з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.
Відповідно до ч.2 ст.86 Закону України №1697-VII пенсія призначається в розмірі 60 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії.
Заявник звернувся до пенсійного органу з приводу призначення пенсії 27.01.2021 року, наполягаючи на призначенні пенсії у порядку ч.1 ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII.
Процедури призначення пенсії у порядку ст.86 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII заявник не порушував, відносно застосування згаданої норми закону між учасниками справи відсутній спір.
Станом на указану календарну дату звернення заявника до пенсійного органу положення ч.1 ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III не існували як діюча норма закону.
Тому відсутні підстав для застосування цієї норми закону до спірних правовідносин.
У розумінні ст. 86 Закону України №1697-VII показник стажу роботи на посадах прокурорів заявника станом на дату звернення до пенсійного органу складав - 19 років 05 місяців 0 днів, тобто перевищував значення у 15 років.
Показник загальної вислуги років заявника станом на дату звернення до пенсійного органу складав - 21 рік 09 місяців 29 днів, тобто не перевищував/значення у 25 років.
Звертаючись до суду, позивач сформулював єдину та неподільну вимогу немайнового (нематеріального) характеру з приводу призначення пенсії на підставі ч.1 ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III у розмірі 90% заробітної плати та без обмеження максимальним розміром.
Оскільки станом на дату звернення заявника до пенсійного органу вже діяли приписи ст.86 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII (а вимоги про призначення пенсії на підставі цієї норми закону позивач не заявляв), то суд не знаходить підстав для задоволення позову ані в цілому, ані в будь-якій частині, позаяк позивач прямо заперечує поширення на суспільні відносин за власної участі у сфері пенсійного забезпечення приписів ст.86 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII.
У силу ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ч.5 ст.242 КАС України окружний адміністративний суд при вирішенні спору по суті вважає абсолютно застосовним правовий висновок постанови Верховного Суду від 04.03.2021р. по справі №452/208/17, де указано, що ще у постанові від 27.02.2019р. по справі №415/2185/14 та у постанові від 10.10.2019р. по справі №554/5582/17 Верховний Суд сформував такий висновок: «У період дії ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-XII у редакції від 26.07.2011 (діяла до 01.10.2011) пенсії призначалися прокурорам і слідчим зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років.
Разом з тим, станом на 30.09.2011 у позивача був відсутній стаж роботи 20 років та стаж роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури 10 років.
Відтак, у період дії ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-XII у редакції, яка діяла до 01.10.2011, позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років, у зв'язку з чим при прийнятті Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII не відбулося звуження змісту та обсягу існуючих прав».
Окружним адміністративним судом виявлено, що аналогічні правові висновки з приводу застосування ст.501 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III були сформульовані Верховним Судом та незмінно використовувались ще з 2019 року, зокрема, у постановах по справах №309/4451/16-а від 14.11.2019 р., №554/10461/16-а від 18.09.2019, №466/9965/16-а від 30.10.2019, №263/7010/17 від 29.07.2020 р., №163/2795/16-а від 03.07.2020 р., №265/2627/17 від 11.06.2020, №265/6322/16-а від 04.03.2020, №759/9981/16-а від 11.11.2020, №635/3244/17 від 10.12.2020, №219/4596/16-а від 10.11.2020.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов'язковою умовою визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.
До того ж, у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 20.12.2019р. у справі №820/3914/17: 1) саме по собі порушення процедури прийняття акту адміністративного органу може бути підставою для скасування рішення суб'єкта владних повноважень лише за тієї умови, що таке порушення вплинуло або могло вплинути на правильність оскаржуваного рішення; 2) певні дефекти адміністративного акту можуть не пов'язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі); 3) саме по собі порушення процедури прийняття акту не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом; 4) виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акту необхідно розуміти не як вимоги до самого акту, а як вимоги до суб'єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття; 5) дефектні процедури прийняття адміністративного акту, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акту робить його неправомірним; 5) стосовно процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акту, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність; 6) у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акту адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості; 7) ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення»; 8) межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття; 9) така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі №804/639/18.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що владний суб'єкт у спірних правовідносинах забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України, позаяк обставини спірних відносин з'ясував з достатньою повнотою, дотримався процедури вирішення ініційованого зацікавленою особою питання, спрямоване на набуття пенсії діяння заявника кваліфікував правильно, зміст належної норми закону витлумачив вірно, унаслідок чого вчинене управлінське волевиявлення цілком узгоджується із законом, не спричиняє безпідставного настання для приватної особи негативних наслідків.
Відсутність порушеного суб'єктивного права приватної особи та правомірність управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень зумовлює прийняття рішення про відмову у позові в контексті ч.1 ст.2 КАС України.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Посилання учасників спору на решту аргументів об'єктивно не має значення для результату вирішення спору, позаяк ці доводи стосуються або іншої оцінки обставин достеменно установлених у ході розгляду справи, або іншого тлумачення змісту норм закону, котре слід визнати неспроможним за рахунок викладення судом правильного.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст. 139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).
Суддя Сліденко А.В.