15 квітня 2021 року м. Київ справа №810/451/17
Суддя Київського окружного адміністративного суду Журавель В.О., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач), в якому просить суд:
- стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 57919 грн. 68 коп. за період з 25 березня 2016 р. по 28 грудня 2016 р.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 зі змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, визнано протиправним наказ Міністерства доходів і зборів України від 9 березня 2016 року № 21-о, у частині підстави звільнення, та зобов'язано Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до вказаного наказу, зазначивши: «Звільнити 9 березня 2016 ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч. 3 ст. 38 КЗпП України». Цим же рішенням суд стягнув з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26 112 грн. 12 коп.
При цьому позивач зазначив, що зазначену вихідну допомогу йому виплатили лише 28 грудня 2016 року (у сумі, з урахуванням утриманих податків та зборів - 21 020 грн. 26 коп.), а тому він має право на включення цієї суми до невиплачених йому всіх сум, що належали до виплати у день звільнення.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 р. у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 р. апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року - без змін.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що до спірних правовідносин положення статей 116, 117 КЗпП України не застосовуються. За описаних обставин, зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Суд апеляційної інстанції додатково також зазначив, що право позивача на вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку виникло з моменту набрання законної сили постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2016 року у справі №826/5898/16 із змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, а не на підставі заяви про розрахунок від 24 березня 2016 року, як вважає позивач. Крім того, у цій заяві позивач не просив стягнути з відповідача вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку.
Щодо застосування до спірних відносин статей 116, 117 КЗпП України апеляційний суд зазначив, що вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку, присуджена судом після встановлення під час розгляду трудового спору факту порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, має іншу правову природу і за своєю суттю є відповідальністю роботодавця перед працівником за порушення його трудових прав, та стягнення коштів, присуджених позивачу судовим рішенням в адміністративній справі №826/5898/16, має здійснюватись на загальних підставах, зокрема, добровільно або якщо боржник відмовляється здійснити перерахунок відповідних сум - у порядку, встановленому Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження». У порядку цього ж Закону має вирішуватися питання відповідальності боржника за несвоєчасне виконання (виконання не у повному обсязі) рішення суду про стягнення середнього заробітку.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 р. касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року скасовано, а справу №810/451/17 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
У цій постанові, зокрема, зазначено, що суди попередніх інстанцій, неправильно застосувавши норми матеріального права, не визначили розмір середнього заробітку, не встановили час затримки розрахунку, не встановили відповідних фактичних обставин справи, що мають значення для її правильного вирішення та не дослідили відповідні докази. Також апеляційний суд дійшов помилкового висновку про різну правову природу «вихідної допомоги при звільненні» та «заробітної плати» в аспекті правової оцінки виконання роботодавцем свого обов'язку виплатити працівникові всі суми, які йому належать при звільненні.
19 серпня 2020 р. протоколом автоматизованого розподілу судових справ між суддями справу передано на розгляд судді цього адміністративного суду ОСОБА_2 .
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2020 р. прийнято вказану адміністративну справу до свого провадження та вирішеного, що ця справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання.
21 жовтня 2020 р. від відповідача до суду надійшли пояснення на позовну заяву, в якому він позову не визнав, у його задоволенні просив відмовити у повному обсязі. Стверджує, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Звертає увагу, що на думку позивача його права порушено шляхом несвоєчасного остаточного розрахунку з ним на суму 21020 грн. 76 коп., при цьому просить стягнути з ДФС суму у розмірі 57919 грн. 68 коп., що майже в З рази перевищує суму, яку на думку позивача, йому не було сплачено у день звільнення. За правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові Верховного Суду України (Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України) від 27 квітня 2016 р. у справі № 6-113цс16, «право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу».
15 березня 2021 р. до суду від представника позивача надійшло клопотання про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.
15 березня 2021 р. сторони у судове засідання не прибули.
Ураховуючи положення ч. 9 ст. 205 КАС України, розгляд справи здійснено судом без участі представників сторін у порядку письмового провадження за наявними у справі доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач з 24 квітня 2013 року по 9 березня 2016 року проходив державну службу на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України.
Наказом Міністерства доходів і зборів України від 28 серпня 2014 року № 2085-о зі змінами, внесеними наказом від 29 вересня 2014 року № 2119-о, позивача звільнено із займаної посади з 29 вересня 2014 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку зі скороченням штатної чисельності.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 22 грудня 2015 року у справі № 826/14834/14 визнав зазначені накази протиправними та скасував, а позивача поновив на посаді заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України з 29 вересня 2014 року.
На виконання зазначеної постанови від 22 грудня 2015 року Міністерство доходів і зборів України 21 січня 2016 року видало наказ № 5-о «Про виконання рішення суду» щодо поновлення позивача на посаді.
У зв'язку з допущеними Міністерством доходів і зборів України стосовно ОСОБА_1 порушеннями законодавства про працю останній 19 грудня 2016 року подав заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Однак, наказом Міністерства доходів і зборів України від 9 березня 2016 року № 21-о позивача звільнено з займаної посади з таким формулюванням: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням, ст. 38 КЗпП України», тобто без зазначення в наказі підстав звільнення, на які позивач посилався у своїй заяві.
Постановою від 21 травня 2014 року № 160 Кабінет Міністрів України утворив Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів України шляхом перетворення.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 липня 2014 року № 651-р погоджено пропозицію Голови Державної фіскальної служби України про завершення здійснення заходів з утворення зазначеної Служби та можливість виконання нею функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів України, що припиняється.
Після отримання копії наказу від 9 березня 2016 року № 21-о ОСОБА_1 направив ДФС засобами електронної пошти заяву від 24 березня 2016 року про проведення розрахунку.
Того ж дня ДФС виплатила позивачу грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2014 року по 23 квітня 2015 року, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2015 року по 9 березня 2016 року та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19 серпня 2015 року по 18 серпня 2016 року, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком.
Вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку позивачу не виплатили.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16, зі змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, визнав протиправним вказаний наказ Міністерства доходів і зборів України в частині підстави звільнення та зобов'язав Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до наказу від 9 березня 2016 року № 21-о, вказавши: «Звільнити 9 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч.3 ст. 38 КЗпП України»; стягнув з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26112 грн. 12 коп.
Зазначена вихідна допомога в сумі 21020 грн. 26 коп. (з урахуванням утриманих податків та зборів) позивачу виплачена 28 грудня 2016 року.
У зв'язку із затримкою виплати позивачу вихідної допомоги при звільненні, що тривала, на його думку, з 25 березня 2016 року (з дня, наступного за днем отримання відповідачем заяви позивача про проведення розрахунку) по 28 грудня 2016 року (день фактичної виплати вихідної допомоги при звільненні на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року у справі № 826/5898/16), позивач звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд бере до уваги наступне.
Згідно з вимогами ч. 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до вимог ч. 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з вимогами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до вимог частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз зазначених законодавчих норм дає підстави дійти висновку про те, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з вимогами частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до вимог ч. 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у справі № 810/451/17 зазначив, що висновок, який викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Отже, суд зазначає, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.
Як свідчить зміст рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим, у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин суд зазначає, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Суд зазначає, що метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Отже, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Судом встановлено, що у цій справі позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року у справі № 826/5898/16, просив стягнути на його користь суму середньомісячного заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні за період з 25 березня 2016 року по 28 грудня 2016 року.
При цьому ДФС провела фактичний розрахунок із ОСОБА_1 щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
Отже, суд погоджується з позивачем щодо наявності у нього права на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні з публічної служби. Строк затримки розрахунку з 25 березня 2016 р. по 28 грудня 2016 р. позивачем встановлено правильно.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України, від 8 лютого 1995 р. № 100 (далі - Порядок). До цього Порядку у 2020 р. двічі вносилися зміни, тому суд його застосовує у тій редакції, яка була чинною у 2016 р.
Відповідно до вимог пунктів 2 та 4 Порядку середньомісячна заробітна плата позивача має бути обчислена виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата, тобто місяцю, в якому почалась затримка розрахунку з позивачем при звільненні.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
У період з 30 серпня 2014 р. по 9 березня 2016 р. позивач не працював, оскільки був незаконно звільнений з посади, а після скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі за рішенням суду - не допущений до фактичного виконання посадових обов'язків. Вказані факти підтверджується відповідними наказами та табелями обліку використання робочого часу, а також встановлені судовим рішенням у справі № 826/5898/16 (копії зазначених документів наявні в матеріалах справи і досліджені судом).
Позивачем на підставі Порядку здійснено розрахунок та надано до суду обчислення його середнього заробітку для нарахування компенсації за затримку повного розрахунку при звільненні ( т.1 а.с.144-146).
Обчислення середнього заробітку позивача для нарахування компенсації за затримку у проведенні повного розрахунку при звільненні здійснено, виходячи з розміру посадового окладу.
Згідно з листом Державної фіскальної служби України від 19 серпня 2016 р. № 8732/З/99-99-06-01-03-14 посадовий оклад за посадою заступника начальника управління-начальника відділу, яку до звільнення обіймав позивач, з 1 грудня 2015 р. складав 3950 грн. 00 коп., а з 1 травня 2016 р. - 6375 грн. 00 коп.
За змістом пункту 10 Порядку (в редакції, що була чинною в період затримки розрахунку з позивачем), у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV Порядку визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
Позивач у наданому розрахунку визначив, що сума належного йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 травня 2016 р. по 28 грудня 2016 р. має бути скоригована на коефіцієнт підвищення тарифних окладів.
Вказана правова позиція відповідає правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування пункту 10 Порядку № 100, зробленим, наприклад, в постановах від 24 грудня 2020 р. у справі № 401/1652/16-а, від 22 травня 2019 р. у справі № 572/2429/15-ц та інших.
За підрахунком позивача загальна тривалість затримки у проведенні остаточного розрахунку з ним склала 192 робочих дні, в тому числі: з 25 березня 2016 р. по 30 квітня 2016 р. - 26 робочих днів, з 1 травня 2016 р. по 28 грудня 2016 р. - 166 робочих днів.
Середньоденний заробіток позивача за два календарних місяці (січень та лютий 2016 року), що передували місяцю в якому почалась затримка у проведенні остаточного розрахунку, виходячи з інформації, наведеної в листі відповідача від 19 серпня 2016 р. № 8732/З/99-99-06-01-03-14, складає: (3950 грн. 00 коп. + 3950 грн. 00 коп.)/(19 роб. дн.+21 роб. дн.) = 197 грн. 50 коп.
Сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 березня 2016 р. по 30 квітня 2016 р. дорівнює: 197 грн. 50 коп. * 26 днів = 5135 грн. 00 коп.
Коефіцієнт підвищення посадового окладу з 1 травня 2016 р. згідно з інформацією щодо розміру такого окладу, наведеною в листі відповідача від 19 серпня 2016 р. № 8732/З/99-99-06-01-03-14, дорівнює: 6375 грн. 00 коп./3950 грн. 00 коп. = 1,61.
Середньоденний заробіток позивача, скоригований на коефіцієнт підвищення дорівнює: 197 грн. 50 коп. * 1,61 = 317 грн. 98 коп.
Сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 травня 2016 р. по 28 грудня 2016 р. дорівнює: 317 грн. 98 коп. * 166 днів = 52 784 грн. 68 коп.
Отже, загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що за підрахунком позивача належить стягнути на його користь, дорівнює: 5135 грн. 00 коп. + 52 784 грн. 68 коп. = 57 919 грн. 68 коп.
Суд зазначає, що наданий позивачем розрахунок суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідачем щодо механізму обчислення та застосування вказаного вище Порядку не оспорювався.
Разом з тим, відповідач не погоджувався із визначеною позивачем сумою за наслідками цього розрахунку і тому з посиланням на правові позиції Верховного Суду вказував, що вона є непропорційною, оскільки майже втричі більша за розмір виплаченої вихідної допомоги. Позивач наполягав на виплаті такого розміру компенсації - 57919,68 грн.
Надаючи оцінку доводам та аргументам сторін, суд бере до уваги таке.
24 березня 2016 р. позивач ОСОБА_1 направив ДФС засобами електронної пошти заяву про проведення розрахунку, в якій вказав, що йому належить до виплати грошова компенсація за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2014 року по 23 квітня 2015 року, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2015 року по 9 березня 2016 року та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19 серпня 2015 року по 18 серпня 2016 року. У цій власноручно підписаній заяві позивач просив провести з ним розрахунок та перерахувати належні йому кошти на картку для виплати заробітної плати і надав відповідні реквізити (т.1 а.с.67).
Суд бере до уваги, що у цій заяві позивач самостійно визначив детальний перелік сум, які йому належать до виплати при звільненні, та підстави для їх виплати, проте ним не було вказано вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку.
ДФС відповідно до поданої заяви виплатила позивачу грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2014 року по 23 квітня 2015 року, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2015 року по 9 березня 2016 року та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19 серпня 2015 року по 18 серпня 2016 року, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком. Фактично відповідач погодився із заявою позивача і її задовольнив повністю.
Судом встановлено, що 24 березня 2016 р. позивачу на картку зараховано 5211 грн. 59 коп. - розрахунок при звільненні, 28 квітня 2016 р. зараховано «комп.відп.нарах в квітня 2016 р. ОСОБА_1 », а 28 грудня 2016 р. на картку зараховано 21020 грн. 26 коп. - вихідна допомога (т.1 а.с.67).
Вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку позивачу 24 березня 2016 р. безпосередньо при звільненні не виплатили.
Суд враховує, що при звільненні позивачу повинні бути виплачені грошова компенсація за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2014 року по 23 квітня 2015 року, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2015 року по 9 березня 2016 року та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19 серпня 2015 року по 18 серпня 2016 року, а також вихідна допомога. Фактично позивачу роботодавцем при звільненні було виплачено лише частину цих належних йому коштів (компенсація за вказані відпустки), а вихідна допомога не виплачена. Отже, суд визнає, що відповідачем розрахунок при звільненні з позивачем здійснено, проте не у повному обсязі.
Суд зазначає, що виплату працівникові вихідної допомоги при звільненні передбачено статтею 44 КЗпП і розмір цієї допомоги, за змістом вказаної статті, залежить від підстав звільнення. У справі встановлено, що позивач після звільнення оспорював підстави свого звільнення в судовому порядку, з чим власне і було пов'язано стягнення судом на користь позивача вихідної допомоги при звільненні. Це означає, що між позивачем та відповідачем виник спір щодо розміру сум, які підлягали йому виплаті при звільненні.
Суд бере до уваги, що у направленій до ДФС заяві від 24 березня 2016 року позивач не просив виплатити йому вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку, однак саме з невиплатою такої допомоги він пов'язує право на отримання відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України.
При цьому суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому всіх належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права.
Щодо розміру відповідальності роботодавця перед позивачем суд також бере до уваги таке. Розмір суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, обчислений позивачем (57 919 грн. 68 коп.), майже втричі перевищує суму фактично виплаченої вихідної допомоги при звільненні (21 020 грн. 26 коп.). Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою передбаченої цією статтею відповідальності є її компенсаторний характер. Така відповідальність не є каральною санкцією. Передбачені заходи відповідальності спрямовані не на покарання роботодавця, а на відновлення у певних розумних розмірах майнової сфери працівника.
Отже, при розгляді даної справи суд бере до уваги такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Суд зазначає, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 р. у справі № 711/4010/13.
Надаючи оцінку істотності періоду такого прострочення (з 25 березня 2016 р. по 28 грудня 2016 р.), суд вважає, що цей період не був занадто тривалим, оскільки його тривалість обумовлювалася, зокрема, встановленими судом обставинами - зверненням позивача до суду та розглядом вказаної вище адміністративної справи № 826/5898/16, рішення в якій набрало законної сили 17 листопада 2016 р., а виплата вихідної допомоги здійснена 28 грудня 2016 р.
З огляду на викладене, суд застосовує критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, з урахуванням такого:
- відповідачем розрахунок при звільненні з позивачем здійснено, проте не у повному обсязі;
- позивач у направленій до ДФС заяві від 24 березня 2016 року спочатку не просив виплатити йому вихідну допомогу;
- між сторонами існував спір щодо виплати вихідної допомоги при звільненні, який вирішений судом на користь позивача і рішення в адміністративній справі № 826/5898/16 набрало законної сили 17 листопада 2016 р., а її виплата здійснена 28 грудня 2016 р.;
- розмір суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, обчислений позивачем (57 919 грн. 68 коп.), майже втричі перевищує суму фактично виплаченої вихідної допомоги при звільненні (21 020 грн. 26 коп.), тобто є непропорційним;
- метою відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, є компенсація працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, з урахуванням істотності періоду такого прострочення (з 25 березня 2016 р. по 28 грудня 2016 р).
З огляду на вказані обставини, беручи до уваги тривалість періоду прострочення та обставини, у зв'язку з якими воно відбулося, суд вважає справедливим, пропорційним та таким, що відповідатиме наведеним вище критеріям, визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі, що дорівнює розміру виплаченої несвоєчасно вихідної допомоги при звільненні, тобто 26 112 грн. (без урахування утримання податків і зборів).
У зв'язку з вищезазначеним, суд зазначає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, а саме суд вважає необхідним стягнути із відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 березня 2016 р. по 28 грудня 2016 р. у розмірі 26 112 грн. (без урахування утримання податків і зборів). У задоволенні решти позовних вимог (щодо стягнення суми понад визначений судом розмір 26 112 грн., тобто в розмірі 57 919 грн. 68 коп.) необхідно відмовити.
Оскільки позивач є звільненим від сплати судового збору, то підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задоволено частково.
Стягнути з Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ - 39292197) на користь ОСОБА_1 (код РНОКПП - НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 березня 2016 р. по 28 грудня 2016 р. у розмірі 26 112 (двадцять шість тисяч сто дванадцять) грн. 00 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Повне найменування сторін:
Позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 .
Відповідач - Державна фіскальна служба України, адреса: Львівська площа, 8, м. Київ, 04053, код ЄДРПОУ - 39232197.
Суддя Журавель В.О.
Дата складення рішення суду 15 квітня 2021 р.