ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"14" квітня 2021 р. справа № 300/191/21
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Микитин Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної установи "Івано-Франківська установа виконання покарань 12" про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій, -
ОСОБА_1 (надалі, також - позивач, ОСОБА_1 ) 22.01.2021 звернувся до суду з адміністративним позовом до державної установи "Івано-Франківська установа виконання покарань 12" (надалі, також - відповідач, ДУ "Івано-Франківська установа виконання покарань 12") про визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати при звільненні з військової служби у запас грошової компенсації вартості за неотримане речове майно та стягнення грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 17962,03 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач з 19.10.2009 по 02.01.2020 проходив службу в Державній установі "Івано-Франківська установа виконання покарань № 12", та був звільнений зі служби на підставі наказу УВП № 116 о/с від 18.12.2019. При звільнені позивач отримав від відповідача довідку № 2 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна прапорщика внутрішньої служби молодшого інспектора ВРО ОСОБА_1 , згідно якої сума виплати становить 17 962,03 грн. Однак, відповідачем протиправно в порушення приписів Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2005 року № 2713-ІV та Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578, не виплачено на день звільнення грошову компенсацію за неотримане під час проходження служби речове майно в розмірі 17 962,03 грн. З наведених підстав, просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, згідно із правилами, встановленими статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 17.02.2021 та міститься в матеріалах справи. Проти заявлених позовних вимог заперечив, вказавши, що згідно з пункту 22 вказаної Постанови КМУ від 14.08.2013 року №578 грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі. На підставі заяви від 02.01.2020 позивачу було нараховано грошову компенсацію за неотримане під час служби речове майно в розмірі 17962,03 грн. Одночасно було заявлено про потребу в коштах для виплати компенсації за неотримане речове майно до Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, який є контролюючим органом. Однак, станом на 12.02.2021 бюджетних асигнувань на виплату грошової компенсації за неотримане речове майно відповідачу не затверджувалось, а відтак коштів на цю потребу не виділялось (а.с.21-22).
У зв'язку з перебуванням судді Микитин Н.М. у відпустці з 12.03.2021 по 17.03.2021 та на листку непрацездатності з 18.03.2021 по 09.04.2021 строки розгляду справи продовжено.
Зважаючи на вищевикладене, судом здійснено розгляд справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до вимог частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України без проведення судового засідання та повідомлення та (або) виклику сторін за наявними у справі матеріалами.
Суд, на підставі положення частини 8 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянувши матеріали адміністративної справи, дослідивши і оцінивши докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечують проти позову, встановив наступне.
ОСОБА_1 з 19.10.2009 по 02.01.2020 проходив службу в Державній установі "Івано-Франківська установа виконання покарань № 12", що підтверджується записами в трудовій книжці серії НОМЕР_1 (а.с.7-9).
Наказом Державної установи "Івано-Франківська установа виконання покарань № 12" від 18.12.2019 № 116/ОС-16 прапорщика внутрішньої служби ОСОБА_1 звільнена зі служби за власним бажанням відповідно до частини 5 статті 23 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" пункту 7 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію"; вислуга років на день звільнення у календарному обчисленні склала 11 років 08 місяців 04 дні, що не заперечується відповідачем.
Згідно із довідкою про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна ОСОБА_1 виданої ДУ «"Івано-Франківська установа виконання покарань № 12", загальна сума компенсації становить 17962,03 грн.
Під час звільнення позивачу ДУ "Івано-Франківська установа виконання покарань № 12" грошову компенсацію за не отримане під час проходження служби речове майно йому не виплатила, що не заперечується сторонами.
01.02.2020 позивач звернувся із заявою до відповідача із заявою про виплату на підставі Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно особистого користування, однак така залишена без відповіді (а.с.13).
Представник позивача звернувся до відповідача із адвокатським запитом від 04.01.2021 щодо виплати грошової компенсації вартості за не отримане речове майно при звільненні ОСОБА_1 , на який отримав відповідь 11.01.2021 про те, що така невиплата зумовлена відсутністю фінансування (а.с.10-11).
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність ДУ "Івано-Франківська установа виконання покарань № 12" щодо невиплати при звільненні грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних правовідносин.
За змістом частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23.06.2005 № 2713-IV (далі - Закон №2713-IV).
Статтею 1 Закону № №2713-IV визначено, що на Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.
Згідно статті 4 Закону № №2713-IV, діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення.
Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Відповідно до частин 4, 5 Закону №2713-IV особи рядового і начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби, а також члени їхніх сімей знаходяться під захистом держави, їх безпека, честь і гідність охороняються законом.
Особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби мають право на носіння форменого одягу із знаками розрізнення, зразки якого розробляються відповідно до законодавства.
Держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України (частина 1 статті 23 Закону №2713-IV).
Частиною 2 статті 23 Закону №2713-IV передбачено, що умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.
Відповідно до частини 5 статті 23 Закону №2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Згідно з статті 24 Закону №2713-IV, фінансування діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, передбачених законом. Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом, надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.
Статтею 25 Закону №2713-IV визначено, що забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань через державне оборонне замовлення та закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти.
Механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами визначено Порядком забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 (далі - Порядок №578).
Пунктом 2 Порядку №578 визначено, що речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах, що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань.
Відповідно до пункту 5 Порядку речове майно особистого користування є власністю осіб, яким воно видано, з моменту його отримання, крім осіб рядового і молодшого начальницького складу, що навчаються у навчальних закладах Державної кримінально-виконавчої служби.
Згідно пункту 22 Порядку особам рядового і начальницького складу (крім курсантів) після перших трьох років служби за їх бажанням та рішенням керівника органу чи установи дозволяється за умови наявності в їх користуванні придатних до використання предметів раніше виданого речового майна особистого користування замість одних предметів, передбачених нормами забезпечення, отримувати інші, вартість яких не перевищує вартості предметів, що замінюються, або отримувати за них грошову компенсацію. Грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі.
Відповідно до положень пункту 23 Порядку №578 грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку на підставі заяви. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається Мін'юстом за пропозицією державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України", державної установи "Центр пробації" відповідно до їх закупівельної вартості.
Пункту 27 Порядку №578 визначено, що під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.
Для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки (пункт 60 Порядку №578).
Відтак, враховуючи положення вищенаведених правових норм, особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України гарантується грошова компенсація за не отримане речове майно у разі звільнення зі служби. Зазначені гарантії реалізуються на підставі заяви, наказу керівника та довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої передбачена додатком до Порядку №578.
В зв'язку із вищенаведеним, суд дійшов висновку, що у позивача з моменту звільнення зі служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України виникло право на грошову компенсацію за не отримане речове майно за цінами, що діяли на день підписання наказу про звільнення.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 при звільненні не було виплачено грошову компенсацію вартості за не отримане речове майно. Доказів виплати грошової компенсації вартості за не отримане речове майно позивачу станом на час розгляду справи відповідачем суду не надано.
Вищевказане право позивача на отримання грошової компенсації за не отримане речове майно не заперечувалось і відповідачем. Водночас, основним аргументом відповідача щодо невиплати грошової компенсації за неотримане речове майно є відсутність коштів для такого виду виплат.
Суд критично оцінює доводи відповідача щодо відсутності коштів, оскільки вони не відповідають вимогам чинного законодавства щодо проведення розрахунку при звільненні, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" № 3744-ІV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейським судом з прав людини у рішенні від 10.03.2011 (остаточне 10.06.2011) у справі «Сук проти України» (Заява № 10972/05) сформовано позицію, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23).
Згідно з позицією Європейського суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.
Також, Європейський суд з прав людини у справах "Кечко проти України", "Ромашов проти України", "Шевченко проти України" зауважив, що реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативноч- правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними. Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Таким чином, якщо держава задекларувала певні правила проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, то вона зобов'язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
З огляду на викладене, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у відповідача обов'язку щодо нарахування та виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно позивачу.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у невиплаті позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Відтак, оскільки суд визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, а також враховуючи те, що відповідно до норм Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" та Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби № 578 саме на відповідача покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у сумі 17962,03 грн, як похідна від першої позовної вимоги, підлягає задоволенню.
В статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд також враховує частину 2 статті 2 КАС України, відповідно до приписів якої у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, ці норми одночасно покладають обов'язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.
Належних і достатніх доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач під час розгляду справи не надав.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, а позов таким що підлягає до задоволення.
З приводу розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відтак, підлягає стягненню з відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 908,00 грн, сплачений згідно квитанції №0.0.198834408.1 від 22.01.2021 (а.с.1).
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність державної установи "Івано-Франківська установа виконання покарань 12" щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Стягнути з державної установи "Івано-Франківська установа виконання покарань 12" на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно у розмірі 17962 (сімнадцять тисяч дев'ятсот шістдесят дві) гривні 03 копійки.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Івано-Франківська установа виконання покарань 12" на користь ОСОБА_1 сплачену ним суму судового збору у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) гривень.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 );
Відповідач - Державна установа "Івано-Франківська установа виконання покарань 12" (код ЄДРПОУ 40668558, вул. Коновальця, 70а, м. Івано-Франківськ, 76018).
Суддя /підпис/ Микитин Н.М.