Копія
01 лютого 2021 року Справа № 160/15556/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу, -
24.11.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якому позивач просить:
- визнати протиправним і скасувати Вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 10 лютого 2020 року № Ф-5843-51, сформовану Головним управлінням Державної податкової служби у Дніпропетровській області, про сплату заборгованості з єдиного страхового внеску в сумі 2 754,18 грн станом на 19 червня 2020 року;
- зобов'язати Головне управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області утриматися від нараховування позивачу заборгованості по сплаті єдиного соціального внеску, як фізичній особі - суб'єкту підприємницької діяльності;
- відповідно до ст. 382 КАС України, зобов'язати Головне управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області надати звіт про виконання рішення суду.
Заявлені вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи він був зареєстрований у вказаному статусі 27.02.2002 року. 29.03.2010 року на підставі ч. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» позивач отримав нове Свідоцтво серії В02 № 565040. Проте, у зв'язку із відсутністю можливості займатися підприємницькою діяльністю, позивач розпочав процедуру припинення цієї діяльністі та відповідно до даних ЄДРПОУ, ця діяльність є припиненою з 22.01.2020 року. Зауважує, що на підставі наказу № 53 від 07.08.2014 року він був прийнятий на роботу на посаді водія службового автомобіля до Придніпровської регіональної служби державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, з якої був звільнений за угодою сторін 21.12.2019 року на підставі наказу № 54 від 17.12.2019 року.
Податковою вимогою Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 11 листопада 2019 року № Ф-5843-51 позивача було зобов'язано сплатити податковий борг з єдиного страхового внеску в сумі 26 539,26 грн.
Звернув увагу на те, що за його адміністративним позовом рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.08.2020 року у справі №160/5938/20 було визнано протиправним та скасовано вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 11.11.2019 року №Ф-5843-51 у розмірі 26539 грн. 26 коп., складену відносно ОСОБА_1 . Але, відповідач не виконав це рішення суду і 10.11.2020 року на запит позивача № Ю8663/ФОП від 03.11.2020 року надіслав листа № 106419/10/04-36-13-05 від 10.11.2020 року, в якому повідомив про те, що податковою вимогою Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 10 лютого 2020 року № Ф-5843-51 позивача було зобов'язано сплатити податковий борг з єдиного страхового внеску в сумі 2 754,18 грн. і у сукупності із заборгованістю з ЄСВ в сумі 26 539,26 грн. загальна заборгованість з ЄСВ складає 29 293,44 грн. До листа було додано корінець вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 10 лютого 2020 року № Ф- 5843-51 на суму 2 754,18 грн.
Отже, позивач вважає, що податкова вимога Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 10 лютого 2020 року № Ф- 5843-51 про сплату податкового боргу з єдиного страхового внеску в сумі 2 754,18 грн. підлягає скасуванню.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.12.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідач не скористався правом на подання відзиву на позов.
Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що з 27.02.2002 року ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець.
22.01.2020 року до реєстру внесені відомості про припинення позивачем підприємницької діяльності.
Станом на 31.01.2020 за даними інтегрованої картки платника (далі - ІКП) по коду бюджетної класифікації 71040000 за позивачем обліковується недоїмка зі сплати єдиного внеску у розмірі 29293,44 грн.
На підставі цих даних ГУ ДПС у Дніпропетровській області сформовано оскаржену вимогу від 10.02.2020 року №Ф-5843-51 в сумі 2 754,18 грн., яка є предметом розгляду у вказаному спорі.
Також судом також встановлено, що з 07.08.2014 року та по 21.12.2019 року позивач перебував у трудових правовідносинах з Придніпровською регіональною службою державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті та із його заробітної плати сплачувалися усі податки і внески, які перевищують мінімальний розмір внеску, на підтвердження чого у матеріалах справи містяться відповідні докази.
Незгода позивача із вимогою від 10.02.2020 року зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Вирішуючи заявлений спір по суті, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 04.12.2020 року у справі № 440/2149/19 викладена наступна правова позиція:
«Пунктом14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дано визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Суд повторно акцентує увагу на тому, що пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд касаційної інстанції вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску».
Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.9 Закону №2464-VI, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Отже, зазначена норма зобов'язує контролюючий орган нараховувати єдиний внесок, сформувавши вимогу про його сплату, на підставі: акта перевірки; звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів; бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону №2464-VI нараховується внесок.
Під час розгляду справи судом встановлено відсутність наведених підстав.
Так, позивач звітності не подавав, відповідачем чи іншим державним органом перевірку щодо позивача проведено не було, бухгалтерські та інші документи у позивача не витребовувалися та, відповідно, ним контролюючому органу не надавалися.
Суд зазначає, що відомості з інтегрованої картки платника єдиного внеску та з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не належать до переліку «інших документів», оскільки не підтверджують суми виплат (доходу).
Такі відомості є підставою призначення перевірки, під час проведення якої у платника внеску виникає право надати пояснення, що становить мінімальний стандарт права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Матеріали справи не місять доказів на підтвердження здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності за період з 01.01.2019 року по 22.01.2020 року.
Отже, оскільки позивач фактично підприємницької діяльності не здійснював, доходів не отримував, то, на переконання суду, він не мав обов'язку щодо сплати єдиного внеску як фізична особа-підприємець, адже метою сплати такого внеску є саме забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, а не накопичення фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування у будь-який спосіб.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що дії відповідача не відповідають критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розумності, визначеним у ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вчинені без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовна вимога визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 10 лютого 2020 року №Ф-5843-51 підлягає задоволенню.
Досліджуючи питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд звертає увагу на таке.
З матеріалів справи судом встановлено, що неправомірність нарахування позивачу сум єдиного соціального внеску за період 2019 рік, була також встановлена рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.08.2020 року по справі №160/5938/20, яке набрало законної сили.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України (частина 2 статті 14 КАС України).
Як зазначено у частині 1 статті 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, за її межами.
Суд звертає увагу, що вищенаведене судове рішення винесене у зв'язку з безпідставністю нарахування позивачу недоїмки з єдиного внеску з тих самих підстав, що й у даній справі.
При цьому, суд зазначає, що у випадку скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) контролюючий орган повинен вчинити дії щодо відображення/коригування в інтегрованій картці платника податків дійсного стану зобов'язань перед бюджетом.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, а саме, листа відповідача від 10.11.2020 року № 106419/10/04-36-13-05, за даними інтегрованої картки платника податків ОСОБА_1 результати розгляду вищезазначеної справи та наслідки скасування оскаржуваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) не відображені, недоїмка продовжує обліковуватись.
Тобто фактично, не дивлячись на наявність судового рішення, що набрало законної сили, про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), яким визнано протиправність нарахування позивачу недоїмки з ЄСВ як фізичній особі-підприємцю за період - 2019р., контролюючий орган продовжує безпідставне формування та направлення позивачу вимог про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску з тих самих підстав.
Вищенаведені обставини свідчать про те, що у спірних правовідносинах такий спосіб захисту порушеного права, як визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень - вимоги про сплату боргу (недоїмки) - є неефективним, оскільки у всіх інших випадках судового захисту в аналогічних спорах такий спосіб захисту не призвів до відновлення порушених прав позивача.
Суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Європейський суд з прав людини у пункті 75 рішення від квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02) зазначив, що обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Суд зазначає, що для ефективного поновлення порушеного права необхідною умовою є існування чіткого зв'язку між правопорушенням та способом захисту права, тобто метою судового захисту має бути усунення перешкод в реалізації права, а її досягненням - визначений спосіб захисту права, який би вичерпував себе.
Отже вимога на захист права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
В межах розгляду даної справи судом встановлено безпідставне нарахування позивачу недоїмки з єдиного внеску за період з 01.01.2019 по 31.01.2020 в статусі фізичної особи-підприємця за даними ІТС «Податковий Блок» та, як наслідок, протиправне винесення вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 10 лютого 2020 року № Ф-5843-51.
За таких обставин, з метою належного та ефективного захисту прав позивача у спірних правовідносинах суд дійшов висновку про наявність підстав для виходу за межі позовних вимог та необхідність зобов'язання відповідача здійснити коригування даних в інтегрованій картці позивача шляхом виключення безпідставно нарахованої суми недоїмки за період з 01.01.2019 по 31.01.2020.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При цьому, суд враховує, що відповідно до ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Як встановлено судом, позивачем за подання адміністративного позову сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Оскільки судом було задоволено вимоги майнового характеру, то судовий збір, який підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, становить 840,80 грн.
Щодо клопотання позивача про зобов'язання відповідача подати суду у встановлений строк звіт про виконання судового рішення, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Механізм ефективного судового захисту обумовлює у необхідних випадках застосування процедури примусового виконання рішень суду.
Конституційний Суд України у Рішенні від 30.01.2003 року №3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого та прокурора зауважив, що «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини).
У Рішенні від 30.06.2009 року №16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 07.05.2002 року у справі «Бурдов проти Росії» визначив, що у контексті статті 6 Конвенції виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду».
З огляду на це, посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права на судовий захист.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978 року у справі «Класс та інші проти Німеччини» «із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури».
З наведеного вбачається, що здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, передбаченого статтею 382 Кодексу адміністративного судочинства, є виключним засобом судового контролю, якому передує примусове виконання судового рішення за виданим судом виконавчим листом органами примусового виконання рішень суду за Законом України «Про виконавче провадження», відповідно статті 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
У зв'язку з тим, що клопотання про зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення є передчасним, оскільки заявником не вживались передбачені процесуальним законом дії щодо самостійного ініціювання примусового виконання судового рішення, а також зважаючи на те, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, є правом, а не обов'язком суду, суд не вбачає підстав для задоволення поданого позивачем клопотання.
Суд роз'яснює позивачу право на отримання за його заявою, після набрання судовим рішенням законної сили, виконавчого листа з метою пред'явлення його до виконання органам державної виконавчої служби для примусового виконання судового рішення
Прохання позивача про встановлення судового контролю не є позовною вимогою, враховуючи ст. 382 КАС України.
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 242-246, 250, 255, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату борг - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати Вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 10 лютого 2020 року № Ф-5843-51
Зобов'язати Головне управління ДПС у Дніпропетровській області здійснити коригування даних в інтегрованій картці позивача шляхом виключення безпідставно нарахованої суми недоїмки за період з 01.01.2019 по 31.01.2020.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 43145015) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) понесені судові витрати в сумі 840,80 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Кальник