Провадження № 22-ц/803/1688/21 Справа № 202/1722/19 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
08 квітня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.
суддів - Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.
за участю секретаря - Гулієва М.І.о.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро
апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Дніпропетровської місцевої прокуратури №1
на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2020 року
по справі за позовами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, треті особи: Головне управління Національної поліції в Дніпропетровської області, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровської області, про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду, -
У березні 2019 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кожен окремо звернулися до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом до Державного казначейства України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду.
Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 серпня 2019 року справу № 202/1712/19 за позовом ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження зі справою № 202/1722/19 за позовом ОСОБА_1 та передано в провадження судді Марченко Н.Ю.
Позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мотивовані тим, що СВ «ОЗ» СУ УМВС України в Дніпропетровській області розслідувалася кримінальна справа № 36001130.
В рамках цієї кримінальної справи за підозрою у скоєнні злочину 14 жовтня 2000 року було затримано ОСОБА_2
16 жовтня 2000 року в рамках цієї ж кримінальної справи затримано ОСОБА_1 , якого примушено написати рапорт про звільнення з посади оперуповноваженого відділу карного розшуку Амур-Нижньодніпровського районного відділу Дніпропетровського міського управління, яку він на той час обіймав, за власним бажанням з 9 жовтня 2000 року.
15 жовтня 2000 року за місцем проживання кожного з них був проведений обшук.
18 жовтня 2000 року ОСОБА_2 було притягнуто як обвинуваченого у скоєнні вимагання у складі організованої групи, до складу якої, за версією слідства, входили ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Відносно ОСОБА_2 був застосований запобіжний захід тримання під вартою.
19 жовтня 2000 року як обвинуваченого в цьому ж злочині було притягнуто ОСОБА_1 , якого звільнено з-під варти та застосовано відносно нього запобіжний захід підписку про невиїзд.
Під час попереднього розгляду справи за відсутності обвинуваченого 31 травня 2001 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська повернув справу на додаткове розслідування та вказав прокурору змінити ОСОБА_1 запобіжний захід з підписки про невиїзд на тримання під вартою.
19 серпня 2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська за результатами попереднього розгляду кримінальну справу повторно було повернуто на додаткове розслідування у зв'язку з невиконанням вказівок суду від 31 травня 2001 року.
03 січня 2002 року ОСОБА_1 було взято під варту.
14 травня 2002 року кримінальну справу відносно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та інших було прийнято до розгляду Ленінським районним судом м. Дніпропетровська, при цьому запобіжний захід їм залишено у вигляді тримання під вартою.
Вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було засуджено за частиною 4 статті 189 КК України (в редакції 2001 року) до семи років позбавлення волі з конфіскацією майна. Міру запобіжного заходу залишено тримання під вартою.
19 вересня 2003 року ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області вирок Ленінського районного суду м. Дніпропетровська був скасований та кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі. При цьому міру запобіжного заходу залишено без змін - тримання під вартою.
25 квітня 2004 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська направив кримінальну справу на додаткове досудове розслідування, змінивши позивачам запобіжний захід з тримання під вартою на підписку про невиїзд.
У подальшому постановою старшого слідчого СВ «ОЗ» СУ УМВС України в Дніпропетровській області кримінальному справу № 36001130 відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було закрито у зв'язку з недоведеністю їх участі у вчиненні злочину.
Позивачі зазначають, що копія постанови слідчого про закриття кримінальної справи їм надіслана не була.
Крім того, дані про закриття кримінальної справи не були передані до Департаменту інформаційних технологій МВС України.
Згідно з довідками Департаменту інформаційних технологій МВС України ОСОБА_2 та ОСОБА_1 значаться як особи, яких заарештовано за скоєння злочину, передбаченого ч. 3 ст. 144 КК України (у редакції 1960 року), та щодо яких 25.05.2004 року запобіжний захід змінено на підписку про невиїзд.
Позивачі зазначали, що незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, внаслідок якого вони були піддані обшуку, відносно них були застосовані запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою та підписки про невиїзд, а також їх засуджено за скоєння злочину, їм завдана моральна шкода, яка полягає у душевних і фізичних стражданнях через тортури, які до них застосовувалися, перенесеному нервовому струсі, емоційному стресі, депресії, розлученні з дружинами.
Позивачі наполягали на тому, що відносно них було порушено положення статей 3, 5, 6, 8, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності вони були піддані жорстокому нелюдському поводженню, яке є рівноцінним катуванню, на них чинився психологічний тиск, затримання позивача ОСОБА_2 14 жовтня 2000 року не було зафіксовано, відносно них проведено обшуки та застосовано запобіжний захід без дозволу суду. Крім того, рішення про зміну ОСОБА_1 запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою прийнято без його виклику, без зазначення причин із посиланням виключно на тяжкість можливого покарання. В подальшому тримання під вартою протягом надмірно тривалого часу здійснювалося без суттєвих і достатніх підстав, немотивованих рішень.
Позивачі зазначали, що під час тримання їх під вартою вони пережили жорстокі несприятливі умови, оскільки перебували в камерах, площа яких становила, приблизно, сім метрів, майже без денного освітлення та свіжого повітря. В камерах не було дотримано жодних санітарних норм, мали змогу приймати душ та прати білизну раз на тиждень. Харчування було мізерним та поганої якості. Обмежено доступ до інформації, заборонено побачення з рідними, листування, отримання посилок. Здійснювалися особисті обшуки та обшуки камер, під час яких застосовувалася фізична сила та погрози. Через залякування та приниження переживали страх, неспокій, вразливість. Їм не надавалася жодна медична допомога у зв'язку з отриманими тілесними ушкодженнями під час обшуку. Не мали можливості поскаржитися на зловживання, які були допущені відносно них. На судові засідання та ознайомлення з матеріалами справи (35 переїздів) їх доставляли в конвойних автомобілях, пасажирські відділення яких були надзвичайно переповнені: на одного ув'язненого припадало 0,3 кв.м. Під час перевезення не надавали їжі та питва, що призводило до психічного та фізичного виснаження. Під час очікування судових засідань також перебували у маленькій та погано вентильованій кімнаті, їх не було забезпечено їжею та водою, не було можливості відпочити. Крім того, під час судових засідань їх утримували в металевій клітці.
Позивачі зазначали, що вчинені відносно них протиправні дії, спричинили значний вплив на їх здоров'я, психічний стан, імідж, викликали їх осуд. Вони залишилися без роботи, були зруйновані родинні стосунки. З 25 квітня 2004 року, перебуваючи під підпискою про невиїзд, яку відносно ОСОБА_2 станом на 12.11.2018 року, а відносно ОСОБА_1 - станом на 12.01.2019 року не скасовано, вони були позбавлені можливості покинути місце проживання, виїхати на заробітки, на відпочинок, відвідати родичів та друзів, оскільки вважали, що перебувають під слідством. На думку позивачів, таке тривале застосування підписки про невиїзд було непропорційним обмеженню права на свободу пересування.
Отже, фактичне перебування ОСОБА_1 під підпискою про невиїзд 195 місяців, під вартою - 28 місяців 17 днів, ОСОБА_2 під підпискою про невиїзд 173 місяці 19 днів, під вартою - 43 місяці 11 днів, негативно вплинуло на їх душевний стан, завдало їм душевних страждань, погіршило стосунки з оточуючими.
Внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, упередженого ставлення працівників правоохоронних, пенітенціарних органів, органів прокуратури та суду, тривалої ізоляції від сім'ї, відриву від звичного способу життя, руйнування життєвих планів, соціальних зв'язків, приниження честі, гідності та ділової репутації, дискомфортних умов існування, їм спричинено моральну шкоду, яка виразилася у фізичних та моральних стражданнях.
За цих підстав, посилаючись на положення статей 23, 1176 ЦК України та статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», позивачі просили стягнути на їх користь з Державного казначейства України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку моральну шкоду, а саме ОСОБА_1 в розмірі 10 000 000 грн., ОСОБА_2 в розмірі 14 000 000 грн., а також стягнути понесені ними витрати на професійну правничу допомогу адвоката.
Ухвалами Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня 2019 року та 02 грудня 2019 року залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області та Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2020 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державного казначейства України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, треті особи: Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду, задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 548833 (п'ятсот сорок вісім тисяч вісімсот тридцять три) грн. 33 коп. та понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 533 (п'ятсот тридцять три) грн. 22 коп.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди у розмірі 657416 (шістсот п'ятдесят сім тисяч чотириста шістнадцять) грн. 66 коп. та понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 456 (чотириста п'ятдесят шість) грн. 49 коп.
В іншій частині позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просять рішення суду першої інстанції змінити, збільшивши розмір відшкодування моральної шкоди та судових витрат.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам.
В апеляційній скарзі Дніпропетровська місцева прокуратура №1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції змінити, зменшивши розмір відшкодування моральної шкоди.
У відзиві Головне управління Національної поліції в Дніпропетровській області просило апеляційну скаргу Дніпропетровська місцева прокуратура №1 задовольнити, апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 15 жовтня 2000 року слідчим відділом «ОЗ» СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області порушено кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_1 за ознаками частини 2 статті 144 КК України (в редакції 1960 року).
16 жовтня 2000 року в порядку ст. 115 КПК України (в редакції 1960 року) затримано за підозрою у вчиненні злочину ОСОБА_1
19 жовтня 2000 року ОСОБА_1 було пред'явлено обвинувачення за частиною 3 статті 144 КК України (в редакції 1960 року).
Цього ж дня ОСОБА_1 було звільнено з ізолятора тимчасового тримання та застосовано відносно нього запобіжний захід - підписку про невиїзд.
16.05.2001 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_1 , та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та 17.05.2001 року зазначену справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
31.05.2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб і повернута прокурору Дніпропетровської області на додаткове розслідування.
11.06.2001 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу №36001130 направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.
26.07.2001 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та зазначену справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
10.08.2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб повернута прокурору Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування. У зазначеній постанові було вказано на зміну ОСОБА_1 запобіжного заходу взяття під варту.
17.08.2001 року прокуратурою Дніпропетровської області було внесено апеляційне подання на постанову Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10.08.2001 року , яке 27.11.2001 року судовою палатою по кримінальним справам Апеляційного суду Дніпропетровської області залишено без задоволення та постанову Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10.08.2001 року доповнено вказівками про необхідність усунення протиріч у висновках слідчих органів та порушень вимог ст.ст. 22, 36, 132, 217, 223 КПК України (у редакції 1960 року).
11.12.2001 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу №36001130 направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.
03.01.2002 року слідчим слідчого відділу "ОЗ" СУ ГУМВС України Дніпропетровській області порядку ст. 115 КПК України (в редакції 1960 року) було затримано ОСОБА_1 , якому у подальшому обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту.
09.01.2002 року останньому пред'явлено обвинувачення за ст. 144 ч. З КК України (у редакції 1960 року) та його допитано у якості обвинуваченого.
14.02.2002 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_1 , та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та зазначену справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
01.11.2002 року вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 було засуджено за ст. 189 ч. 4 КК України до 7 (семи) років позбавлення волі із конфіскацією всього майна, яке є у його власності. Строк покарання ОСОБА_1 враховувати з 03.01.2002 року, зарахувати у строк відбуття відбутого покарання час тримання під вартою з 16 по 19 жовтня 2000 року, запобіжний захід залишити - тримання під вартою.
19.09.2003 року ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області вирок Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.11.2002 року скасований та кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб направлено на новий розгляд до суду першої інстанції у іншому складі суддів. Запобіжний захід ОСОБА_1 залишено у вигляді тримання під вартою.
У подальшому постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25.04.2004 року кримінальну справу № 36001130 повернуто прокурору Дніпропетровської області для проведення додаткового розслідування. Запобіжний захід відносно ОСОБА_1 змінено із тримання під вартою на підписку про невиїзд. ОСОБА_1 звільнено з-під варти у судовому засіданні.
25.06.2004 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.
26.04.2006 року кримінальну справу № 36001130 постановою старшого слідчого СВ "03" СУ УМВС України в Дніпропетровській області Козинець Р.Н. на підставі ст. 213 п. 2 КПК України (у редакції 1960 року) закрито за недоведеністю провини ОСОБА_1 та інших осіб у скоєнні злочинів, передбачених ст. ст. 148-4ч.2, 143ч.2, 144ч.2 КК України (у редакції 1960 року) та ст. 189 ч. 4 КК України.
08.11.2018 року ухвалою Ленінського районного суду м.Дніпропетровська скаргу ОСОБА_1 на постанову старшого слідчого СВ «ОП» СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області Козинец Р.Н. про припинення кримінальної справи в зв'язку з недоведеністю провини обвинувачених ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 в здійсненні злочину, передбаченому ст.ст. 148-4 ч.2, 143 ч.2, 144 ч.2 , 189 ч.4 КК України - повернуто скаржнику для звернення до належного суду.
Згідно довідки серії ІАА № 0996733, виданої ТСЦ № 1249 РСЦ МВС в Дніпропетровській області, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 12.02.2019 року має підписку про невиїзд.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 15 жовтня 2000 року слідчим відділом «ОЗ» СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області порушено кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_2 за ознаками частини 2 статті 144 КК України (в редакції 1960 року).
15 жовтня 2000 року в порядку ст. 115 КПК України (в редакції 1960 року) затримано за підозрою у вчиненні злочину ОСОБА_2
18.10.2000 року останньому пред'явлено обвинувачення за ст. 144 ч. З КК України (у редакції 1960 року) та його допитано у якості обвинуваченого.
18.10.2000 року ОСОБА_2 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
16.05.2001 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та 17.05.2001 року зазначену справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
31.05.2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб повернута прокурору Дніпропетровської області на додаткове розслідування.
11.06.2001 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу №36001130 направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.
26.07.2001 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та зазначену справу спрямовано для подальшого Розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
10.08.2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб повернута прокурору Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.
17.08.2001 року прокуратурою Дніпропетровської області було внесено апеляційне подання на постанову Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10.08.2001 року, яке 27.11.2001 року судовою палатою по кримінальним справам Апеляційного суду Дніпропетровської області залишено без задоволення та постанову Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10.08.2001 року доповнено вказівками про необхідність усунення протиріч у висновках слідчих органів та порушень вимог ст.ст. 22, 36, 132, 217, 223 КПК України (у редакції 1960 року).
11.12.2001 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу №36001130 направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.
14.02.2002 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та зазначену справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.
11.11.2002 року вироком Ленінського районного суду м. ОСОБА_5 було засуджено за ст. 189 ч. 4 КК України до 7 (семи) років позбавлення волі із конфіскацією всього майна, яке є у його власності. Строк покарання ОСОБА_2 враховувати з 15.10.2000 року, запобіжний захід залишити - тримання під вартою.
19.09.2003 року ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області вирок Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11.11.2002 року скасований та кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб направлено на новий розгляд до суду першої інстанції у іншому складі суддів. Запобіжний захід ОСОБА_2 залишено у вигляді тримання під вартою.
У подальшому постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25.04.2004 року кримінальну справу № 36001130 повернуто прокурору Дніпропетровської області для проведення додаткового розслідування. Запобіжний захід відносно ОСОБА_2 змінено із тримання під вартою на підписку про невиїзд. ОСОБА_2 звільнено з-під варти у судовому засіданні.
25.06.2004 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.
26.04.2006 року кримінальну справу № 36001130 постановою старшого слідчого СВ "ОЗ" СУ УМВС України в Дніпропетровській області Козинець Р.Н. на підставі ст. 213 п. 2 КПК України (у редакції 1960 року) закрито за недоведеністю провини ОСОБА_1 та інших осіб у скоєнні злочинів, передбачених ст. ст. 148-4ч.2, 143ч.2, 144ч.2 КК України (у редакції 1960 року) та ст. 189 ч. 4 КК України.
Згідно довідки серії ІАА № 0975166, виданої ТСЦ № 1249 РСЦ МВС в Дніпропетровській області, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 13.11.2018 року має підписку про невиїзд.
Заявляючи вимоги про відшкодування моральної шкоди, а саме ОСОБА_1 в розмірі 10 000 000 грн., ОСОБА_2 - в розмірі 14 000 000 грн., позивачі посилалися на те, що внаслідок перебування під слідством і судом, під час яких до них, зокрема, застосовувалися запобіжні заходи, проводилися обшуки у кримінальній справі, яка в подальшому була закрита у зв'язку із недоведеністю їх участі у вчиненні злочину, їм завдано моральну шкоду, яка полягає у порушенні нормальних життєвих зв'язків, душевних і фізичних стражданнях, викликаних, у тому числі, через обмеження та умови, в яких вони утримувалися і які принижують людську честь і гідність.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок незаконного притягнення її до кримінальної відповідальності відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб, органу дізнання, досудового слідства, прокуратури, або суду.
Відповідно до частини сьомої статті 1176 ЦК України порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Відповідно до пункту першого частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодуванню громадянинові підлягає моральна шкода у випадках незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги позивачів, визначаючи розмір моральної шкоди, завданої позивачам за незаконне перебування під слідством і судом, по суті виходив із того, що має місце триваюче порушення державними органами (слідством, прокуратурою) прав та свобод позивачів, які загалом перебували під слідством і судом 66 місяців і 11 днів, з яких ОСОБА_1 утримувався під вартою 28 місяців 26 днів, ОСОБА_2 - 43 місяці 11 днів.
Суд вважав, що затримання та тримання під вартою, застосування міри запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд та покладення пов'язаних із нею обмежень, та накладення арешту на майно охоплюється єдиним поняттям завданої позивачу шкоди - незаконне перебування під слідством і судом.
Проте такі висновки судів є помилковими, оскільки суперечать самому змісту пункту першого частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Застосовуючи наведене положення закону та здійснюючи його тлумачення, необхідно виходити з того, як до норми, вжитої у законі, законодавцем застосована юридична техніка.
За змістом пункту 1 пункту першого частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» законодавцем визначено випадки, за наявності яких особа може вимагати відшкодування моральної шкоди, і такі випадки у наведеній статті закону перелічені через кому.
Виходячи із буквального тлумачення норми закону можна дійти висновку, що усі перелічені випадки, як то:
- незаконне засудження;
- незаконне повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення;
- незаконне взяття і тримання під вартою;
- незаконне проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки;
- незаконне накладення арешту на майно;
- незаконне відсторонення від роботи (посади)
- інші процесуальні дій, що обмежують права громадян - є самостійними підставами відшкодування моральної шкоди, тобто такими що не охоплюються їх початком, до прикладу - незаконне взяття під варту і їхнім закінченням- винесенням виправдувального вироку за реабілітуючих обставин.
Позивачі у своїх позовах зазначили, що незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, внаслідок якого вони були піддані обшуку, відносно них були застосовані запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою та підписки про невиїзд, а також їх засуджено за скоєння злочину, їм завдана моральна шкода, яка полягає у душевних і фізичних стражданнях через тортури, які до них застосовувалися, перенесеному нервовому струсі, емоційному стресі, депресії, розлученні з дружинами.
Позивачі наполягали на тому, що відносно них було порушено положення статей 3, 5, 6, 8, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності вони були піддані жорстокому нелюдському поводженню, яке є рівноцінним катуванню, на них чинився психологічний тиск, відносно них проведено обшуки та застосовано запобіжний захід без дозволу суду. Крім того, рішення про зміну ОСОБА_1 запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою прийнято без його виклику, без зазначення причин із посиланням виключно на тяжкість можливого покарання. В подальшому тримання під вартою протягом надмірно тривалого часу здійснювалося без суттєвих і достатніх підстав, немотивованих рішень.
Позивачі зазначили, що під час тримання їх під вартою вони пережили жорстокі несприятливі умови, оскільки перебували в камерах, площа яких становила, приблизно, сім метрів, майже без денного освітлення та свіжого повітря. В камерах не було дотримано жодних санітарних норм, мали змогу приймати душ та прати білизну раз на тиждень. Харчування було мізерним та поганої якості. Обмежено доступ до інформації, заборонено побачення з рідними, листування, отримання посилок. Здійснювалися особисті обшуки та обшуки камер, під час яких застосовувалася фізична сила та погрози. Через залякування та приниження переживали страх, неспокій, вразливість. Їм не надавалася жодна медична допомога у зв'язку з отриманими тілесними ушкодженнями під час обшуку. Не мали можливості поскаржитися на зловживання, які були допущені відносно них. На судові засідання та ознайомлення з матеріалами справи (35 переїздів) їх доставляли в конвойних автомобілях, пасажирські відділення яких були надзвичайно переповнені: на одного ув'язненого припадало 0,3 кв.м. Під час перевезення не надавали їжі та питва, що призводило до психічного та фізичного виснаження. Під час очікування судових засідань також перебували у маленькій та погано вентильованій кімнаті, їх не було забезпечено їжею та водою, не було можливості відпочити. Крім того, під час судових засідань їх утримували в металевій клітці.
Позивачі вказали, що вчинені відносно них протиправні дії, спричинили значний вплив на їх здоров'я, психічний стан, імідж, викликали їх осуд. Вони залишилися без роботи, були зруйновані родинні стосунки. З 25 квітня 2004 року, перебуваючи під підпискою про невиїзд, яку відносно ОСОБА_2 станом на 12.11.2018 року, а відносно ОСОБА_1 - станом на 12.01.2019 року не скасовано, вони були позбавлені можливості покинути місце проживання, виїхати на заробітки, на відпочинок, відвідати родичів та друзів, оскільки вважали, що перебувають під слідством. На думку позивачів, таке тривале застосування підписки про невиїзд було непропорційним обмеженню права на свободу пересування.
Позивачі зазначили, що фактичне перебування ОСОБА_1 під підпискою про невиїзд 195 місяців, під вартою - 28 місяців 17 днів, ОСОБА_2 під підпискою про невиїзд 173 місяці 19 днів, під вартою - 43 місяці 11 днів, негативно вплинуло на їх душевний стан, завдало їм душевних страждань, погіршило стосунки з оточуючими.
Внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, упередженого ставлення працівників правоохоронних, пенітенціарних органів, органів прокуратури та суду, тривалої ізоляції від сім'ї, відриву від звичного способу життя, руйнування життєвих планів, соціальних зв'язків, приниження честі, гідності та ділової репутації, дискомфортних умов існування, їм спричинено моральну шкоду, яка виразилася у фізичних та моральних стражданнях.
Отже, за кожну із незаконних процесуальних дій органів досудового слідства та прокуратури, суду особа може вимагати відшкодування моральної шкоди.
При цьому, необхідно враховувати, що, наприклад, проведення в особи виїмки, обшуку, не обов'язково пов'язується з тим, що ця особа перебуває під слідством і судом. За КПК України у редакції 1960 року, існував перелік слідчих дій, які могли здійснюватися до порушення кримінальної справи, а саме: огляд, обшук, виїмка, освідування, затримання і допит підозрюваних, допит потерпілих, свідків. Отже, не можна пов'язувати перелік обставин (незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду), за яких громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода, із обставинами перебування такого громадянина під слідством і судом.
Така правова позиція узгоджується із постановою ВС від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19-ц.
Таким чином, позивачами не було розмежовано види незаконних процесуальних дій органів досудового слідства та прокуратури, за які спеціальним законом передбачено відшкодування моральної шкоди.
Колегія суддів звертає увагу позивачів, що вони не позбавлені права звернутися до суду із відповідним позовом для захисту своїх порушених прав.
Що стосуєтсья розміру моральної шкоди, суд апеляційної інстанції вважає за потрібне зазначити наступне.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Отже, межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.
Зазначені висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду України, висловленими у постановах від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, від 24 квітня 2017 року у справі № 6-2885цс16, від 22 червня 2017 року у справі № 6-501цс17.
При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, тобто з інших підстав, ніж неправомірне перебування під судом та слідством, судам необхідно виходити із загальних положень про відшкодування шкоди, які вимагають враховувати характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
Тобто суд повинен з'ясувати усі фактичні підстави позову, якими обґрунтовано як обставин спричинення, так і розмір відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з урахуванням змін, внесених Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 822-ІХ, мінімальна заробітна плата у місячному розмірі з 1 вересня 2020 року складає 5000 грн., виходячи з якого має обчислюватися відшкодування моральної шкоди.
Колегія суддів враховує, що 15 жовтня 2000 року слідчим відділом «ОЗ» СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області порушено кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за ознаками частини 2 статті 144 КК України (в редакції 1960 року).
26.04.2006 кримінальну справу № 36001130 постановою старшого слідчого СВ "ОЗ" СУ УМВС України в Дніпропетровській області Козинець Р.Н. на підставі ст. 213 п. 2 КПК України (у редакції 1960 року) закрито за недоведеністю провини ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених ст. ст. 148-4ч.2, 143ч.2, 144ч.2 КК України (у редакції 1960 року) та ст. 189 ч. 4 КК України.
08.11.2018 року ухвалою Ленінського районного суду м.Дніпропетровська скаргу ОСОБА_1 на постанову старшого слідчого СВ «ОП» СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області Козинец Р.Н. про припинення кримінальної справи в зв'язку з недоведеністю провини обвинувачених ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 в здійсненні злочину, передбаченому ст.ст. 148-4 ч.2, 143 ч.2, 144 ч.2 , 189 ч.4 КК України - повернуто скаржнику для звернення до належного суду.
Проте, колегія суддів не приймає до уваги посилання апеляційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у частині відшкодування моральної шкоди за інший період, а саме після закриття 26.04.2006 року щодо них кримінальної справи з тих підстав, що копія даного процесуального рішення їм не була вчасно вручена та відомості про перебування під підпискою про невиїзд не були виключені з бази обліку МВС, оскільки із закриттям кримінальної справи застосовані запобіжні заходи скасовуються та Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено вичерпний перелік випадків та підстав відшкодування шкоди.
Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за звернення особи у межах заявлених нею вимог.
Позивачами заявлені позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди з підстави, передбачених статтею 1176 ЦК України.
Сам по собі факт невручення позивачам постанови про закриття кримінальної справи від 26.04.2006 року, щодо руху якої вони не цікавилися до 2018 року, та невнесення відповідних відомостей до відповідної бази МВС, не є підставою для відшкодування позивачам моральної шкоди відповідно до статті 1176 ЦК України, оскільки з часу закриття кримінальної справи вони під слідством не перебували, їх кримінальне переслідування припинилося.
Крім того, колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги щодо періоду застосування запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, зважаючи на наступне.
Як вбачається із матеріалів справи, згідно довідки серії ІАА № 0975166, виданої ТСЦ № 1249 РСЦ МВС в Дніпропетровській області, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 13.11.2018 року має підписку про невиїзд (т.1 а.с. 20).
Згідно довідки серії ІАА № 0996733, виданої ТСЦ № 1249 РСЦ МВС в Дніпропетровській області, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 12.02.2019 року має підписку про невиїзд (т.2 а.с. 52).
Суду апеляційної інстанції позивачами були надані довідки:
- довідка серії ІІА № 2214261, виданої ТСЦ № 1249 РСЦ ГСЦ МВС в Дніпропетровській області, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 04.12.2020 року має підписку про невиїзд (т.3 а.с. 134);
- довідки серії ІІА № 2214264, виданої ТСЦ № 1249 РСЦ ГСЦ МВС в Дніпропетровській області, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 08.12.2020 року має підписку про невиїзд (т.3 а.с. 135).
Позивачі у своїй апеляційній скарзі, прохали дослідити нові докази, оскільки дані довідки не були подані до суду першої інстанції, оскільки були отримані вже після закінчення розгляду справи.
За змістом частин 1-3 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
За відсутності поважних причин неподання нового доказу до суду першої інстанції апеляційний суд не має права досліджувати цей доказ, поданий позивачем в апеляційній інстанції (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 638/13998/14-ц, аналогічний правова позиція Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 458/867/15-ц).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18 зазначено, що:
«при цьому апеляційним судом обґрунтовано відхилено клопотання позивача про приєднання до матеріалів справи витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 22.03.2019 № 615/0/45-19 через те, що цей витяг датований вже після прийняття рішення судом першої інстанції, тобто це доказ, який взагалі не існував на момент розгляду спору по суті судом першої інстанції.
Така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17 та від 06.03.2019 у справі №916/4692/15».
Такий правовий висновок викладений у Постанові ВС від 10.03.2021 по справі № 522/16044/20 .
Додані до апеляційної скарги довідки, колегія суддів не бере до уваги, оскільки позивачами порушено порядок подання доказів.
Крім того, аналогічні довідки за іншій період наявні у матеріалах справи.
Надавши до апеляційного суду нові докази по справі, позивачі жодним чином не обґрунтували та не підтвердили за допомогою належних засобів доказування факт неможливості подання ними таких нових доказів до суду першої інстанції до закінчення розгляду справи, що в свою чергу унеможливлює їх прийняття судом апеляційної інстанції.
Колегія суддів враховує, що кримінальне переслідування відносно ОСОБА_1 тривало з 15.10.2000 року та відносно ОСОБА_2 з 15.10.2000 року, та те, що 08.11.2018 року ухвалою Ленінського районного суду м.Дніпропетровська скаргу ОСОБА_1 на постанову старшого слідчого СВ «ОП» СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області Козинец Р.Н. про припинення кримінальної справи в зв'язку з недоведеністю провини обвинувачених ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 в здійсненні злочину, передбаченому ст.ст. 148-4 ч.2, 143 ч.2, 144 ч.2 , 189 ч.4 КК України було повернуто скаржнику для звернення до належного суду, і така тривалість кримінального провадження, понад 18 років, несумісна із вимогою розумного строку, що гарантується пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і такі дії призвели до необхідності звернення до відповідних органів з метою відновлення свого порушеного права.
І така правова позиція узгоджується із постановою ВС від 16 грудня 2020 року у справі № 344/9017/16-ц.
Визначаючи розмір морального відшкодування позивачу ОСОБА_1 , колегія суддів врахує обсяг заподіяної шкоди, глибину та тривалість моральних страждань, перебування позивача під слідством, тримання під вартою, що призвело до порушення його нормальних життєвих зв'язків, підриву авторитету як працівника міліції, необхідності докладати додаткові зусилля для організації свого життя, всі інші обставини справи, зокрема обмеження, яких зазнав позивач і які наведені ним у позові, в тому числі, що пов'язані з умовами тримання під вартою, та, виходячи з засад розумності, виваженості, справедливості, приходить до висновку щодо необхідністі стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством і судом з 15.10.2000 року по 08.11.2018 року (216 місяців), виходячи з 1 розміру мінімальної заробітної плати (5000 грн.) за кожен місяць, та керуючись принципами розумності, справедливості та співмірності визначає в загальному розмірі 1 100 000 грн.
Визначаючи розмір морального відшкодування позивачу ОСОБА_2 , апеляційний суд врахує обсяг заподіяної шкоди, глибину та тривалість моральних страждань, перебування позивача під слідством і судом, тримання під вартою, що призвело до порушення його нормальних життєвих зв'язків, необхідності докладати додаткові зусилля для організації свого життя, всі інші обставини справи, зокрема обмеження, яких зазнав позивач і які наведені ним у позові, в тому числі, що пов'язані з умовами тримання під вартою, та, виходячи з засад розумності, виваженості, справедливості, колегія суддів приходить до висновку щодо необхідністі стягнення стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством і судом з 15.10.2000 року по 08.11.2018 року (216 місяців), виходячи з 1 розміру мінімальної заробітної плати (5000 грн.) за кожен місяць, та керуючись принципами розумності, справедливості та співмірності визначає в загальному розмірі 1 085 000 грн.
Колегія суддів вважає, що такий розмір відшкодування є пропорційним шкоді, яка завдана позивачам у зв'язку з перебуванням під слідством і судом, відповідає обсягу їх страждань, а також відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Посилання апеляційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо присудження позивачам компенсації моральної шкоди в розмірі 10 000 000 грн. та 14 000 000 грн. відповідно, колегія суддів вважає невиправданим, оскільки такий розмір є занадто завищеним, не відповідає розмірам сатисфакцій, які відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини присуджуються заявникам за порушення державою їхніх прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, на порушенні яких під час перебування під слідством і судом наполягають позивачі.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.
Така правова позиція узгоджується із постановою ВС ВП від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц.
Крім того, колегія суддів погогоджується із висновком суду першої інстанції, що в даному випадку позивачам у результаті незаконного притягнення до кримінальної відповідальності завдано шкоду правоохоронними органами і така шкода має бути відшкодована за рахунок державного бюджету, а тому ліквідація органів міліції та створення органів поліції, а також залучення чи незалучення до участі у справі безпосередньо центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тобто Державної казначейської служби, на суть вирішення спору не впливає, оскільки обов'язок з відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 1176 ЦК України покладається саме на державу.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 березня 2020 року по справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) відзначила, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).
Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями представляти державу в суді у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161 гс 18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (постанова № 14-316 цс 19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447 цс 19) (пункт 28)), зазвичай, - орган, діями якого завдано шкоду.
Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515 цс 19) (пункт 44)).
Отже, моральна шкода має бути компенсована позивачам за рахунок держави і пред'явлення позивачами позову до Державного казначейства України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області не є підставою для відмови в позові, оскільки відповідачем у даному випадку є саме держава, яку уповноважені представляти у даних правовідносинах як центральний органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тобто Державна казначейська служба, так і її територіальні органи.
Проте, колегія суддів не може погодитися з доводами Дніпропетровської місцевої прокуратури №1 щодо необхідності відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 в розмірі 275 418 грн., ОСОБА_2 у розмірі 300 456 грн., виходячи з розміру мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, оскільки положення ЗаконуУкраїни «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не зобов'язують суд визначати розмір відшкодування моральної шкоди в межах мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, а лише встановлює найнижчу межу розміру такого відшкодування.
Тобто розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом може бути визначений у сумі більшій, ніж один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
При цьому будь-яка компенсація моральної шкоди носить суто умовний вираз, адже моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як не існує точних критеріїв майнового виразу душевного болю та інших страждань особи.
Відтак, розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.
Відшкодування позивачам моральної шкоди за перебування під слідством і судом по кримінальній справі, в якій до них був застосований виключний найсуворіший запобіжний захід і яку в подальшому правоохоронним органом було закрито у зв'язку із недоведеністю їх участі у вчиненні злочину, в розмірі 275 418 грн. та 300 456 грн. відповідно, який до речі, є меншим за визначений законом, явно не відповідатиме засадам справедливості та пропорційності з огляду на тяжкість завданої позивачам моральної шкоди, вимог закону щодо меж відшкодування такої шкоди.
Як зазначив ЄСПЛ у справі «Артур Іванов проти Росії», при вирішенні питання щодо компенсації моральної шкоди за порушення права національні суди мають виходити із сум, присуджених Європейським судом з прав людини у подібних ситуаціях.
Що стосується розподілу судових витрат колегія суддів вважає за потрібне зазначити наступне.
Відповідно до положень статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з пунктом 13 частини 2 статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.
Щодо відшкодування позивачам витрат на професійну правничу допомогу, то колегія суддів бере до уваги, що відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з частиною 2 статті 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 3 статті 141 ЦПК України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Позивачі у судовому засіданні просили стягнути на їх користь фактично понесені ними витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9 712, 50 грн. кожний.
На підтвердження понесення даних витрат кожен позивач надав суду копію договору про надання правової допомоги, укладеного з адвокатом Воронковим О.М., розрахунку вартості послуг по договору та акту виконаних робіт, а також квитанції про сплату коштів 9 900 грн., що не перевищує суму попереднього розрахунку судових витрат, наведеного у позовній заяві.
Зокрема, як вбачається з матеріалів справи, понесені позивачами витрати на суму 9712, 50 грн. кожним, складаються з консультації та узгодження правової позиції, підготовки позовної заяви, участі адвоката в судовому засіданні.
Отже, відповідно до статті 141 ЦПК України у зв'язку з частковим задоволенням позову, колегія суддів вважає за потрібне стягнути з Державного бюджету України понесені позивачами витрати на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме: на користь ОСОБА_1 в сумі 1 100 грн., на користь ОСОБА_2 у сумі 1 085 грн.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Отже, колегія дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційних скарг ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Дніпропетровської місцевої прокуратури №1, скасування рішення та ухвалення нового про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Дніпропетровської місцевої прокуратури №1 - задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2020 року - скасувати та ухвалити нове.
Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, треті особи: Головне управління Національної поліції в Дніпропетровської області, Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровської області, про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду - задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 100 000 грн. та понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 1 100 грн.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 085 000 грн. та понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 1 085 грн.
В іншій частині позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: Т.П. Красвітна
І.А. Єлізаренко