13 квітня 2021 року справа №200/8433/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Гаврищук Т.Г., Сіваченко І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Маріупольської міської ради Донецької області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року (повний текст складено 27 листопада 2020 року в м. Слов'янськ) у справі № 200/8433/20-а (суддя І інстанції - Грищенко Є.І.) за позовом ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії,-
11 вересня 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулась до суду з позовом до Маріупольської міської ради Донецької області (далі - відповідач) про визнання протиправною бездіяльність щодо неприйняття рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер №1412337200:01:002:0855, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та надання цієї земельної ділянки у власність; зобов'язання прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер №1412337200:01:002:0855, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та надати цю земельну ділянку у власність.
В обґрунтування позову зазначено, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 200/8825/19-а, яке залишено без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2020 року частково задоволено вимоги ОСОБА_1 та зобов'язано Головне управління архітектури та містобудування Маріупольської міської ради повторно розглянути заяву про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. На виконання вказаного рішення, Головним управлінням архітектури та містобудування Маріупольської міської ради погоджено проект землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки у зв'язку з чим, погоджений проект був направлений до Центру надання адміністративних послуг Маріупольської міської ради для передачі його на затвердження до Маріупольської міської ради.
Однак, рішення про затвердження проекту землеустрою відповідачем прийнято не було у зв'язку з тим, що за його прийняття не проголосувала необхідна кількість депутатів.
Позивачка вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, тому звернулась до суду із даним адміністративним позовом. При цьому позивачка зауважила, що ефективним способом захисту її прав буде саме зобов'язання прийняти відповідне рішення.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року у справі № 200/8433/20-а позов задоволено, внаслідок чого визнано протиправною бездіяльність Маріупольської міської ради Донецької області щодо не прийняття рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер №1412337200:01:002:0855, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та надання цієї земельної ділянки у власність ОСОБА_1 . Зобов'язано Маріупольську міську раду Донецької області (місцезнаходження: Донецька обл., м. Маріуполь, пр. Миру, 70, код ЄДРПОУ 33852448) прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0800 га, кадастровий номер №1412337200:01:002:0855, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та надати цю земельну ділянку у власність ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що Маріупольською міською радою був розглянутий проект рішення міської ради "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 громадянину ОСОБА_1 ", що виключає будь який прояв бездіяльності відповідача. Однак, у зв'язку з відсутністю необхідної кількості голосів, рішення прийнято не було.
У відзиві на апеляційну скаргу представником позивача висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.
Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивачка - ОСОБА_1 , громадянка України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 .
Позивачка має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-учасників бойових дій відповідно до посвідчення № НОМЕР_3 .
Судом встановлено, що відповідно до висновку Головного управління містобудування і архітектури Маріупольської міської ради № 06-03-07/6179-05 від 03 березня 2020 року, управління не заперечувало проти погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 площею 0,0800 га, розташованої у АДРЕСА_1 .
Відповідно до витягу з протоколу пленарного засідання Маріупольської міської ради Донецької області від 25 червня 2020 року на розгляд депутатів постановлено питання про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 .
За результатом голосування рішення прийнято не було.
На запит адвоката позивачки щодо надання копії рішення про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, Виконавчий комітет Маріупольської міської ради листом від 29 липня 2020 року № 17-20922-09 повідомив, що Маріупольською міською радою був розглянутий проект рішення "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 " 25 червня 2020 року, однак за результатом голосування рішення не було прийнято у зв'язку з відсутністю необхідної кількості голосів.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 121 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України, у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.
Відповідно до ч.ч. 6-8 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.
Відповідно до ч. ч. 9-10 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.
Виходячи з приписів норм ст. 118 ЗК України, рішення уповноваженого органу щодо приватизації може бути: 1)позитивне (надання згоди); 2) негативне (відмова, залишення без розгляду).
Відповідно до ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.
Судом встановлено, що за наслідками розгляду проекту рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, депутатами Маріупольської міської ради Донецької області не приймалось рішення.
Судом встаноівлено, що рішення про затвердження проекту землеустрою не набрав необхідної кількості голосів депутатів.
При цьому суд звертає увагу, що витяг з протоколу LIII сесії міської ради VII скликання від 25 червня 2020 року відображає лише результат голосування - рішення не прийнято. Мотивів прийняття того чи іншого рішення, які б дозволяли скористатись можливістю його оскарження не містить. Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що з витягу з протоколу вбачається, що у засіданні ради прийняли участь 37 депутатів з 53, що складає більше половини від загального складу ради та дозволяє прийняти рішення.
Таким чином, за наслідками розгляду заяви позивачки, відповідачем не було прийнято жодного акту ради, як суб'єкта земельних правовідносин у формі рішення.
За таких обставин, суд вважає, що не прийняття депутатами жодного рішення попри їх присутність, свідчить про протиправну бездіяльність Маріупольської міської ради Донецької області, яка полягає у не ухваленні рішення про затвердження зазначеного проекту землеустрою і передачу позивачці у власність земельної ділянки.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою та надати земельну ділянку у власність, слід зазначити наступне.
Як вже зазначалось раніше, відповідно до пунктів 8-9 ст. 118 ЗК України Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Зміст наведених норм права свідчить про те, що законом передбачено певний алгоритм та поетапність процесу безоплатної передачі земельних ділянок державної та комунальної власності у власність громадян, а саме:
1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;
2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);
3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;
4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;
5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов'язаний прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або рішення про відмову передання земельної ділянки у власність чи залишення клопотання без розгляду.
Таким чином, за змістом вищенаведених норм ЗК України підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, а також відсутність обов'язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.
Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку, визначеному статтею 186-1 Земельного кодексу України, норми статті 118 цього Кодексу не містять. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.
Правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладена у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №1640/2594/18.
Судом встановлено, що експертом державної експертизи Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель житлової та громадської забудови для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . У березні 2020 року Головним управлінням містобудування та архітектури Маріупольської міської ради складено висновок до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до якого управління не заперечувало проти погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 площею 0,0800 га, розташованої у АДРЕСА_1 .
Зазначене дає підстави дійти висновку, що позивачем виконані усі передумови для прийняття органом виконавчої влади позитивного рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення бажаної земельної ділянки у власність та надання такої земельної ділянки у власність.
Суд не приймає посилання представника відповідача на те, що приймаючи рішення про зобов'язання затвердити проект землеустрою та передати земельну ділянку у власність, суд втручається у дискрецію суб'єкта владних повноважень, з огляду на наступне.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У спірних правовідносинах, повноваження щодо затвердження або відмову у затвердженні проекту землеустрою, регламентовано статтею 118 ЗК України.
Умови, за яких орган відмовляє у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - затвердити проект землеустрою або відмовити в його затвердженні, якщо для цього є законні підстави. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним судом у постанові від 02 липня 2020 року у справі № 825/2228/18.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Право на судовий захист гарантоване статтею 55 Конституції України. Відповідно до статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Тобто, для того, щоб особа могла реалізувати своє право на судовий захист, необхідно встановити, що оскаржуваними рішенням чи діянням суб'єкта владних повноважень порушено права, свободи чи інтереси саме цієї особи або особи в інтересах якої вона звертається.
При цьому, як зазначив Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року №3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві (див. рішення у справі [GC], N 33202, п. 100, ЄСПЛ 2000-I). Питання, яке має бути розглянуто, стосується того, наскільки обставини справи, що розглядається в цілому, давали заявникові право на майновий інтерес, захищений статтею 1 Першого протоколу.
Враховуючи вимоги діючого законодавства позивач мав достатньо підстав для сподівання на прийняття відповідачем у встановлені строки відповідного рішення.
Постійно відмовляючи у прийнятті рішення за результатами розгляду заяви позивача, орган місцевого самоврядування, втручається у право власності заявника. Фактично постійні відмови у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, так само як і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника, порушує "справедливий баланс" між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном.
Позивач, як добросовісний громадянин та член територіальної громади не має перебувати під надмірним для нього тягарем.
Згідно ст.1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого Протоколу та Протоколів 2, 4, 7, 11 до Конвенції" ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006, Україна визнала джерелом права рішення Європейського суду з прав людини, а також юрисдикцію цього суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Рішення Європейського суду є частиною національного законодавства і є обов'язковим для правозастосування органами правосуддя.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Маріупольська міська рада, зволікаючи із своєчасним прийняття відповідного рішення за зверненням позивача, порушує вимоги земельного законодавства.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". Натомість, у даній справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, затвердити проект землеустрою, або ні. Безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки, залежно від фактичних обставин.
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі "Hasan and Chaush v. Bulgaria" №. 30985/96).
Оскільки процес надання позивачу відмов у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з формальних підстав без прийняття відповідного владного управлінського рішення може бути досить тривалим, на що вказує протиправна поведінка відповідача, та беручи до увагу всі надані сторонами докази в їх сукупності та враховуючи, що правомірність своїх дій відповідачем не доведена, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані.
Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Маріупольської міської ради Донецької області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року у справі № 200/8433/20-а - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року у справі № 200/8433/20-а - залишити без змін.
Повне судове рішення складено 13 квітня 2021 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.А. Блохін
Судді Т.Г. Гаврищук
І.В.Сіваченко