ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 квітня 2021 року м. Київ № 640/30748/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,
установив:
ОСОБА_1 через представника звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якій, з урахуванням уточнень, просить:
- визнати дії Дарницького районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області щодо відмови у видачі паспорту громадянина України, - протиправними;
- зобов'язати Дарницький районний відділ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області здійснити обмін та видати (оформити) паспорт громадянина України у формі книжечки ОСОБА_1 на нове прізвище " ОСОБА_1 " відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
В обґрунтування заявлених вимог представник зазначив, що вважає відмову у видачі (оформленні) позивачу паспорту громадянина України у формі книжечки протиправною, оскільки ОСОБА_1 не бажає оформлювати паспорт у формі пластикової картки типу ID-картки за релігійними переконаннями.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.01.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та у справі відкрито провадження. Вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи.
08.02.2021 відповідачем подано відзив на позовну заяву у якому зазначено про відсутність у зазначеного територіального органу Державної міграційної служби України правових підстав для оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у формі книжечки. При цьому, відповідач послався на Тимчасовий порядок оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 06.06.2019 № 456 (Тимчасовий порядок №456), відповідно до якого оформлення та видача паспорта громадянина України зразка 1994 року можливо тільки особі, щодо якої прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби України оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року, засвідчене в установленому законодавством порядку.
У свою чергу позивачем 12.02.2021 подано відповідь на відзив, у якій вона зазначає, що встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби та права людини. Звертає позивач також увагу на Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя та зазначає, що Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» та постанова Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302, якою затверджені зразок бланка, технічний опис та Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, передбачають отримання паспорта громадянина України виключно у формі картки, що містить безконтактний електронний носій.
При цьому позивач звертає увагу на чинність також Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ та зазначає про порушення вимог статті 22 Конституції України щодо не допущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, з огляду на те, що паспорт громадянина України у формі картки, що містить безконтактний електронний носій, має обмежений строк дії, оформлюється із застосуванням засобів Реєстру, передбачає формування унікального номеру запису в Реєстрі та обробку персональних в автоматизованих системах (реєстрах).
Окремо, позивач посилається на постанову Великої Палата Верховного Суду від 19.09.2018, ухваленій за результатами розгляду зразкової справи №806/3265/17 (Пз/9901/2/18).
Суд, розглянувши подані документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.
У зв'язку із реєстрацією шлюбу 07.05.2020 ОСОБА_1 змінила прізвище на ОСОБА_1 , що передбачає обмін паспорта в місячний строк та звернулася до Дніпровського районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із письмовою заявою від 19.10.2020 про оформлення та видачу паспорта у вигляді паспортної книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
В заяві ОСОБА_1 повідомила про відмову від отримання паспорта громадянина України, що виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій, посилаючись на свої релігійні переконання, а також, про відмову від надання біометричних даних, параметрів, просила не формувати унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі. Крім того, ОСОБА_1 не надала свою згоду на обробку її персональних даних (а.с. 4).
Листом Дніпровського районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №8025-3074/8025.1-20 від 24.10.2020 ОСОБА_1 повідомлено про відсутність у зазначеного територіального органу Державної міграційної служби України правових підстав для оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у формі книжечки. При цьому, відповідач послався на Тимчасовий порядок оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 06.06.2019 №456, відповідно до якого оформлення та видача паспорта громадянина України зразка 1994 року можливо тільки особі, щодо якої прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби України оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року, засвідчене в установленому законодавством порядку.
Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.
Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, у відповідності до частини третьої статті 291 КАС України враховує правові висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду ухваленій за результатами розгляду зразкової справи №806/3265/17 від 19.09.2018, у якій позивач - фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-XII; відповідач - територіальні органи ДМС України; предмет спору - вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних та зобов'язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-XII.
У наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що висновки Великої Палати Верховного Суду у цій зразковій справі належить застосовувати в адміністративних справах щодо звернення осіб до суду з позовом до територіальних органів ДМС України з вимогами видати паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-XII.
Окрім того, суд, відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, зокрема у постанові №460/842/19 від 31.03.2020.
Згідно з вимогами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до статті 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20.01.2012 №2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини другої статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Суд зауважує, що у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами:
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (Конвенція), ратифікована Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "C. проти Бельгії" від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (п. 61 рішення ЄСПЛ у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа №2346/02, ECHR 2002 та п. 65. рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява №1722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося "згідно із законом", не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі "Ельсхольц проти Німеччини" (Elsholz v. Germany) [ВП], заява №25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Аналізуючи викладені вище норми законодавства, суд звертає увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Так, правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов'язки осіб, на ім'я яких видані такі документи визначає Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (Закон №5492-VI).
Відповідно до частини першої статті 13 Закону №5492-VI документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України (…).
Частинами першою, другою, четвертою, п'ятою статті 14 цього Закону передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України (ч. 1 ст. 21 Закону №5492-VI).
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.
Згідно із частиною третьою статті 13 Закону №5492-VI паспорт громадянина України (…) містить безконтактний електронний носій.
Відповідно до пунктів 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт №2503-XII, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Паспортна книжечка являє собою зшиту в накидку нитками обрізну книжечку розміром 88 х 125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок. Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта. У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис "Україна", нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис "Паспорт". На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис "Паспорт громадянина України".
На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою. Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються. Третя, четверта, п'ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних у паспорт, а сьома, восьма і дев'ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина. На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев'ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення.
Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України" (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №745) (Постанова №302), затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.
За змістом пункту 2 цієї Постанови (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №745) із застосуванням засобів Реєстру запроваджено:
з 01.01.2016 оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-XII;
з 01.11.2016 оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Пункт 3 Постанови №302 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №745 передбачав:
до завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів Державної міграційної служби матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки;
прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01.11.2016 припиняється;
паспорт громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, оформлений та виданий на підставі документів, поданих до 01.11.2016, є чинним протягом строку, на який його було видано.
Однак, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21.03.2018 №199 абзац другий пункту 3 виключено.
Пунктом 131 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого Постановою №302 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №745) передбачено, що до безконтактного електронного носія, що міститься у паспорті, вноситься така інформація:
інформація, зазначена в зоні візуальної перевірки паспорта;
додаткова змінна інформація (про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про реєстраційний номер облікової картки платника податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків або повідомлення про відмову від його прийняття (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття зазначеного номера та офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу). У разі наявності повідомлення про відмову від реєстраційного номера облікової картки платника податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у відповідному полі проставляється слово "відмова". У разі відсутності інформації відповідне поле не заповнюється;
біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук (за згодою особи);
засоби електронного цифрового підпису (у разі оформлення паспорта особі, яка досягла 18-річного віку) та засоби шифрування в порядку, встановленому законодавством.
Інформація вноситься до безконтактного електронного носія відповідно до рекомендацій Міжнародної організації цивільної авіації (IKAO) Doc 9303.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закон №5492-VI біометричні дані - сукупність даних про особу, зібраних на основі фіксації її характеристик, що мають достатню стабільність та істотно відрізняються від аналогічних параметрів інших осіб (біометричні дані, параметри - відцифрований підпис особи, відцифрований образ обличчя особи, відцифровані відбитки пальців рук).
Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні данні особи.
Позиція позивача зводиться до порушення принципу поваги до приватного життя суб'єкта персональних даних, шляхом електронної обробки таких даних у процесі оформлення ID-паспорту, оскільки вона згоди на таку обробку не надає.
Такі доводи позивача суд вважає обґрунтованими з огляду на таке.
Згідно частини першої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» (Закон №2297-VI), мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст. 2 Закону №2297-VI).
Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 вказаного Закону).
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Водночас, законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06.07.2010 №2438-VI, зазначено: "Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у статтях 5 і 6 цієї Конвенції; …".
За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у право, гарантоване статтею 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну "закон" є автономним, та до якості "закону" ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі "Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства" (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13.07.1995, заява №18139/91, п. 37) Під терміном "закон" … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам "доступності" та "передбачуваності".
Таким чином, суд дійшов висновку, що норми Закону №5492-VI на відміну від норм Положення №2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було "встановлене законом") не було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне імя, що становить порушення ст. 8 Конвенції.
Крім того, суд звертає увагу, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження "нагальній суспільній потребі", тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine" від 14.06.2007). Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (див. рішення ЄСПЛ у справі "Groppera Radio AG and Others v. Switzerland" від 28.03.1990).
Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Крім того, відповідно до статті 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
При цьому, суд бере до уваги, що ЄСПЛ у своєму рішенні по справі "Х'ю Джордан проти Великої Британії" сформулював таку позицію: "Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу".
Суд доходить висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання протиправними дій Дніпровського районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо відмови у видачі ОСОБА_1 паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ, що викладена у листі Дніпровського районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №8025-3074/8025.1-20 від 24.10.2020 є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.
Для належного захисту порушених прав позивача задоволенню підлягають також вимоги в частині зобов'язання Дніпровський районний відділ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін та видати паспорт громадянина України у формі книжечки ОСОБА_1 на нове прізвище " ОСОБА_1 " відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
Вирішення вимог у такій спосіб відповідає позиції Великої палати Верховного Суду та є ефективним способом захисту порушених прав позивача.
Відповідно до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ст. 90 КАС України).
Таким чином, враховуючи, що вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, відповідають дійсним обставинам та знайшли своє підтвердження в матеріалах справи, в той час, коли відповідачем належним чином наведені позивачем посилання не спростовано, суд доходить висновку про необхідність захисту прав позивача в судовому порядку та задоволення позову.
Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки даний позов сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, підлягає задоволенню повністю, а згідно наявної у справі квитанції №0.0.1927835444.1 від 02.12.2020 позивачем за його подання сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн, то вказана сума підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Що стосується витрат позивача на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з частиною 2 статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя №R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Відповідно до пунктів 1, 5, 6 статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
З приводу зазначеного питання висловлювався і Конституційний Суду України, так, пунктом 3.2 рішення від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Також Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини 2 статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги.
Отже, з викладеного слідує, що до правової (правничої) допомоги належать, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру тощо.
За змістом пункту 1 частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 4 статті 134 цього ж Кодексу).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев'ята статті 139 КАС України).
При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у додаткових постановах Верховного Суду від 11.12.2019 та від 12.12.2019 у справі №2040/6747/18 (адміністративне провадження №К/9901/17099/19, №К/9901/17108/19, №К/9901/18639/19).
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у додаткових постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №826/841/17 (адміністративне провадження №К/9901/5157/19), від 24.10.2019 у справі №820/4280/17 (адміністративне провадження №К/9901/11712/19), від 12.12.2019 у справі №2040/6747/18 (касаційні провадження №К/9901/17099/19, №К/9901/17108/19, №К/9901/18639/19), у постанові Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №520/6161/19 (адміністративне провадження №К/9901/5378/20).
Згідно з частиною 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представник позивача надав суду копії договору про надання правничої допомоги від 18.10.2020 (т. 1 а.с. 39-40), розрахунку суми гонорару адвоката від 08.02.2021 (т. 1 а.с. 41), акта приймання-передачі наданої правової допомоги 08.02.2021 (т. 1 а.с. 42), а також оригінал квитанції до прибуткового касового ордера від 08.02.2021 №08/02-21 (т. 1 а.с. 43).
З вказаних розрахунку та акта вбачається, що позивачем прийнято у повному обсязі правничу допомогу наступного характеру:
аналіз спірних правовідносин, вивчення документів щодо суті спору, підготовка, подання адміністративного позову про визнання дій протиправними, зобов'язання здійснити обмін та видати (оформити) та паспорт громадянина України у формі книжечки ОСОБА_1 відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ - 2 год. (3 000 грн.);
підготовка, подання відповіді на відзив відповідача (Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області) по справі №640/30748/20, яка перебуває у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва - 1 год. 20 хв. ( 2 000 грн.).
Таким чином, загальна сума, заявлена до стягнення становить 5 000 грн.
Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу у даній справі, суд враховує положення частини 7 статті 134 КАС України, за якою обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Суд погоджується з представником відповідача, що дана справа є нескладною, підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Крім того, на момент звернення позивача до суду вже існувала практика розгляду таких спорів Верховним Судом, про що зазначено вище.
Отже, проаналізувавши вказані обставини, в контексті складності справи (спір не є складним, розглядається у спрощеному провадженні та є типовим), обсягу та якості виконаних адвокатом робіт, витраченого часу, суд вважає, що сума витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн. не є співмірною та не відповідає принципу справедливості, у зв'язку з чим заявлені витрати є обґрунтованими частково.
Враховуючи викладене у сукупності, суд вважає розумно обґрунтованими, справедливими та співмірними заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу у розмірі 2 000 грн.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246 КАС України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити повністю.
Визнати дії Дарницького районного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області щодо відмови у видачі паспорту громадянина України, - протиправними.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області в особі Дарницького районного відділу здійснити обмін та видати (оформити) паспорт громадянина України у формі книжечки ОСОБА_1 на нове прізвище " ОСОБА_1 " відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.
Стягнути з Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати у розмірі 2 840,80 грн. (дві тисячі вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок), з яких на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000 грн. (дві тисячі гривень), по сплаті судового збору у розмірі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок).
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ; паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий 28.11.2005 Баранівським РВ УМВС України в Житомирській області).
Відповідач - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (місцезнаходження юридичної особи: вул. Березняківська, буд. 4-а, м. Київ, 02152; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 42552598).
Суддя О.М. Чудак