ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
12 квітня 2021 року м. Київ № 640/29772/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши у спрощеному позовному провадженні адміністративну справу за позовом
Громадянина Афганістану ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору
Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області
про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява Громадянина Афганістану ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач), адреса: 01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області (далі по тексту - третя особа), адреса: 02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4а, в якій позивач просить:
- визнати протиправним рішення Державної міграційної служби України від 24 липня 2020 року №311-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке викладене у повідомленні від 04 серпня 2020 року №240 та отримане 24 листопада 2020 року - протиправним;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про надання статусу біженця або додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що рішенням відповідача йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи рішення протиправним та такими, що підлягає скасуванню, оскільки воно прийнято з порушенням матеріального та процесуального права, а також не відповідає фактичним обставинам, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що під час розгляду документів позивача було встановлено, що під час співбесід позивач надавав суперечливі пояснення, а також не підтвердив, що в країні свого походження він та його родина систематично зазнавали переслідувань, у зв'язку з чим за результатом розгляду матеріалів особової справи позивача, відповідач дійшов висновку, що серйозної та індивідуальної загрози його життю не має, а рівень загального насильства у країні походження позивача не досяг такого рівня, що будь-якій особі лише внаслідок самого факту перебування на території Афганістану загрожувала б небезпека.
Також, представник відповідача стверджує, що відповідачем не виявлено у позивача умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв'язку з чим рішення від 24 липня 2020 року №311-20 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З урахуванням вищевикладеного, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Третя особа письмових пояснень на позовну заяву не надала.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження) без повідомлення (виклику) учасників справи.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив.
10 серпня 2017 року, як вбачається з матеріалів особової справи позивача, останній перетнув державний кордон України у місті Одеса, в подальшому, приїхав до міста Києва, де проживає в орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
21 вересня 2018 року стосовно позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною 1 статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, при цьому, матеріали справи не містять доказів притягнення позивача до адміністративної відповідальності на підставі цього протоколу.
18 жовтня 2018 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як на підставу для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивач вказав, що він був змушений втекти з Афганістану, у зв'язку з загрозою його життю зі сторони групи «ДАІШ», які його били, вимагали звільнення з роботи та грошей у розмірі 5000,00 доларів США за те, що він працює на державу. Також погрожували вбити його та його сім'ю, якщо не заплатити їм гроші.
08 листопада 2018 року з позивачем у присутності перекладача посадовими особами Управління Державної міграційної служби України в Київській області було проведено співбесіду, яка зафіксована у відповідному протоколі.
Так, зі змісту вказаного протоколу від 08 листопада 2018 року вбачається, що позивач повідомив наступні відомості:
- у Афганістані він «..працював кур'єром, відвозив документи. Документи були важливі - це паспорти, різні розписки, тощо»;
- «у Таджикистані прожив 6 місяців, це було років 10 назад. Також жив у Пакистані 6 місяців, це було нещодавно, перед приїздом до України»;
- на питання: «Коли Ви залишили країну постійного проживання, назвіть дату?» позивач відповів: «У 2017 році». А на питання «Через які транзитні пункти прямували та як довго там затримувались?» позивач надав відповідь: «У Пакистані я жив 2 місяця, місто Іслам Абат . Жив у своїх родичів. Там не залишився, тому що не бачу в цьому сенсу. У Дубаї я був одну ніч - транзит. Потім я прилетів до України у місто Одесу. Там я не захотів залишатись і тому відразу поїхав до Києва»;
- на питання: «Які причини виїзду з Афганістану?» позивач відповів: «Коли я працював кур'єром, то хтось розповів групі ДАЕШ, що я перевожу важливі документи. Вони вимагали в мене 5000 доларів за те, що я роблю у Державі. До мене підходили група людей - це були люди із ДАЕШ. В останній раз мене сильно побили палками та задньою частиною автомата (приклад). Це було посеред дня, прямо на вулиці. Після того як на вулицю вийшли люди (сусіди) то ця група зникла»;
- на питання: «Окрім цього випадку, які ще були інциденти нападів або погроз?» позивач відповів: «Ні не було, тому що ми втекли. Якщо би я не переїхав в іншу країну вони б постійно приходили і катували мене»;
- на питання: «Коли до Вас прийшли й побили Вас та Вашу дружину, Ви зверталися за медичною допомогою? Чи є підтверджуючі документи?» позивач відповів: «Вони мене не настільки серйозно побили, тому я не став визивати медичну допомогу. Але якби вони прийшли вдруге, то могли б мене вбити. Тому я втік. Документів не має»;
- на питання: «Чи звертались Ви до правоохоронних органів з цього випадку?» позивач відповів: «Ні, я не звертався, тому що поліція також налякана цими подіями. Вони б нам не допомогли».
Суд зауважує, що з протоколу співбесіди не вбачається, що позивач в ході співбесіди надав пояснення, що окрім нього, побили ще й його дружину, але, про побиття дружини позивача в ході співбесіди повідомляла посадова особа Управління Державної міграційної служби України в Київській області, у зв'язку з чим ставила запитання щодо звернення за медичною допомогою не лише позивача, але й його дружини.
За результатом проведеної співбесіди 08 листопада 2018 року було складено висновок, на підставі якого Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області прийнято рішення №445 від 08 листопада 2018 року про оформлення документів позивача для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В подальшому, наказом Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 02 січня 2019 року №4 було продовжено строк розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до 02 лютого 2019 року.
В ході перевірки даних позивача було підтверджено інформацію, що позивач з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся вперше, за даними Інтерполу у розшуку не перебуває.
Суд зауважує, що в матеріалах справи відсутні докази, що після 02 лютого 2019 року строки проведення розгляду заяви позивача продовжувались. Натомість матеріалами особової справи підтверджується, що усі запити щодо позивача до відповідних органів були надіслані лише у серпні 2019 року.
18 вересня 2019 року з позивачем посадовою особою Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області за участю перекладача було проведено співбесіду, в ході якої позивач відповідав на такі питання:
Питання: «Де саме та впродовж якого періоду Ви працювали в Афганістані?»
Відповідь: «У Міністерстві торгівлі. Це було десь 15-20 років тому, я точно не пам'ятаю».
Питання: «Коли Ви закінчили там працювати?»
Відповідь: « 1362 рік (за нашим календарем), за Вашим - у 1983 році покинув цю роботу»
Питання: «Ким Ви там працювали?»
Відповідь: «Листоношою».
Питання: «Що входило до Ваших обов'язків?»
Відповідь: «Передавав листи з одного кабінету до іншого»
Питання: «Ви передавали лише внутрішні листи (всередині будівлі Міністерства)?»
Відповідь: «Так. Тільки всередині будівлі»
Питання: «Коли у Вас з'явилися проблеми у Афганістані та у зв'язку з чим?»
Відповідь: «Причина - почалася громадянська війна. Всі між собою воювали. Ми були до кінця в Кабулі, потім поїхали в Пакистан»
Питання: «Коли Ви вирішили покинути Афганістан?»
Відповідь: «У кінці 2016 року»
Питання: «Через що?»
Відповідь: «Через війну. Бо там з'явилися ДАЕШ і все інше. Вимагали заплатити від мене, оскільки я держслужбовець»
Питання: «Скільки усього було випадків, коли представники ДАЕШ приходили до Вас додому з погрозами?»
Відповідь: «Десь три рази. Вимагали грошей, а так як у нас не було грошей, довелося покинути територію і втекти з міста»
Також позивач розповів про візити представників угрупування ДАЕШ, після яких він прийняв рішення покинути країну походження.
За результатами розгляду матеріалів звернення позивача, Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" .
Як вбачається з пункту 3.2. вказаного висновку (мовою дослівно): «Під час проведення співбесід 08.11.2018 та 18.09.2019 шукач захисту надав інформацію, яка є досить суперечливою та містить ряд розбіжностей. Крім того, заявник не володіє достатньою кількістю інформації та на такому рівні, що вказувало б на те, що він дійсно пережив описувані ним події.
Зокрема, у протоколі співбесіди від 08.11.2018, заявник стверджує, що одного разу представники терористичного угрупування «ДАЕШ» приходили до них додому і вимагали у нього гроші у сумі 5000 доларів, а в протоколі додаткової співбесіди від 18.09.2019 стверджує, що терористи із цих причин приходили тричі».
Суд звертає увагу, що протокол співбесіди від 08 листопада 2018 року не містить в собі даних про те, що позивач надавав пояснення щодо того, що група ДАЕШ є терористичним угрупуванням, люди з якого приходили до нього додому, натомість, вказав, що люди з групи «ДАЕШ» вимагали від нього гроші у розмірі 5000,000 доларів та побили його посеред вулиці.
Більш того, протокол співбесіди від 18 вересня 2019 року не містить тверджень позивача щодо того, що люди з ДАЕШ приходили саме тричі, оскільки позивачем було надано відповідь, що приблизно двічі або тричі ці люди приходили до нього додому.
Також, у висновку зазначено (дослівно) «Шукач захисту стверджує, що представники угрупування «ДАЕШ» почали йому погрожувати в 2015 році, однак після цього він ще більше року проживав із родиною у власному помешканні в Афганістані, займався бізнесом, при цьому жодних переслідувань не зазнавав і лише у 2016 році покинув країну постійного проживання».
Суд наголошує, що ані протокол співбесіди від 08 листопада 2018 року, ані протокол співбесіди від 18 вересня 2019 року не містить в собі таких відповідей позивача, тому, є вкрай незрозумілим, звідки посадова особа Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області взяла викладену вище інформацію та чому інформація, яка не підтверджується протоколами співбесід, була покладена в основу висновку.
Крім того, у висновку зазначено (дослівно): «Шукач захисту повідомляє, що не маючи навіть базової середньої освіти (закінчив 4 класи початкової школи) протягом 10 років працював у Міністерстві торгівлі Афганістану та був державним службовцем. Саме під час роботи кур'єром у Міністерстві торгівлі Афганістану йому погрожували терористи групи «ДАЕШ», зокрема вимагали гроші та примушували звільнитися, що, власне стало причиною виїзду з Афганістану. Однак, згідно з протоколом співбесіди від 18.09.2019, у вказаній установі він працював 15-20 років тому, та звільнився у 1983 році через війну. Таким чином, представники вказаного терористичного угрупування не могли погрожувати заявникові у 2015 році, вимагаючи звільнення із Міністерства».
Так, під час співбесіди 08 листопада 2018 року позивач не повідомляв про те, що він протягом 10 років працював у Міністерстві торгівлі Афганістану, а лише відповів на запитання, що працював кур'єром, відвозив документи. Також, позивач 08 листопада 2018 року не повідомляв й про те, що люди з ДАЕШ примушували його звільнитись. Такі питання не ставились позивачу й посадовою особою органу Державної міграційної служби України.
В свою чергу, під час співбесіди 18 вересня 2019 року позивач не повідомляв, що працював в Міністерстві торгівлі Афганістану кур'єром впродовж десяти років, натомість, повідомив, що приблизно 15-20 років тому працював листоношою у цьому Міністерстві та вказана посада відносилась до посад державної служби.
Таким чином, відомості зазначені у висновку є недостовірними та спростовуються наявними в матеріалах справи протоколами співбесід.
Крім того, суд наголошує, що жоден протокол співбесід з позивачем не містить в собі відомостей, що люди з ДАЕШ погрожували позивачу саме в 2015 році, такі висновки зроблені посадовими особами органів Державної міграційної служби України на власний розсуд.
У висновку також зазначено (дослівно): «Крім цього, заявник не зміг конкретно розповісти про те, де саме, хто, чим та при яких обставинах спричинив йому тілесні ушкодження, їх характер та наслідки не повідомив, що в цілому свідчить про досить низьку вірогідність існування описаної заявником ситуації».
Суд зауважує, що станом на момент проведення співбесід позивачу виповнилось 75 років, тобто, він є особою похилого віку та може не пам'ятати достеменно деякі моменти свого життя.
Більш того, зі змісту протоколів взагалі не вбачається, що позивачу ставилися питання щодо зазначення конкретно: де саме, хто, чим та при яких обставинах спричинив йому тілесні ушкодження, їх характер та наслідки, відповідно, позивач й не надавав такі відповіді.
Також, у висновку зазначено (дослівно): «Шукач захисту стверджує, що перед виїздом до України з січня 2016 року по серпень 2017 року проживав із родиною у Пакистані (м. Ісламабад) у родичів, транзитом перебував в ОАЕ. При цьому 10 років тому, останній протягом тривалого часу проживав у Таджикистані.»
Суд наголошує, що 08 листопада 2018 року позивач на питання, коли він залишив країну постійного проживання, відповів, що в 2017 році, а 18 вересня 2019 року на питання, коли він вирішив покинути Афганістан, відповів, що у кінці 2016 року.
Тому, є досить незрозумілим, коли саме позивач стверджував, що він з січня 2016 року по серпень 2017 року проживав із родиною в Пакистані, а у Таджикистані, як повідомляв позивач він прожив півроку 10 років тому.
Вказані обставини ставлять під сумнів достовірність відомостей, зазначених у висновку.
Також, у висновку міститься інформація, що позивач щодня їздив на роботу службовим або власним транспортом та вирішував повсякденні справи.
З цього приводу слід зазначити, що під час співбесіди 18 вересня 2019 року посадовою особою органу Державної міграційної служби України позивачу ставились питання щодо того, яким транспортом він діставався місця роботи, коли працював у Міністерстві торгівлі Афганістану. При цьому, у Міністерстві, що не спростовано відповідачем, позивач працював у 1983 році.
Тому, суду є незрозумілим, яким саме чином впливає той факт, як добирався на роботу позивач у 80-і роки на обставини, які перешкоджають у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у теперішній час.
У зв'язку з чим, як вбачається з резолютивної частини висновку, доцільно рекомендувати прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України № 311-20 від 24 липня 2020 року вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Державної міграційної служби України № 240 від 04 серпня 2020 року позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011 №3671-VI), в редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин.
Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особою, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 5 статті 5 цього Закону України від 08.07.2011 №3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено статтею 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Статтею 9 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону №3671-VI).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).
Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, судом встановлено, що відповідач відмовив позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на висновки щодо суперечливості його відповідей під час співбесід, а також з огляду на те, що ним не підтверджено, що у країні свого походження він може зазначити катувань, тортур, або переслідування.
Проте, суд зазначає, що чинним законодавством на заявника не покладено саме обов'язку обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів.
Більш того, зі змісту протоколів співбесід вбачається, що позивачем не надавались суперечливі відповіді на питання. Більш того, цими ж протоколами підтверджується, що у разі, якщо позивач не пам'ятав якісь факти зі свого життя, що змусили його покинути країну проживання, він і надавав відповіді, які містили приблизні дати, приблизні строки, приблизні обставини, що передували подіям, тобто, заявник логічно та послідовно, правдоподібно розповідав про факти, що змусили його звернутись за захистом.
Натомість, судом було встановлено, що саме висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту містить в собі суперечливі та недостовірні дані, а не показання заявника, як стверджує відповідач.
Також, суд зазначає, що Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких приймається рішення про оформлення документів щодо визнання для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, на думку суду, такі питання мають вирішуватися саме під час прийняття рішення про надання або відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, але аж ніяк не під час вирішення питання щодо оформлення документів.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, на думку суду, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
За таких підстав, суд дійшов висновку, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Законом України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня 2004 року № 1629-ІV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається" від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи, заявник (позивач) вказав, що причиною звернення за захистом є можливе переслідування його та його родини з боку людей з ДАЕШ, які вимагали від нього гроші та нанесли фізичних ушкоджень, одразу після чого він прийняв рішення покинути свою країну проживання.
Тобто, позивачем були вказані підстави того, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю.
Також, суд ще раз наголошує, що висновок, на підставі якого було прийнято оскаржуване рішення містить в собі недостовірні відомості, нібито твердження позивача під час співбесід, проте, протоколами співбесід такі висновки не підтверджуються, тобто, відомості, зазначені у висновку спростовуються наявними в особовій справі позивача доказами, а тому не могли бути покладені в основу оскаржуваного рішення.
Таким чином, судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що при зверненні до відповідача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач надав аргументи щодо наявності очевидно обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, через які він не бажає користуватися захистом своєї країни або не може користуватися цим захистом.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що в даному випадку відповідачем не в повному обсязі були досліджені усі обставини, з яких позивач звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржуване рішення №311-20 від 24 липня 2020 року є протиправним.
Відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи факт встановлення судом не повного та не всебічного розгляду заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням зазначення у висновку недостовірних відомостей щодо обставин, з яких позивач звернувся з відповідною заявою, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним й скасувати саме рішення від 24 липня 2020 року №311-20, та зобов'язати відповідача повторно розглянути вказану заяву позивача.
Позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання статусу біженця або додаткового захисту суд вважає за необхідне залишити їх без задоволення з огляду на вказані вище обставини.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини 5 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №311-20 від 24 липня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9, код ЄДРПОУ 37508470) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) від 18 жовтня 2018 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення відповідно до вимог законодавства, з урахуванням висновків суду, викладених в даному рішенні суду.
4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
5. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник