Справа № 500/206/21
13 квітня 2021 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Баранюка А.З., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Зборівська міська рада Зборівського району Тернопільської області про визнання протиправним і скасування наказу та зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області (далі - відповідач), в якому просив:
визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області від 16.11.2020 №19-5834/14-20-СГ "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою";
зобовязати Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,000 га у власність для ведення особистого селянського господарства, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населеного пункту - села Плісняни на території Зборівської міської ради.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваний наказ ґрунтується на припущені відповідача, що земельна ділянка, щодо якої позивач звернувся із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, органами місцевого самоврядування була передана громадянам в користування (власність) для ведення особистого підсобного господарства, що суперечить вичерпному переліку підстав для відмови визначеному ч.7 ст.118 Земельного кодексу України і слугувало підставою для звернення до суду.
Ухвалою судді від 25.01.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі №500/206/21. Постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
10.02.2021 представник відповідача подав до суду відзив на адміністративний позов, в якому просить відмовити в задоволенні позову, та зокрема вказує, що за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 08.10.2020 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,0000 га у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту села Плісняни на території Пліснянської сільської ради Зборівського району Тернопільської області наказом Головного управління від 16.11.2020 №19-5834/14-20-СГ йому відмовлено у її задоволенні на підставі частини 5 статті 116 та частини 6, 7 статті 118 Земельного кодексу України, так як за відомостями Державного земельного кадастру згідно Державної статистичної звітності форми 6-зем станом на 01.01.2016 року, погодженої розпорядженням голови Зборівської районної державної адміністрації від 05.01.2016 року № 5-од «Про затвердження річного земельного звіту», масив, в якому знаходиться бажана земельна ділянка, відносяться до особистих підсобних (селянських) господарств, тобто земельні ділянки, що були передані органами місцевого самоврядування громадянам у користування (власність) для ведення особистого селянського господарства, а відомості щодо припинення права користування відсутні.
Зазначив, що наведена підстава для відмови обґрунтовується наявною земельно-кадастровою інформацією та інформацією наданою органами місцевого самоврядування (дані з Державного земельного кадастру, дані звіту про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності, рішення органів місцевого самоврядування та інше).
Тому, на думку представника відповідача, оскаржуваний наказ прийнятий у відповідності до норм чинного законодавства, а надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки у власність позивачу без припинення користування земельними ділянками інших громадян є порушенням вимог норм статей 116, 141, 149 Земельного кодексу України.
Ухвалою суду від 25.02.2021, за клопотанням представника відповідача, до участі у справі, в якості третьої особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Зборівську міську раду Зборівського району Тернопільської області.
Також ухвалою суду від 25.02.2021 розгляд справи було відкладено.
Судове засідання 17.03.2021 не проводилося у зв'язку із перебуванням головуючого судді у відпустці.
Ухвалою суду від 30.03.2021 розгляд справи було відкладено.
Позивач в судове засідання не прибув, подав до суду заяву про розгляд справи без його участі у письмовому провадженні.
Представник відповідача в судове засідання не прибув, подав до суду заяву про розгляд даної справи у письмовому провадженні за наявними документами в матеріалах справи.
Представник третьої особи в судове засідання також не прибув, подав клопотання про розгляд справи без участі представника Зборівської міської ради Зборівського району Тернопільської області.
Відповідно до ч.3 ст.194 КАС України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області із заявою від 08.10.2020 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,0000 га у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту села Плісняни на території Пліснянської сільської ради Зборівського району Тернопільської області.
За результатами розгляду вказаної заяви наказом Головного управління від 16.11.2020 №19-5834/14-20-СГ позивачу відмовлено у наданні такого дозволу на підставі частини 5 статті 116 та частини 6, 7 статті 118 Земельного кодексу України, так як за відомостями Державного земельного кадастру згідно Державної статистичної звітності форми 6-зем станом на 01.01.2016 року, погодженої розпорядженням голови Зборівської районної державної адміністрації від 05.01.2016 року № 5-од «Про затвердження річного земельного звіту», масив, в якому знаходиться дана земельна ділянка, відносяться до особистих підсобних (селянських) господарств, тобто земельні ділянки, що були передані органами місцевого самоврядування громадянам у користування (власність) для ведення особистого селянського господарства, а відомості щодо припинення права користування відсутні.
Не погодившись із такою відмовою, вважаючи наказ протиправним, позивач звернувся до суду із відповідним позовом.
Визначаючись щодо позовних вимог, суд виходить з того, що відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель (ч.2 ст.4 Земельного кодексу України).
Відповідно до положень ст.5 Земельного кодексу України земельне законодавство базується, зокрема, на забезпеченні рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.
Згідно з пунктом а ст.80 Земельного кодексу України, суб'єктами права власності на землю є, громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності.
Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності (пункт б частини 1 ст.81 Земельного кодексу України).
Згідно з частинами першою - другою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Підпунктом «а» частини третьої статті 22 Земельного кодексу України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Як встановлено підпунктом «в» частини третьої статті 116 Земельного кодексу України, безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Пунктом «б» частини першої статті 121 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення селянського господарства в розмірі не більше 2,00 гектара.
Частиною шостою статті 118 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідно до частини четвертої статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, затверджене наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, від 12.11.2019 № 285 (чинного на час прийняття оскаржуваного наказу) Головне управління відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.
Таким чином, у даному випадку відповідач має виключні повноваження на вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства.
В свою чергу, системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого «земельного» питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов'язковим.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26.12.2019 у справі №520/8576/18 та враховуються судом при вирішення даного спору в силу вимог частини п'ятої статті 242 КАС України.
Як убачається з оскаржуваного наказу підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проектної документації із землеустрою є те, що проектна земельна ділянка, щодо якої до відповідача звернувся позивач із заявою про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою, органами місцевого самоврядування була колись передана громадянам в користування (власність) для ведення особистого підсобного господарства, а відомості щодо припинення прав користування у відповідача відсутні.
Виходячи зі змісту відзиву, надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки у власність позивачу без припинення користування земельними ділянками інших громадян є порушенням вимог норм статей 116, 141, 149 Земельного кодексу України.
Поряд із цим, як зазначалося вище, ч. 7 ст. 118 ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу, який розширеному тлумаченню не підлягає, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Вищенаведене узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: від 23 січня 2020 року у справі № 0840/2979/18 (адміністративне провадження № К/9901/68110/18).
Також в обґрунтування мотивів відмови відповідач вказував на те, що на підставі статистичних даних форми 6-ЗЕМ земельна ділянка щодо якої позивач звернувся із заявою про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою, органами місцевого самоврядування була колись передана громадянам в користування (власність) для ведення особистого підсобного господарства, а відомості щодо припинення прав користування у нього відсутні.
Однак, як встановлено судом така підстава не передбачена ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України як підстава для відмови у наданні такого дозволу.
При цьому суд звертає увагу на те, що форма 6-ЗЕМ державної статистичної звітності з земельних ресурсів була затверджена 05.11.1998 року наказом № 377 Державного комітету статистики України, який втратив свою чинність з 01.01.2016 року на підставі наказу Державної служби статистики України № 190, прийнятого 19.08.2015 року та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 08.09.2015 р. за № 1084/27529.
Поряд із цим, інших законодавчо встановлених підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідачем не наведено.
Відтак, з урахуванням встановленого, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області від 16.11.2020 № 19-5834/14-20-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою» є протиправним та підлягає до скасування.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 2,000 га, суд зазначає наступне.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
При цьому суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (частини четверта статті 245 КАС України).
У даному випадку повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні регламентовано частиною сьомою статті 118 ЗК України. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Такі повноваження не є дискреційними.
Наведене узгоджується із правовою позицією висловленою Верховним Судом у постанові від 05.03.2019 по справі №2040/6320/18.
Суд зазначає, що надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є адміністративним актом, прийняттю якого повинна передувати визначена законом адміністративна процедура. Видача такого дозволу без необхідних дій суб'єкта владних повноважень в межах адміністративної процедури не гарантує забезпечення прав позивача у передбачений законом спосіб.
В матеріалах справи не містяться докази, чи дотримано позивачем усіх інших умов для отримання ним такого дозволу.
Відтак, суд приходить до висновку, що способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, є саме зобов'язання відповідача належним чином розглянути питання щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із прийняттям відповідного владного рішення.
При цьому суд зазначає, що при прийнятті рішення відповідач не вправі відмовляти позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з тих підстав, які не знайшли свого підтвердження при оцінці судом у цій справі.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи встановлені обставини справи та положення чинного законодавства, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, приходить до переконання, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково.
Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.132 КАС України).
Відповідно до ч.1 ст.134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст.134 КАС України).
Відповідно до ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно з ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч.5 ст.134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 7 ст.139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Відповідно до ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у п.95 рішення у справі "Баришевський проти України" (Заява № 71660/11), п.80 рішення у справі "Двойних проти України" (Заява № 72277/01), п.88 рішення у справі "Меріт проти України" (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у п.154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі ст.41 Конвенції суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.72 КАС України).
За правилами оцінки доказів, встановлених ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом встановлено, що між ОСОБА_1 з одного боку та Адвокатським бюро «Андрія Кукурудзи», в особі керуючого бюро - адвоката Кукурудзи Андрія Євгеновича з другого боку укладено договір про надання правової (правничої) допомоги № 17-11/10/20 від 17.10.2020 (далі - Договір).
Згідно пункту 1.1 даного Договору бюро приймає доручення клієнта та бере на себе зобов'язання надати клієнту правову допомогу щодо надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, складання звернень, складання процесуальних документів, представництва та захисту інтересів клієнта, зокрема, у судах.
Згідно із пунктом 3.1 даного Договору розмір гонорару, який клієнт сплачує бюро за надану в межах цього договору складає 5000,00 гривень.
Проте, представником позивача не надано детального опису послуг, або акта виконаних робіт з вказанням часу затраченого на надання послуг на їх ціни.
До матеріалів справи долучена лише квитанція від 27.11.2020 з призначення платежу «оплата за послуги від ОСОБА_1 ЗГ ДОГ 17-11/10/20» на суму меншу чим визначено договором - 3500 гривень.
Оцінивши наявні в матеріалах справи докази розміру витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи та відповідність наданих послуг видам правової допомоги, визначеним ст.19, 20 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суті виконаних послуг, та того, що позов задоволено частково, суд вважає, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 5000,00 грн є надмірною та неспівмірною з фактичним обсягом наданих послуг та не підтверджена наданими доказами.
При цьому суд звертає увагу, що дана справа є справою незначної складності, розгляд якої здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження. Також враховує відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень, за даними яких мають місце оприлюднення численних судових рішень судів різних інстанцій з аналогічного предмету спору та аналогічні мотивам тим, що наведені у позові позивача, що спрощувало роботу адвоката при підготовці даного позову.
Таким чином, виходячи з вищенаведеного, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів, суд приходить до висновку, що сума витрат, пов'язаних з розглядом справи, на професійну правничу допомогу підлягає стягненню в розмірі 1750,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
При цьому, з урахуванням ч.3 ст.139 КАС України, позивачу слід повернути судовий збір у сумі 454,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 132,134,139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задоволити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області від 16.11.2020 №19-5834/14-20-СГ.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08.10.2020 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,000 га у власність для ведення особистого селянського господарства, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населеного пункту - села Плісняни на території Зборівської міської ради, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині цього рішення.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області на користь ОСОБА_1 454,00 грн судового збору та 1750,00 грн витрат на правничу допомогу.
Реквізити учасників справи:
позивач - ОСОБА_1 (місце проживання: с. Заруддя, Зборівський район, Тернопільська область, 47243, РНОКПП НОМЕР_1 );
відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області (місцезнаходження: вул. М. Лисенка, 20А, м. Тернопіль, 46002, код ЄДРПОУ 39766192);
третя особа - Зборівська міська рада Тернопільського району Тернопільської області (місцезнаходження: вул. Б. Хмельницького, 13, м. Зборів, Тернопільська область, 47201, код ЄДРПОУ 04058410) .
Головуючий суддя Баранюк А.З.