СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
пр. № 4-с/759/34/21
ун. № 2-7395/11
22 лютого 2021 року м. Київ
Святошинський районний суд міста Києва
під головуванням судді Сенька М.Ф.,
при секретарі Щербині А.В.,
за участю представника заявника ОСОБА_1 , приватного виконавця Павлюка Н.В., розглянувши в судовому засіданні в приміщенні суду скаргу боржника ОСОБА_2 на дії, бездіяльність, рішення приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павлюка Назара Васильовича, стягувач Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний банк»,
встановив:
У провадженні приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Павлюка Н.В. (далі приватний виконавець) перебувало виконавче провадження №55862326, відкрите за виконавчим листом №2/2608/1757/12, що виданий 15.06.2012 року Святошинським районним судом м. Києва на виконання рішення цього ж суду від 12.03.2012 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованості за кредитним договором № 6759267 від 18.08.2008р. та додатковими угодами № 1 від 16.01.2009р. і № 7419696 від 16.02.2009р. в сумі 44058,29 доларів США, судового збору в сумі 1700,00 грн. та витрати на ІТЗ розгляду справи в сумі 120,00 грн.
Постановою приватного виконавця від 14.11.2018 року виконавчий документ було повернуто стягувачу, тим самим задоволена відповідна заява стягувача від 13.11.2019р.
Разом з тим, 14.11.2018 року приватний виконавець, в рамках цього ж виконавчого провадження, виніс постанову про стягнення з боржника основної винагороди в сумі 119048,27 грн., яку в наступному звернув до примусового виконання (на виконання постанови приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Мельниченком О.В. 25.02.2019 року відкрите виконавче провадження №58483800).
Боржник ОСОБА_2 в квітні 2019 року заявив адміністративний позов, за яким разом з іншим, просив визнати незаконною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Павлюка Н.В. про стягнення з боржника основної винагороди від 14.11.2018р.
Проте, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.01.2020 року провадження за наведеним позовом було закрите на підставі ст. 238 ч.1 п.1 КАС України (у зв'язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства), та роз'яснено, що позивач вправі оскаржити постанову приватного виконавця в порядку цивільного судочинства.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.06.2020 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.01.2020 року залишено без задоволення, а ухвалу - без змін.
Тому, ОСОБА_2 в липні 2020 року звернувся до Святошинського районного суду м. Києва зі скаргою, за якою просив:
- визнати неправомірними дії приватного виконавця щодо стягнення основної винагороди та скасувати постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 14.11.2018р.;
- визнати неправомірним пред'явлення до виконання приватним виконавцем постанови про стягнення з боржника основної винагороди від 14.11.2018р.;
- визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця щодо зняття арешту, накладеного на рахунки боржника у розмірі 1 309 563,93 грн., та зобов'язати приватного виконавця зняти цей арешт.
Позов мотивовано тим, що рішення суду про стягнення з боржника коштів виконано третьою особою поза межами виконавчого провадження, заведеного на виконання цього рішення, приватний виконавець не вчинив дій, які призвели до повного чи часткового виконання рішення, а відтак він не вправі вимагати основну винагороду. Крім того, боржник вказував, що приватний виконавець завершивши виконавче провадження в супереч закону не зняв обтяження, накладені на кошти боржника, чим допустив бездіяльність.
Представник боржника в судовому засіданні на вимогах скарги наполягала, надала пояснення, що зводяться до викладеного в заявах боржника.
Приватний виконавець заперечив проти скарги, і пояснив, що всі дії та рішення, вчинені та прийняті ним в рамках виконавчого провадження, є законними, бездіяльності не допущено. Крім того, приватний виконавець заявив, що вимоги скарги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, сама скарга подана з пропуском строків позовної давності, поважних причин для поновлення цих строків боржником не заявлено.
Стягувач свого представника в суд не направив, заперечень на скаргу не надіслав.
Вислухавши учасників процесу, дослідивши надані докази, матеріали цивільної справи за позовом ПАТ «ПУМБ» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог скарги.
Так, всупереч доводам приватного виконавця, суд вважає, що заявником не пропущені строки на звернення до суду, оскільки Окружним адміністративним судом міста Києва при розгляді позову боржника питання пропуску позивачем строку позовної давності а ні судом а ні відповідачами не порушувалось.
Пред'явлення особою позову, відповідно до ст. 264 ч. 2 ЦК України, є підставою переривання перебігу позовної давності.
Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Виходячи з того, що в постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.06.2020 року початок перебігу строку на оскарження постанови визначено днем складення повного судового рішення, і такий день не вказано, а також з урахування того, що заявник стверджує, що повного рішення він не отримував, суд вважає, що боржник не пропустив строк на звернення до суду з дійсною скаргою.
Відхиляє суд і доводи приватного виконавця про непідвідомчість скарги суду.
Так, абз.2 ч.1 ст. 256 ЦПК України встановлено, що у разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку господарського чи адміністративного судочинства, провадження у справі не може бути закрите з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства).
Дана норма знімає з суду обов'язок врахування висновків про застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду (в даному випадку висновків щодо підвідомчості спору).
Отже скарга підлягає вирішенню по суті.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З огляду на статті 1, 5 Закону України «Про виконавче провадження» вбачається, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Статтею 31 останнього закону, разом з іншим, встановлено, що за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.
Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.
Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді:
1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру;
2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті (сума, що підлягає стягненню за виконавчим документом), стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
На виконання ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2016 року № 643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця.
Пунктом 19 Порядку визначено, що приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
З аналізу наведених норм закону можна прийти до висновку, що основна винагорода є винагородою приватному виконавцю за вчинення ним заходів примусового виконання рішення, якщо такі заходи привели до виконання рішення.
Саме такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року, що ухвалена у справі № 2540/3203/18.
Приватним виконавцем не заперечувалось, що вжиті ним заходи у виконавчому провадженні не призвели до реального виконання рішення.
На це ж вказує той факт, що оскаржувана постанова не містить даних про стягнуту суму (чи залишок боргу).
З наданих боржником документів вбачається, що стягувач задовольнив свої вимоги шляхом відступлення права вимоги за кредитним договором третій особі. До того ж, стягувач листом від 17.04.2019р. № КНО - 33/60475 повідомив боржника, що за період з 21.02.2018р. по 14.11.2018р. (дата закриття виконавчого провадження ВП № 55862326), на рахунки ПАТ «ПУМБ» за виконавчим провадженням грошові кошти від приватного виконавця Павлюка Н.В. не надходили.
За таких фактів та вимог закону, суд вважає, що приватний виконавець на набув права на отримання основної винагороди, а відтак його постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 14.11.2018р. слід визнати незаконною і такою, що підлягає скасуванню.
Підлягають задоволенню і вимоги скарги про зобов'язання приватного виконавця зняти арешт з коштів, що знаходяться на рахунках боржника, що накладений постановою від 01.08.2018 року, оскільки матеріали справи не містять даних про те, що постанова приватного виконавця від 14.11.2018 року про повернення виконавчого документу стягувачу виконана в частині скасування заходів примусового виконання рішення.
Що стосується інших вимог скарги, то на переконання суду, вони заявлені зайво. Суд вважає, що для відновлення прав заявника достатньо прийнятих рішень.
Вимог про розподіл судових витрат боржником не заявлялось.
Підстав для відшкодування витрат приватного виконавця не вбачається.
На підставі наведених в рішенні норм закону, керуючись ст.ст. 259, 260, 450-452 ЦПК України, суд
постановив:
Скаргу боржника ОСОБА_2 на дії, бездіяльність, рішення приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павлюка Назара Васильовича задовольнити частково.
Визнати незаконною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павлюка Назара Васильовича від 14.11.2018 року про стягнення з боржника основної винагороди, що винесена у виконавчому провадженні №55862326.
Зобов'язати приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павлюка Назара Васильовича зняти арешт з коштів боржника ОСОБА_2 , що знаходяться на рахунках в установах банків України, який накладено у виконавчому провадженні №55862326 на підставі постанови приватного виконавця від 01.08.2018 року про арешт коштів боржника.
В задоволенні решти вимог скарги відмовити.
Про виконання ухвали, приватний виконавець має повідомити суд і заявника не пізніше ніж у десятиденний строк з дня її одержання.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання копії ухвали.
Головуючий Сенько М.Ф.