12 квітня 2021 року м. Рівне №460/9489/20
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Зозулі Д.П., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд: стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 296170,29 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 20.07.2017 №140 його з 20.07.2017 виключено зі списків особового складу військової частини, у зв'язку з чим саме 20.07.2017 є останнім днем для проведення відповідних розрахунків з військовослужбовцем. Однак, відповідач норми законодавства проігнорував та не виплатив належні суми при звільненні. Тому рішенням суду зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.07.2017. Відтак, враховуючи, що відповідач порушив строки розрахунку, у позивача виникло право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 296107,29 грн за період з 20.07.2017 по 20.11.2020. З підстав наведених у позові, позивач просив суд позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відповідачем відзив на адміністративний позов, у строк встановлений судом без поважних причин не подано. Відповідно до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.
Ухвалою суду від 28.12.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі, ухвалено розгляд справи провести за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає наступне.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 20.07.2017 №140 солдата ОСОБА_1 з 20.07.2017 виключено зі списків особового складу військової частини у зв'язку з його звільненням з військової служби (а.с.10).
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 06.07.2020 у справі №460/3785/20, яке набрало законної сили 06.08.2020, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.07.2017 та зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.07.2017.
Вказане рішення суду, військовою частиною НОМЕР_1 стосовно позивача виконано 20.11.2020, шляхом виплати грошової компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій у розмірі 4256,97, що підтверджується випискою по банківському рахунку ОСОБА_1 від 24.11.2020 (а.с.13).
Як стверджує позивач, судом у справі № 460/3785/20 встановлено, що йому не була виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, тобто, на думку позивача, відповідач не виконав обов'язку щодо повного розрахунку, а тому підлягає відшкодуванню з відповідача сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Вважаючи, що відповідачем порушено його право щодо проведення повного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду із вказаним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язані тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у наведеній вище постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язані тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. Ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Зі змісту довідки про розмір грошового забезпечення за червень-липень 2017 року від 07.12.2020 № 1729, середньомісячне грошове забезпечення позивача за період червень-липень 2017 року становить 7408,80 грн (середньоденне забезпечення - 242,91 грн).
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 20.07.2017 №140 солдата ОСОБА_1 з 20.07.2017 виключено зі списків особового складу військової частини у зв'язку з його звільненням з військової служби.
Військовою частиною НОМЕР_1 рішення суду від 06.07.2020 у справі №460/3785/20, яке набрало законної сили 06.08.2020, виконано шляхом виплати 20.11.2020 грошової компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій у розмірі 4256,97 грн, що не заперечується сторонами у справі.
Водночас позивач просить стягнути суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 20.07.2017 по 20.11.2020 у розмірі 296107,29 грн (242,91 грн х 1219 днів).
За таких, обставин справи та враховуючи висновки, викладені у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц Великої Палати Верховного Суду, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на наступне.
Як встановлено, сума компенсації позивачу за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.07.2017 становить 4256,97 грн. і є майже у сімдесят разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (296107,29 грн).
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 4256,97 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити.
Крім цього, при визначенні суми стягнення з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд враховує, що рішення у справі № 460/1767/19 щодо виплати грошової компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій набрало законної сили 06.08.2020, а 20.11.2020 сплачено позивачу таку компенсацію, тобто відповідачем виконано рішення в короткі строки, що також впливає на зменшення розміру майнових втрат працівника пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні.
Відтак, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, а саме: щодо стягнення з відповідача відшкодування у сумі 4256,97 грн за статтею 117 КЗпП України за час затримки розрахунку при звільненні позивача.
Відповідно до ч. 1,2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оскільки позивач частково обгрунтував ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, то поданий позов необхідно задовольнити частково.
Підстави для вирішення судом питання про розподіл між сторонами судових витрат у відповідності до статті 139 КАС України відсутні, позаяк, на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору, а докази понесення інших судових витрат, учасниками справи суду не надано.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт громадянина України серія НОМЕР_2 виданий Луцьким МУ УМВС України у Волинській області 27.10.2009) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 4256,97 (чотири тисячі двісті п'ятдесят шість) гривень (дев'яносто сім) копійок.
В задоволенні позовних вимог про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 291850,32 грн - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 12 квітня 2021 року
Суддя Д.П. Зозуля