Провадження № 22-ц/803/2474/21 Справа № 185/3506/20 Суддя у 1-й інстанції - Болдирєва У. М. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.
09 квітня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - судді Демченко Е.Л.
суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні, без повідомлення учасників справи, в м.Дніпро апеляційні скарги Павлоградської міської ради, комунального некомерційного підприємства «Павлоградська міська лікарня №1» Павлоградської міської ради на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до комунального некомерційного підприємства «Павлоградська міська лікарня №1» Павлоградської міської ради, Павлоградської міської ради, треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду, з уточненим 30 червня 2020 року, позовом до комунального некомерційного підприємства «Павлоградська міська лікарня №1» Павлоградської міської ради (далі - КНП «Павлоградська міська лікарня №1» ПМР) , Павлоградської міської ради, треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, мотивуючи його тим, що між ним та Павлоградською міською радою був укладений контракт від 17 вересня 2018 року строком до 17 вересня 2023 року зі змінами, внесеними додатковою угодою від 02 грудня 2019 року, за умовами якого він був прийнятий на посаду головного лікаря комунального закладу «Павлоградська стоматологічна поліклініка», згодом назва посади була змінена.
Згідно додаткової угоди до контракту від 02 грудня 2019 року він займав посаду директора комунального некомерційного підприємства «Павлоградська стоматологічна поліклініка».
Вказував, що розпорядженням міського голови від 21 вересня 2018 року №899-К він був призначений на посаду лікаря-стоматолога-хірурга лікувального відділення №2КЗ «Павлоградська стоматологічна поліклініка» ПМР з відпрацюванням у вільний від роботи час.
Зазнав про те, що Павлоградською міською радою 16 січня 2020 року було прийнято рішення № 2009-62/VII «Про реорганізацію комунального некомерційного підприємства «Павлоградська стоматологічна поліклініка» Павлоградської міської ради» шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «Павлоградська міська лікарня №1 «Павлоградської міської ради». На підставі цього рішення, розпорядженням міського голови від 30 березня 2020 року №350-К його було звільнено у зв'язку зі скороченням посади на підставі п.1 ст.40 КЗпП України з 30 березня 2020 року. Комунальний заклад некомерційне підприємство «Павлоградська стоматологічна поліклініка» Павлоградської міської ради припинено з 31 березня 2020 року.
Посилаючись на те, що після прийняття рішення Павлоградської міської ради про припинення діяльності КЗНП «Павлоградська стоматологічна поліклініка» ПМР до дати звільнення йому не пропонувались посади у КНП «Павлоградська міська лікарня №1» ПМР, хоча припинення комунального підприємства відбулося шляхом приєднання до іншого комунального підприємства, що не передбачало необхідності припинення трудових відносин з ним, що свідчить про те, що він був звільнений з посади з порушенням передбаченої законом процедури, без наявності для того фактичних та правових підстав, а тому просив суд ухвалити рішення, яким визнати незаконним та скасувати розпорядження Павлоградського міського голови № 350-К від 30 березня 2020 року про звільнення його з посади директора комунального некомерційного підприємства «Павлоградська стоматологічна поліклініка» Павлоградської міської ради 30 березня 2020 року; поновити на роботі в комунальному некомерційному підприємстві «Павлоградська міська лікарня №1» Павлоградської міської ради на посаді заступника медичного директора зі стоматології; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Павлоградського міського голови № 350-К від 30 березня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади директора комунального некомерційного підприємства «Павлоградська стоматологічна поліклініка» Павлоградської міської ради 30 березня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади згідно п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника медичного директора зі стоматології у комунальному некомерційному підприємстві «Павлоградська міська лікарня №1» Павлоградської міської ради. Стягнуто з комунального некомерційного підприємства «Павлоградська міська лікарня №1» Павлоградської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 115 844 грн.22 коп. Вирішено питання стосовно судових витрат. Допущено рішення до негайно виконання в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми платежу за один місяць.
В апеляційній скарзі Павлоградська міська рада просить скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що вони зі своєї сторони виконали усі необхідні вимоги законодавства під час звільнення позивача. Позивача поновили не на тій посаді яку він займав до звільнення. Посилання позивача стосовно того, що він працював за сумісництвом на посаді лікаря-стоматолога-хірурга є хибними.
В апеляційній скарзі КНП «Павлоградська міська лікарня №1» ПМР просить скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю працівник на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості. Наголошували на тому, що після реорганізації жодних вакантних посад не було. Штатний розпис був затверджений лише 01 квітня 2020 року, тобто вже після звільнення позивача, якого оскаржуваним рішенням поновлено на фактично не існуючій посаді, яку він ніколи не займав.
25 січня 2021 року позивач ОСОБА_1 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2020 року залишити без змін. Наполягав на тому, що з моменту попередження про звільнення та до самого звільнення йому не було запропоновано жодної посади. Обов'язок доводити правомірність звільнення лежить саме на роботодавці. До заперечення додав документи, які свідчать про належне виконання рішення суду (т.2 а.с.66-67).
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційних скарг та скасування рішення суду.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 17 вересня 2018 року між Павлоградською міською радою, в особі міського голови Вершини А.О., та ОСОБА_1 був укладений контракт, відповідно до якого останній був призначений на посаду головного лікаря комунального закладу «Павлоградська стоматологічна поліклініка» Павлоградської міської ради на строк з 17 вересня 2018 року по 17 вересня 2023 року (т.1 а.с.14-20).
02 грудня 2019 року була укладена додаткова угода до контракту, у якій зокрема зазначено змінену назву підприємства КНП «Павлоградська стоматологічна поліклініка» ПМР (т.1 а.с.21-27).
Розпорядженням міського голови №899-К від 21 вересня 2018 року «Про роботу за сумісництвом ОСОБА_1 » призначено ОСОБА_1 на посаду лікаря-стоматолога-хірурга лікувального відділення №2 комунального закладу «Павлоградська стоматологічна поліклініка» ПМР за сумісництвом (0,25 штатної одиниці) з 17 вересня 2018 року з відпрацюванням у вільний від роботи час (т.1 а.с.11).
16 січня 2020 року Павлоградською міською радою було прийнято рішення №2009-62/VII про реорганізацію комунального некомерційного підприємства «Павлоградська стоматологічна поліклініка» Павлоградської міської ради шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «Павлоградська міська лікарня №1» Павлоградської міської ради (т.1 а.с.78-80).
Зокрема було вирішено повідомити в установленому чинним законодавством України порядку працівників КНП «Павлоградська стоматологічна поліклініка» ПМР про реорганізацію закладу, забезпечити дотримання соціально-правових гарантій працівників КНП «Павлоградська стоматологічна поліклініка» ПМР у порядку та на умовах, визначених чинним законодавством України (пункт 6.2 рішення № 2009-62/VII).
29 січня 2020 року директору КНП «Павлоградська стоматологічна поліклініка» ПМР ОСОБА_1 було вручено письмове попередження про майбутнє звільнення з займаної посади за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України 30 березня 2020 року (т.1а.с.12).
Розпорядженням міського голови №350-К від 30 березня 2020 року звільнено ОСОБА_1 з посади директора КНП «Павлоградська стоматологічна поліклініка» ПМР 30 березня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади згідно п.1 ст.40 КЗпП України (т.1 а.с.13).
При цьому у трудовій книжці позивача є запис про прийняття за сумісництвом на посаду лікаря-стоматолога-хірурга з 17 вересня 2018 року. Наступним у трудовій книжці іде запис про звільнення у зв'язку зі скороченням посади на підставі розпорядження міського голови №350-К від 30 березня 2020 року (т.1а.с.9-10).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що суду не надано доказів того, що за період з дня попередження позивача про звільнення по день звільнення на підприємстві були відсутні посади, які відповідали рівню освіти, кваліфікації та досвіду позивача. Зокрема позивачу, який працював за сумісництвом на посаді лікаря-стоматолога-хірурга, не було запропоновано цю посаду як основну роботу, а найбільш ефективним способом захисту порушеного права позивача буде поновлення його на роботі у КНП «Павлоградська міська лікарня №1» ПМР на посаді заступника медичного директора зі стоматології та виплата заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно статті 3 КЗпП України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно частини третьої статті 64 Господарського кодексу України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Скорочення чисельності або штату працівників може бути зумовлене, зокрема, вдосконаленням виробництва, суміщенням професій, зменшенням обсягу виробництва продукції, перепрофілюванням підприємства, установи, організації тощо.
Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1,2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації (частини перша, третя статті 49-2 КЗпП України).
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом першим статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на інше роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №760/26233/17 (провадження №61-9301св19) та від 01 вересня 2020 року у справі №755/6539/18-ц (провадження №61-4367св20).
Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
У правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі №6-40цс15, зазначено, що, оскільки обов'язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Згідно з усталеною судовою практикою розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування).
Відповідно до статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Частини друга, третя цієї статті визначають обставини, які мають враховуватись в разі вирішення питання про залишення на роботі працівника при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації.
При вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці в першу чергу підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників, що підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені у частині другій статті 42 КЗпП України.
За змістом статті 42 КЗпП України коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосується всіх працівників, які займають таку ж посаду.
При визначенні працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці використовуються ознаки, які в сукупності характеризують виробничу діяльність працівників: наявність певної освіти, стаж і досвід роботи, ставлення до роботи, якість виконуваної роботи тощо.
З аналізу наведених норм чинного законодавства вбачається, що визначальним критерієм для визначення наявності переважного права на залишення на роботі при скороченні чисельності штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці є саме рівень кваліфікації працівника та продуктивність праці. Тому при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.
Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню.
Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №676/3124/16-ц, провадження №61-16439св18.
Порядок вивільнення працівників, закріплений КЗпП України, включає наступні вимоги, які повинні бути дотримано роботодавцем: строк попередження про наступне вивільнення (не пізніше ніж за два місяці до вивільнення) (частина перша статті 49-2 КЗпП України); врахування переважного права на залишення на роботі, передбаченого законодавством (частина друга статті 49-2 КЗпП України); пропонування працівникові іншої роботи на тому ж підприємстві, в установі, організації одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці (частина третя статті 49-2 КЗпП України); отримання згоди профспілкового комітету, членом якого є працівник (стаття 43); у разі, якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя статті 49-2 КЗпП України).
Відповідно до частин першої, другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України та статті 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким необхідно розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21 травня 2014 року у справі №6-33цс14.
Матеріалами справи підтверджено факт того, що під час звільнення позивача норми законодавства в частині належно виконання вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КзпП дотримані не були, доводи апеляційних скарг відповідачів даний факт не спростовують. Позивачу, а ні разом з попередженням про майбутнє звільнення, а ні протягом двох місяців після попередження про звільнення не надавався перелік вакантних посад.
Зважаючи на те, що позивача звільнено незаконно суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення його позову визнання незаконним та скасування розпорядження про звільнення ОСОБА_1 та поновлення його на посаді яка в силу посадових обов'язків є найбільш подібною до посади яку займав позивачу в організації яка була припинена в результаті приєднання до КНП «Павлоградська міська лікарня №1» ПМР.
Доводи скарг про відсутність порушень вимог законодавства під час звільнення позивача спростовуються матеріалами справи.
Доводи апеляційних скарг в частині того, що позивача поновлено на не існуючій, на час його звільнення, посаді відхиляються, оскільки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 квітня 2020 року у справі №808/2741/16 (провадження №К/9901/21219/18) зазначено, що: «у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установа реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником».
Посилання апеляційної скарги КНП «Павлоградська міська лікарня №1» ПМР в частині того, що штатний розпис було затверджено вже після звільнення позивача не може слугувати підставою для відмови у позові.
Інші доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Керуючись ст.ст.374,375,382-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги Павлоградської міської ради, комунального некомерційного підприємства «Павлоградська міська лікарня №1» Павлоградської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 09 квітня 2021 року.
Головуючий: Демченко Е.Л.
Судді: Куценко Т.Р.
Макаров М.О.