Справа № 420/1893/21
12 квітня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Потоцької Н.В.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку ст. 262 КАС України) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії,
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області в якому позивач просить:
визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №24 від 05.02.2021 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Анголи ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що за результатами розгляду особової справи прийнято рішення від 05.02.2021 року №24, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, вказане рішення не містить обґрунтування причин, що слугували підставою для відмови у наданні статусу біженця. Позивач вважає рішення ДМС України неправомірним та необґрунтованим, оскільки рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення для позивача, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом.
Процесуальні дії
Ухвалою суду від 15.02.2021 року відкрито провадження по справі в порядку ст. 262 КАС України.
Ухвалою суду від 15.02.2021 року витребувано з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області належним чином завірену копію особової справи ОСОБА_1 .
26.02.2021 року за вх. № 9772/21 до суду від представника ГУ ДМС України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву та матеріали особової справи позивача. В обґрунтування відзиву зазначено, що ГУ ДМС України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та вказано, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. На думку відповідача, перевіркою ДМС України підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
ОСОБА_1 , є громадянином Анголи, місце народження: м. Кабінда (Ангола), національність - анголець, віросповідання -католик.
Виїзд з Анголи на територію України відбувся в 12.10.2012 року, авіарейсом Луанда (Ангола) - Берлін (Німеччина) - Київ (Україна).
Перетнув кордон України 13.10.2012 року. З моменту перетину кордону України жодних виїздів за межі України не здійснював.
Позивач прибув на територію України з метою навчання. З 2012р. по 2013р. здобував освіту у Вінницькому національному технічному університеті, 2013-2017 роки навчався в Одеській національній Академії зв'язку ім. О.С. Попова.
23.11.2017 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи №2017ОD0146 громадянина Анголи ОСОБА_1 Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області на підставі п.13, ч. 1, ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" дійшло висновку щодо відмови громадянину ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом №236 від 12.12.2017 року, позивачу відповідно до ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового притулку» було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням позивач оскаржив його у суді.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24.09.2018 року по справі 815/1539/18 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу відповідача від 12.12.2017 року №236 та зобов'язання відповідача розглянути заяву позивача щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовлено.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12.02.2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2018 року залишено без змін.
Ухвалою Верховоного суду від 16.04.2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24.09.2018 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12.02.2019 у справі №815/1539/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 12.12.2017 року №236 та зобов'язання розглянути заяву позивача щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
28.01.2021 року позивач повторно звернувся до УПШЗСІ ГУДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною виїзду з Анголи, позивач вказав проведення протестів.
05.02.2021 року УПШЗСІ ГУДМС в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
05.02.2021 року УПШЗСІ ГУДМС в Одеській області прийнято наказ №24, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомлення №325 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту отримано позивачем 05.02.2021 року.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI, відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивачів та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації на території України.
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується з постановою Верховного Суду по справі К/9901/2164/17 (№ 820/1502/17) від 14.03.2018 року, якою касаційну скаргу ДМС задоволено, а рішення першої та апеляційної інстанції скасовано.
З аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1 вбачається наступне.
Повторне звернення ОСОБА_1 від 28.01.2021 до ГУ ДМС України в Одеській області є очевидно необгрунтованим та не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволяли повторно розглянути клопотання в призмі визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Причиною, через яку позивач не збирається повертатися до Анголи, він називає протести у м. Кабінда (арк. 1 заяви від 21.01.2021). Водночас, з матеріалів особової справи позивача спостерігається, що він під час співбесід повідомляв, що не зазнавав жодних переслідувань в країні громадянської належності. Так, позивач не надав жодних доказів або документальних підтверджень завдання йому шкоди у разі повернення до Анголи. Під час проведення протоколів співбесід позивач наводить суперечливу, нечітку та непослідовну інформацію стосовно завдання йому ймовірної загрози в країні громадянської належності.
Слід зазначити, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач повторно звернувся із заявою про надання міжнародного захисту лише в 05.02,2021, тобто через 9 років після потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта.
За результатами розгляду матеріалів особової справи позивача, можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, позивач наголошує, що на території країни громадянської належності він ніколи не зазнавав переслідувань та не застосовувалися заходи фізичного виливу за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), за ознакою належності до певної соціальної групи чи політичних переконань (сірк. 4,5 протоколу співбесіди від 02.02.2021).
Щодо можливих переслідувань на Батьківщині позивач повідомив наступне. З його слів, компанія, на яку працював його батько мала проблеми з урядом Анголи , тому що багато працівників цієї компанії були за політичну партію FLEC (Front Liberation of the State of Cabinda). Зазначена партія, в свою чергу, була за відокремлення м. Кабінда від Анголи. Позивач повідомив, що особисто він не мав проблем з урядом Анголи (арк. 5 протоколу співбесіди від 02.02.2021).
Позивач повідомив, що в нього можуть виникнути проблеми на Батьківщині через політичну діяльність батька, (арк. 6 протоколу співбесіди від 02.02.2021). Хоча відповідно до матеріалів справи від 2017 року він зазначив наступне: «...Небезпечним був період з 1992 по 2006 роки для членів Палабанди , після цього рівень небезпеки знижувався. Я не думаю, що проблеми батька можуть зачепити мене, якщо ти не приймаєш участь в маніфестаціях чи інших заходах з цього приводу, не приймаєш участі в акціях проти рішень держави - в тебе не буде проблем» (арк. 2 протоколу співбесіди від 12.12.20і 7, ОС № 2017000185). Позивач не займався на Батьківщині активістською чи громадською діяльністю (арк. 6 протоколу співбесіди від 02.02.2021), не має політичної точки зору та не має жодного відношення до політичної діяльності, ніколи публічно не висловлювався щодо питань розвитку країни, не виникало конфліктів з населенням країни громадянської належності (арк. 7 протоколу співбесіди від 02.02.2021).
Отже, ніяких проблем із поверненням до країни громадянської належності, пов'язаних з політичною діяльністю батька, у позивача не може виникнути.
Крім цього, слід зазначити, що відповідно до заяви про звернення за захистом від 2017 року причина неможливості повернення до Анголи була інша, а саме: позивач повідомив, що його мати сказала, що йому не приїздити до Анголи, оскільки її отруїли родичі та така ж доля може чекати на нього при поверненні на Батьківщину (арк. 2 заяви від 23.11.2017 та арк. 2 протоколу співбесіди від 12.12.2017, ОС № 20170 00185). Також позивач зазначив, що в 2013 році його мати стала погано себе почувати та у травні 2017 року померла (арк. 2 протоколу співбесіди від 04.12.2017). Відповідно до цього ж аркушу протоколу співбесіди від 04.12.2017 позивач повідомив, що у жовтні 2017 року його відрахували з академії, через те, що його мати померла та нікому було платити за навчання. Згідно з новим зверненням від 2021 року під час анкетування позивач повідомив, що мати померла від раку у 2013 році (арк. 3 анкети від 02.02.2021).
Також позивач стверджує, що батько був членом політичної партії FLEC (Front Liberation of the State of Cabinda) (арк. 6 анкеты від 02.02.2021). Хоча, відповідно до матеріалів особистої справи позивача від 2017 року він повідомив, що його батько був членом партії «Палабанда» - Mpalabanda AssociacAo Civica de Cabinda (МАСС) (арк. 4 протоколу співбесіди від 04.12.2017, ОС № 2017OD0185).
Щодо обставин смерті батька позивач зазначив, що батько помер під час мітингу, що таким чином уряд зупиняв маніфест (арк. 6 протоколу співбесіди від 02.02.2021). Хоча відповідно до матеріалів особистої справи від 2017 року він зазначив, що батька вбили коли він їхав в машині з колегами по роботі не відомо куди та з якою метою (арк. 1 протоколе співбесіди від 12.12.2017, ОС №2017000185).
Додатково, на Батьківщині права позивача та його рідних не порушувалися, він не зазнавав жодних утисків в Анголі, заявник ніколи не зазнавав особистих погроз (арк. б протоколу співбесіди від 02.02.2021), наразі заявника в Анголі не розшукують (арк. 7 протоколу співбесіди від 02.02.2021).
Зазначене свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Заявник не має обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за жодною з конвенційних ознак визначення статусу біженця.
Слід зазначити, що позивач звертався до дипломатичного представництва Анголі в Україні та у 2016 році отримав новий паспортний документ серії № 2022013, та повідомив, що в подальшому буде також звертатися до відповідних органів, (арк. 4 протоколу співбесіди від 02.02.2021). Жодних проблем, пов'язаних з отриманням нового паспортного документу, у позивача не виникало (арк. 3 протоколу співбесіди від 12.12.2017).
Проведеним аналізом матеріалів особової справи позивача також можливо визначити відсутність підстав у контексті можливого визнання його особою, яка потребує додаткового захисту на території України через відсутність ознак, передбачених п. 13 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року.
Позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. З матеріалів особової справи спостерігається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину.
Позивач повідомляє, що у випадку повернення на Батьківщину по відношенню до нього не буде застосовано вирок про смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження чи покарання та нічого із зазначеного не застосовувалося до нього в країні походження заявника (арк. 5 протоколу співбесіди від 02.02.2021, арк. З протоколу співбесіди від 12.12.2017). Ані позивач, ані його близькі родичі не були причетні до свавільних арештів, затримань, позасудових рішень на території країни громадянської належності, наразі в Анголі не відбуваються військові дії, органи державної влади функціонують в регіоні постійного проживання заявника, він міг вільно переміщуватися територією Анголи, коли чекав на оформлення візи та майже місяць знаходився в Луанді (арк. 6 протоколу співбесіди від 02.02.2021), він мав вільний доступ до державних, комерційних, медичних установ під час проживання на Батьківщині, регіон його постійного проживання забезпечений базовими комунікаціями (арк. 7 протоколу співбесіди від 02.02.2021), більше того, м. Кабінда, зі слів позивача, є найбагатшим містом в Анголі (арк. 4 протоколу співбесіди від 04.12.2017). Позивач повідомив, що нього та в його близьких родичів, окрім батька, ніколи не виникало проблем з урядом Анголи (арк. 6 протоколу співбесіди від 02.02.2021, арк. 4 протоколу співбесіди від 04.12.2021).
Щодо повернення до Анголи позивач зазначив наступне. Відповідно до матеріалів особистої справи від 2017 року він зазначив, що не хоче повертатися до Анголи , оскільки боїться, що його можуть отруїти як отруїли його матір (арк. 4 протоколу співбесіди від 04.12.2017), також позивач зазначив, що не зможе повернутися до Анголи , оскільки в нього немає грошей на квиток щоб поїхати туди та хоче закінчити навчання в Україні, лише після цього буде думати про повернення (арк. 3 протоколу співбесіди від 12.12.2017). Відповідно до матеріалів особистої справи від 2021 року позивач повідомив, що не хоче повертатися до Анголи тому, що наразі там відбуваються протести (арк. 4 протоколу співбесіди від 02.02.2021), через те, що його можуть забрати воювати проти своїх братів та зазначив, що наразі неспокійно лише в м. Кабінда (арк. 5 протоколу співбесіди від 02.02.2021), але також повідомляє, що приїде навідати своїх рідних, але не збирається там жити, не хоче туди їхати жити у будь-якому разі (ар к. 6 протоколу співбесіди від 02.02.2021).
На Батьківщині з родичів в нього залишилася проживати сестра Грета , яка проживає у Луанді. Позивач повідомив, що спілкується з нею, спілкувався з нею місяць назад та в неї все добре (арк. 3 анкети від 02.02.2021), вона знайшла роботу та народила дитину (арк. 7 протоколу співбесіди від 02.02.2021), Також позивач повідомив, що вона не зазнає утисків, проживаючи в Анголі, та він планує навідати її, але не знає коли. Слід зазначити, що на Батьківщині у нього був доступ до отримання освіти (арк. 5 протоколу співбесіди від 02.02.2021), є можливість знайти роботу (арк. 6 протоколу співбесіди від 02.02.2021).
Безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Анголи, з огляду на наступне.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на цс законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Відповідно до джерела від 01.12.2017 новообраний президент Анголи, який з перших місяців правління державою зарекомендував себе як відкритий та демократичний президент, що шанобливо ставиться до опозиції та вважає її невід'ємною частиною єдиної країни.
Назва статті: Opinion: New president, new prospects in Angola
Caьm:htlps://www.gisreporlsnnliiie.com/opinion-new-presideiil-new-prospec!s-iit- ansoia.Doliitcs,2405.him!
Дата: 01.12.2017 року.
Відповідно до джерела від 04.12.2018 новоспечений президент Анголи вселяє довіру та кардинально відрізняється від свого попередника ОСОБА_2, який керуючи урядом, регулярно протистояв активістам. Новий президент готовий співпрацювати з опозиційними політичними силами на шляху до побудови соціальної держави, надаючи змогу громадянському суспільству приймати участь в управлінні державою.
Назва статті: Angola president meets civil society groups, human rights activists
Сайт: https://www.africanews.com/20l8/12/04/anzola-vresident-meets-cml-society-groups- human-rishts-activists/
Дата: 04.12.2018року.
Згідно з джерелом від 07.10.2019 новий президент Анголи, обраний у 2017 році, піде по демократичному шляху побудови держави та як більшість демократично розвинених країн світу приєднується до міжнародних конвенцій з прав людини.
Назва статті: EU welcomes Angola 's accession to key human rights conventions
Сайт: https: //www. Neweure ' m >m an 1 ccession-to-kev-hunum-righls-cenveniions/
Дата: 07.10.2019 року.
Відповідно до актуальної ІКП від 20.09.2019 новий президент Анголи разом із ЮНЕСКО приймає активні дії щодо вдосконалення рівня освіти та науки в Анголі, збільшення кількості наукових працівників та освіченості серед молоді в цілому.
Назва статті: UNESCO and Angola are focusing on higher education for peace and development in A frica
Сайт: https://enAmesco.orz/ne.vimeseo-and-angola-are-focitsing-higher-education-peace- aml-devL Urpment-afnca
Дата: 20.09.2019 року.
Крім цього, позивач зазначив, що планує проживати на території протягом 5 років, після цього він не планує, що буде робити (арк. 4 протоколу співбесіди від 02.02.2021). Згідно з матеріалами особистої справи від 2017 року позивач повідомив, що якщо протягом наступних двох років не повернеться до Анголи, то спробує переїхати до Америки чи до інших Європейських країн, якщо не вийде, то залишиться в Україні (арк. 6 протоколу співбесіди від 04.12.2021). Зазначене свідчить про вибір місця проживання та про відсутність загрози життю та здоров'ю на Батьківщині та про можливість повернення туди.
Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування шукача захисту на території України подій або нововиявлених обставин для обгрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Слід зазначити, що обставини можливості переслідування позивача у випадку повернення до Анголи стати жертвою переслідування були досліджені як ГУ ДМС України в Одеській області так і судами та встановлено необґрунтованість зазначених побоювань.
Відповідно до рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24.09.2018 по справі № 815/1539/18 суд дійшов до висновку, що «Суд не приймає до уваги посилання позивача, як на підставу задоволення позову на обставини, які він виклав у позовній заяві, у зв'язку з тим, що зазначені ним обставини щодо підстав виїзду з країни походження с сумнівними. З аналізу особової справи та свідчень позивача встановлено, що будь-яких погроз, пов'язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань позивач, взагалі не отримував.
Також суд вважає безпідставним посилання позивача на ситуацію в країні походження в кореспонденції із ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки в даному випадку судом не вирішується питання про видворення іноземця, а надасться оцінка рішенню (наказу) ГУДМСУ в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке з огляду на відсутність мінімальних стандартів для кваліфікації заявника як біженця або як особи, що потребує міжнародного захисту, судом оцінюється як обгрунтоване.
При таких обставинах, суд вважає, що заява, яку подав позивач до органів міграції є логічно непослідовною, та не викликає довіри, а дійсною причиною виїзду позивача із країни походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця».
Відповідно до постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 12.02.2019 по справі № 815/1539/18. колегія суддів зазначає, що «ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яки відбулася особисто із заявником.
Ситуація виникнення цілком обгрунтованих побоювань переслідування може, скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася теля від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може грунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обгрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Так, з досліджених матеріалів справи вбачається, що інформацією по країні належності спостерігається розвиток держави в цілому, покращення соціальних умов життя населення Анголи, врегулювання всіх регіональних конфліктів, крім цього поновлюються економічні зв'язки з країнами південної Африки, що в подальшому повинно призвести до економічного зросту через розширення торгівлі та інвестицій міме країнами.
Позивач самостійно під час інтерв'ю та співбесіди зазначив, що він ніколи не зазнавав переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в Анголі.
Також позивач зазначив, що в цілому проживання в м. Кабінда безпечне, місто багате, багато лісів, виготовляють каву, американські компанії добувають нафту в Кабінді, газ, є доступ до базових соціальних послуг. Також він пояснив, що планує в майбутньому повернутись до Анголи.
При цьому, позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, позивач не надав».
Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Враховуючи викладене, суд вважає, що рішенням суду, яке набрало законної сили встановлено преюдиційні обставини (ті обставини, що встановлені в судовому рішенні, яке набрало законної сили) про відсутність загрози життю та здоров'ю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства, систематичного порушення прав людини в разі повернення позивача до країни громадянського походження.
Пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частина 1 статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частина 1 статті 8 «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань (підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року (далі - Конвенція).
Частина 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива): обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Суд зазначає, що з матеріалів особової справи не спостерігається фактів реального переслідування позивача в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Під час звернення із відповідним клопотанням до ГУ ДМС України в Одеській області позивач не навів обставин та не надав жодних документальних доказів вищезазначеного.
В свою чергу, судом встановлені елементи, які вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, зокрема, відповідно до зазначеної позивачем інформації в Анкеті від 28.01.2021 року та протоколі співбесіди від 04.12.2017 року, 12.12.2017 року, 28.01.2021 року:
- позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме, за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на час проживання на території країни попереднього постійного проживання;
- позивач ніколи не був членом жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій на території країни попереднього постійного проживання;
- позивач не здійснював політичну діяльність на території країни походження;
- позивач не займався активістською, громадською діяльністю, або протиправною діяльністю на території країни попереднього постійного проживання;
- позивач ніколи не був учасником міжрелігійних та/або міжетнічних конфліктів на території країни попереднього постійного проживання;
- позивач мав можливість вільного дотримання канонів обраного віросповідання, національність та віросповідання;
- позивач не зазнавав особливого дискримінаційного ставлення до себе під час проживання на території Анголи;
- ані у позивача, ані у його близьких родичів ніколи не виникало проблем з офіційною владою Анголи ;
- позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які б були пов'язані з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.
Тобто, зазначене ще раз підтверджує відсутність обґрунтованості побоювань загрози життю, оскільки не доведено існування умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відтак, дослідивши матеріали особової справи ОСОБА_1 , суд дійшов висновку, про відсутність підтвердження реальних погроз та переслідувань позивача, відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, тільки за наявності яких особі може бути надано статус біженця, проте в даному випадку вказані підстави відсутні, позивачем не доведені твердження щодо реального переслідування.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Постанова Верховного Суду від 27.02.2018 року у справі №816/591/15-а, провадження №К/9901/4844/18).
Частиною 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Частина 6 статті 8 «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ними фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлює існування на території країни походження.
З урахуванням вищезазначеного, наказ від 05.02.2021 року № 24 прийнятий Головним управління Державною міграційною службою України в Одеській області є правомірним, прийнятим в межах дискреційних повноважень та з урахуванням усіх фактичних обставин справи.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» встановлено, що Європейська Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод» і практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «ABUHMAID v. UKRAINE» (заява №31183/13) від 12.01.17 р., вказав, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. «Osman v. Denmark», § 54, 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. З цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 77, 180, 192-194, 205, 241-246, 251, 255, 295 КАС України, суд,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили, відповідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст.295, ст.297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Пунктом 15.5 розділу VII "Перехідні положення" КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 )
Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області (адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384)
Головуючий суддя Н.В. Потоцька
.