Справа №: 398/2406/20
провадження №: 2/398/233/21
Іменем України
"01" квітня 2021 р. Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області в складі:
головуючого судді Авраменка О.В.,
з участю секретаря судового засідання Міщенко С.А.,
позивача ОСОБА_1 та її представника адвоката - Савченка Г.О.,
відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Олександрії в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення
29 липня 2020 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просить усунути перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без надання іншого житлового приміщення. Позов обґрунтовує тим, що вона є власником спірного будинку. Крім неї у будинку, протягом останніх десяти років, проживає відповідач, якого вона зареєструвала у своєму будинку на його прохання. З відповідачем вона не перебуває у зареєстрованому шлюбі, вони не пов'язані спільним побутом і не мають взаємних прав та обов'язків, так як ОСОБА_2 не надає жодної допомоги на утримання будинку і прибудинкової території, всю пенсію витрачає на свої особисті потреби. Відповідач не є членом її сім'ї. 15 листопада 2019 року відповідач зламав замок на вхідних дверях будинку, вирубав сокирою поріг на вхідних дверях будинку, забрав медичну документацію та написав записку погрожуючого характеру. 06 січня 2020 року відповідач зламав газову плиту шляхом пробиття газової горілки. 18 січня 2020 року відповідач навмисно пошкодив її особисті речі шляхом порізу куртки, чобіт і сукні. Крім того, відповідач постійно курить в будинку, а коли вона робить йому зауваження, виганяє її з помешкання і погрожує фізичним насиллям. Таким чином, систематичне порушення відповідачем правил співжиття робиться неможливим для інших проживання з ним в одному будинку.
Відповідач у своєму відзиві заперечував проти позову з тих підстав, що з 2003 року 2007 рік перебував у шлюбі з позивачем та проживав у спірному будинку. Потім, починаючи з січня 2010 року, вони з позивачем знову розпочали спільне проживання та він, за її згоди, зареєструвався у спірному будинку, де фактично і проживає на даний момент. Позивачем не надано доказів того, що він влаштовує «сімейні дебоші» чи іншим чином порушує правила співжиття.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги та пояснила, що близько 10 років тому почала проживати однією сім'єю з відповідачем, за ці 10 років 2 роки перебувала з ним в зареєстрованому шлюбі. Після розірвання шлюбу він знявся з реєстрації та поїхав до себе на батьківщину. Там він одружився і проживав 2 роки. В 2010 році він повернувся до неї і вони почали знову проживати разом, а вона знову зареєструвала його у власному будинку як квартиранта. Він почав зловживати спиртними напоями, виганяв з будинку, псував речі. У зв'язку з цим вона неодноразово зверталася до поліції. Подружніх відносин між ними немає. В 2019 році їй зробили операцію, а він насушив їй сухарів. Вона зрозуміла, що відповідачу потрібний лише її будинок, який вона придбала у 1979 році. Будинок складається з коридору, кухні, та двох кімнат. Вона з дочкою, яка є особою з інвалідністю з дитинства, проживає у кухні, а відповідач - у кімнаті. Інша кімната нею зачинена, щоб відповідач не мав туди доступу. Відповідач не має права власності на її будинок, а тому підлягає виселенню.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Савченко Г.О. пояснив, що власником будинку є позивач ОСОБА_1 , який належить їй на праві приватної власності. Останні 10 років відповідач проживав в будинку позивача. Останнім часом він зловживає спиртними напоями, тричі ламав замок вхідних дверей, пошкодив газову плиту, псував її речі. Позивач неодноразово зверталася до поліції, які обмежувались лише опитуванням ОСОБА_2 .. Відповідач добровільно не бажає виселитися з будинку та перешкоджає позивачу користуватися її будинком. Просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 пояснив, що позовні вимоги не визнає. В 2003 році він зареєстрував шлюб з позивачем, а в 2007 році вони розлучилися на підставі рішення суду за позовом ОСОБА_3 , але продовжували разом проживати. Під час проживання в шлюбі вони вели спільне господарство та мали спільний бюджет, за рахунок якого утримували будинок: провели газ, утеплили існуючий сарай, збудували ще один сарай. На Сумщині він мав будинок, який йому залишився у спадок від матері та який він продав в 1996 році. Там зустрів жінку і одружився з нею, а позивач телефонувала і просила його повернутися до неї. В 2010 році він повернувся до позивача. Вони почали знову разом проживати. За її згодою зареєстровано місце його проживання у будинку. Він неодноразово давав поліції пояснення та жоден факт його неправомірної поведінки не підтвердився. Після скарг позивача до поліції, він просив її відчинити другу половину будинку, щоб він жив окремо, але вона відмовляється, бо вважає, що він хоче забрати в неї будинок. Він розуміє, що будинок належить позивачу, але він особа похилого віку, пенсіонер за віком з 2009 року, раніше працював кореспондентом в газетах, редактором міськрайонного радіомовлення, іншого житла в нього немає, іти йому нікуди, правил співжиття він не порушує, перешкод позивачу не чинить. Просить надати йому можливість спокійно доживати за місцем реєстрації у будинку, де він тривалий час проживає та вкладав кошти в його утримання.
Свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні пояснила, що проживає по-сусідству з позивачем з моменту, як вона купила будинок. Відповідач проживає з нею як співмешканець, але нічого їй не допомагає, ображає її. Знає це зі слів позивача, оскільки вона постійно жаліється на нього. Разом з ними проживає дочка позивача.
Свідок ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснив, що позивач - це його рідна сестра. Відповідач проживає з сестрою як співмешканець. Раніше вони перебували в зареєстрованому шлюбі. Зі слів сестри знає, що відповідач нічого їй не допомагає, псує майно, пошкодив розетки та газову плиту, розбив поріг та обписав нецензурними словами. Він приходив ремонтувати розетки і бачив пошкоджену плиту і поріг. Погрожуючи ножем, відповідач вимагає у позивача гроші. Відповідач зловживає спиртними напоями. В присутності позивача нічого не їсть, а коли вона йде, то все повиїдає. Коли позивача не було вдома він підігнав машину і вивіз комп'ютер та дошки з будинку. Позивач не може оформити субсидію так як відповідач не дає свій паспорт. За комунальні послуги позивач сплачує сама.
Заслухавши учасників справи, показання свідків та дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позов та заперечення проти нього, оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, суд приходить до наступних висновків.
Суд в межах заявлених позовних вимог та наданих доказів у справі встановив наступні факти та правовідносини.
Позивач є власником будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 12 липня 2010 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Будинок має площу 63,7 кв. м., житлову - 35,4 кв. м., є надвірні будівлі: літня кухня, два сараї, вбиральня, колодязь (а. с. 5 - 6).
Згідно з довідкою Виконавчого комітету Приютівської селищної ради від 03 червня 2020 року №1029, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрована та проживає в АДРЕСА_1 , та має наступний склад сім'ї: дочка - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не родич - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а. с. 7).
Сторони у справі є пенсіонерами за віком, пенсіонеркою також є донька позивача ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка отримує пенсію по інвалідності 2 групи інвалід з дитинства з 21.05.1987 року довічно (а. с. 17).
Матеріалами справи підтверджується, що позивач та відповідач перебували в зареєстрованому шлюбі з 30 грудня 2003 року, шлюб припинено 26 липня 2007 року (а. с. 42). Проживали в цей період в належному позивачу будинку, а офіційно місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за письмовою згодою ОСОБА_1 в належному їй будинку з 24 січня 2006 року по 15 січня 2008 року, а потім з 29 січня 2010 року по цей час (а. с. 28, 29, 46 - 47, 75).
З 20 лютого 2008 року по 12 листопада 2013 року відповідач перебував в зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою (а. с. 47, 62), але з січня 2010 року проживав в будинку позивача.
Допитані за клопотанням позивача свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 підтвердили, що позивач та відповідач є співмешканцями, про конфлікти між ними їм відомо зі слів позивача. Від допиту свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 позивач та її представник відмовились в судовому засіданні 21 січня 2021 року.
Будинок в м. Буринь Сумської області, який відповідач отримав у спадок від матері, він продав 05 вересня 1996 року (а. с. 101).
Факт проживання відповідача в будинку в період їх шлюбу та з 29 січня 2010 року по цей час, а також відсутність у відповідача іншого житла, позивач не заперечує.
Доказів про наявність договірних відносин щодо спірного житла, зокрема договору найму (оренди), або, що відповідач був зареєстрований у будинку як тимчасовий мешканець не надано.
Позивач просила виселити відповідача з будинку з двох правових підстав:
- на підставі ст. 116 ЖК України як особу, що систематично порушує правила співжиття і робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку;
- на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України в зв'язку з припиненням сервітуту на вимогу власника за наявності обставин, які мають істотне значення.
Суд щодо позовних вимог про виселення відповідача на підставі ст. 116 ЖК України зазначає наступне.
За змістом частини першої статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до пункту 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
Для застосування правил цієї статті необхідна одночасна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
У справах про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винної особи може відбутися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, органами внутрішніх справ тощо.
На підтвердження факту систематичного порушення відповідачем правил співжиття позивач надала три заяви про її звернення в органи поліції та відповіді на них.
Так, 15 листопада 2019 року ОСОБА_1 зверталася до Олександрійського РВП Олександрійського ВП ГУНП в Кіровоградській області з заявою про притягнення відповідача до відповідальності, оскільки останній погрожує ножем, зламав замок, вирубав поріг, зняв кришку з вмикача світла, забрав документи з операції на очах (а. с. 8).
З копії листа Олександрійського РВП Олександрійського ВП ГУНП в Кіровоградській області від 13 квітня 2020 року №1765/114-20 вбачається, що в ході розгляду її заяви з виїздом за місцем проживання та опитуванням свідків, які підтвердили відсутність конфліктів між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не встановлено обставин, що можуть свідчить про вчинення кримінального правопорушення (а. с. 10).
13 січня 2020 року ОСОБА_1 зверталася до Олександрійського РВП Олександрійського ВП ГУНП в Кіровоградській області з заявою про притягнення відповідача до відповідальності, оскільки останній 06 січня 2020 року зламав газову плиту шляхом пробиття газової горілки. Курить в будинку (а. с. 11).
21 січня 2020 року ОСОБА_1 зверталася до Олександрійського РВП Олександрійського ВП ГУНП в Кіровоградській області з заявою про притягнення відповідача до відповідальності, оскільки останній 18 лютого 2020 року пошкодив її особисті речі, а саме: порізав куртку, чоботи, сукню (а. с. 14).
З копії листів Олександрійського РВП Олександрійського ВП ГУНП в Кіровоградській області від 27 січня 2020 року №238/114-20 та від 04.02.2020 року №429/114-20, ОСОБА_1 повідомлено, що її заяви від 13 січня 2020 року та 21 січня 2020 року розглянуті, обставини, що можуть свідчити про притягнення ОСОБА_2 до відповідальності, не виявлено (а. с. 12 - 13, 15 - 16).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінюючи надані у справі докази, суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження систематичного порушення відповідачем правил співжиття, які б робили неможливим проживання сторін в одному будинку, а також фактів вжиття до відповідача заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів, а отже, не доведено існування умов, передбачених статтею 116 ЖК Української РСР, для виселення відповідача із спірного житла.
Щодо вирішення позову про виселення відповідача на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України в зв'язку з припиненням сервітуту на вимогу власника за наявності обставин, які мають істотне значення, суд виходить з наступного.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Частиною 1 ст. 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Право користування чужим майном регламентоване зокрема у статтях 401 - 406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, яка передбачає, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Висновки ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40 - 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60).
Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, пункти 60 - 63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06, пункти 21 - 23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06, пункти 42 - 45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява №33202/96, п. 110).
Крім статті 8 Конвенції, права власника житла, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду при порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України зазначила, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житла на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачене право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Отже, відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Критерій «істотності» є оціночним поняттям та підлягає встановленню в залежності від обставин кожної конкретної справи. На підстави для припинення сервітуту відповідача, позивач посилались на такі обставини: припинення сімейних відносин з відповідачем; вчинення відповідачем домашнього насилля по відношенню до неї.
Зазначені позивачем обставини порушення відповідачем правил співжиття, які б робили неможливим проживання сторін в одному будинку не підтвердилися належними та допустимими доказами.
На думку суду обставини цієї справи, тривалість проживання відповідача за згодою позивача в спірному будинку та відсутність у відповідача іншого житла у своїй сукупності не дають підстави для припинення сервітуту відповідача на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Оцінивши припинення права користування відповідача будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суд дійшов висновку, що припинення права користування не відповідає такій пропорційності, тому вимоги позивача про припинення сервітуту не підлягають задоволенню.
Доводи позивача про те, що власник майна може вимагати усунення порушення свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним, є правильними. Однак визначальним для захисту права власності є існування перешкод з боку відповідача у користуванні власником своєю власністю, наявність яких в цій справі позивачем не доведена.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18).
Крім того, аргументи позивача, що згідно з ч. 2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, є неспроможними, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження існування обставин, за наявності яких право відповідача на зайняття спірного жилого приміщення могло бути припинене.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв'язку з відмовою у задоволенні позову не підлягають стягненню на користь позивача понесені нею витрати зі сплати судового збору.
На підставі ст. ст. 317, 319, 321, 379, 391, 402, 405, 406 ЦК України, ст. 116 ЖК України та керуючись ст. ст. 12, 13, 76 - 81, 141, 258, 259, 263 - 265, 268 ЦПК України, суд
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (адреса місця проживання, зареєстрована у встановленому законом порядку: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (адреса місця проживання, зареєстрована у встановленому законом порядку: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення.
Судові витрати залишити по фактично понесеним.
Рішення суду може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги до Кропивницького апеляційного суду через Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено 09 квітня 2021 року.
Суддя О.В.Авраменко