31 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 500/3545/20 пров. № А/857/5531/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р.Й.,
суддів Гуляка В.В.,
Ільчишин Н.В.,
з участю секретаря судового засідання Копанишин Х.В.,
представника відповідача Наконечної І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м. Львові апеляційну скаргу Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 січня 2021 року (прийняте у м. Тернопіль суддею Подлісною І.М.; складене у повному обсязі 01 лютого 2021 року) в адміністративній справі № 500/3545/20 за позовом Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області до Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) про скасування постанови про накладення штрафу,
11 листопада 2021 року Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі - ГУ ПФУ в Тернопільській області) звернулося до Тернопільського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просило скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) від 04 листопада 2020 року про накладення штрафу у розмірі 5100 грн у виконавчому провадженні ВП № 61464221.
Позовні вимоги обґрунтовувало тим, що ГУ ПФУ України в Тернопільській області не має правового механізму виконання рішень стосовно виплат внутрішньо переміщеним особам. Також, невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів, за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів, не може вважатись невиконанням судового рішення без поважних причин, а накладення штрафу, у такому випадку, жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів. ГУ ПФУ в Тернопільській області вживало заходи щодо виконання вказаного рішення, проте виконати його неможливо через поважні причини, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», які не залежать від нього.
У ході розгляду справи суд першої інстанції замінив неналежного відповідача - відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на належного відповідача - Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ).
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 січня 2021 року позов задоволено.
Не погодившись із зазначеним рішенням, його оскаржило Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), яке вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права; недостатнім дослідженням доказів у справі та надання їм неналежної оцінки під час ухвалення рішення. Тому просило скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що постанова про відкриття виконавчого провадження № 61464221 боржником не оскаржувалась. Також рішенням Тернопільського міськрайонного суду у справі № 500/2236/19 встановлено, що заборгованість позивача перед стягувачем виникла через протиправні дії ГУ ПФУ в Тернопільській області.
А оскільки пенсійний орган, за відсутності поважних причин невиконання, у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, виконав, до боржника застосовано штраф, як захід впливу, який передбачений статтею 75 Закону України «Про виконавче провадження». У позовній заяві боржник вказує, що не міг виконати рішення суду у зв'язку з тим, що не має правового механізму виконання рішень стосовно виплат внутрішньо переміщеним особам; проте, це не може свідчити про вжиття належних і достатніх заходів з метою виконання судового рішення.
Крім того, за наявності обставин, що перешкоджають належним чином виконати судове рішення в адміністративній справі (ускладнюють його виконання) або роблять його виконання неможливим, позивач не був позбавлений права на звернення до суду в порядку статті 263 КАС України із заявою про зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення. Викладене свідчить про відсутність у позивача поважних причин невиконання судового рішення, при тому, що він не звертався до державного виконавця із заявами про відкладення провадження виконавчих дій, розстрочку чи відстрочку виконання; не надав державному виконавцю відомостей, які б зумовили обов'язкове зупинення виконавчого провадження, тобто у вказаний період не здійснив жодних дій, спрямованих на виконання рішення суду.
Суд першої інстанції безпідставно посилається на відсутність у позивача бюджетних асигнувань для виплати перерахованої, на виконання судового рішення, пенсії, як на обставину, що звільняє його від відповідальності за невиконання судового рішення, так як такі посилання не підтверджені жодним належним доказом, яким можливо встановити обсяги відповідних фінансувань, плани їх надходження та графік погашення вказаних виплат. Між тим, відповідно до правової позиції Європейського суду у справі Кечко проти України (рішення від 08 листопада 2005 року), органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У судовому засіданні представник апелянта підтримала вимоги апеляційної скарги із аналогічних підстав; просить апеляційну скаргу задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом, рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 27.01.2019 у справі № 500/2236/19, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.05.2020, зобов'язано ГУ ПФУ в Тернопільській області здійснити ОСОБА_1 виплату заборгованості з нарахованої пенсії за період з 01.07.2019 по 31.07.2019 в сумі 5310 грн 53 коп.
04.03.2020 на підставі виконавчого листа за цим судовим рішенням головний державний виконавець відповідача виніс постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 61464221.
ГУ ПФУ в Тернопільській області зверталось до Тернопільського окружного адміністративного суду із заявою про зупинення виконавчого провадження та визнання виконавчого листа № 500/2236/19 від 02.03.2020, виданого Тернопільським окружним адміністративним судом, таким, що не підлягає виконанню.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 24 липня 2020 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року, в задоволенні вказаної заяви було відмовлено.
06 листопада 2020 року ГУ ПФУ в Тернопільській області отримано постанову про накладення штрафу від 04 листопада 2020 року головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Наконечної І.В. про стягнення з ГУ ПФУ в Тернопільській області на користь держави штрафу в розмірі 5100 грн за невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду № 500/2236/19 за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Тернопільській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.
Не погодившись із вказаною постановою про накладення штрафу, ГУ ПФУ в Тернопільській області оскаржило її до суду.
Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції мотивував його тим, що відповідно до абзацу двадцятого пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 суми пенсій, нараховані на виконання судових рішень, що набрали законної сили, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати, та виплачується на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
На цей час такий порядок не прийнято, проте всі суми заборгованості, нараховані внутрішньо переміщеним особам, належним чином обліковується.
Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 280 від 23.07.2014, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню.
Згідно з частинами першою, другою статті 18 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» Кабінет Міністрів України спрямовує, координує діяльність центральних органів виконавчої влади через міністра у порядку, визначеному цим Законом та актами Кабінету Міністрів України. Міністр, зокрема, погоджує та подає на розгляд Кабінету Міністрів України розроблені центральним органом виконавчої влади проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України.
Згідно інформації, отриманої від Пенсійного фонду України, проєкт постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), які не виплачено за період до місяця їх відновлення, внутрішньо переміщеним особам, особам, які відмовились відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження» та фінансово-економічні розрахунки до нього було надіслано Міністерству соціальної політики України листом Пенсійного фонду України від 31 березня 2020 року № 2800-0602-5/10236.
З врахуванням викладеного позивач не має правового механізму виконання рішень стосовно виплат внутрішньо переміщеним особам.
Іншими поважними причинами невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів була відсутність відповідного фінансового забезпечення та фактична відсутність коштів.
Такі висновки суду першої інстанції, на переконання колегії суддів апеляційного суду, відповідають нормам матеріального права, фактичним обставинам справи і є правильними з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Абзацом другим пункту 1 та підпунктами 2, 4 пункту 4 Положення про Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2; зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 40/26485, визначено, що Головні управління Фонду підпорядковуються Фонду та разом з управліннями Фонду в районах, містах, районах у містах, а також об'єднаними управліннями утворюють систему територіальних органів Фонду.
Головне управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань: планує у відповідному регіоні доходи та видатки коштів Фонду, у межах своєї компетенції забезпечує виконання бюджету Фонду; забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування пенсій та виплату пенсій, щомісячного довічного утримання суддям у відставці, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Фонду та інших джерел, визначених законодавством.
Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
За вимогами частин першої, другої статті 63 цього Закону за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником.
Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Частиною першою статті 75 цього ж Закону визначено, що у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
За змістом цих норм накладення штрафу за невиконання рішення, що зобов'язує боржника до вчинення певних дій, є видом юридичної відповідальності боржника за невиконання покладеного на нього зобов'язання.
Застосування такого заходу реагування є обов'язком державного виконавця і направлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження.
Умовою для накладення на боржника у виконавчому проваджені штрафу є невиконання ним виконавчого документа (судового рішення) без поважних причин. У залежності від характеру правовідносин і змісту зобов'язання, примусове виконання якого відбувається у межах виконавчого провадження, поважними причинами можуть визнаватися такі обставини, які створили об'єктивні перешкоди для невиконання зобов'язання, і подолання яких для боржника було неможливим або ускладненим.
Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що невиконання боржником рішення суду лише без поважних на те причин, тягне за собою певні наслідки, встановлені нормами Закону України «Про виконавче провадження». Тобто на час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановленим факт невиконання боржником судового рішення без поважних причин.
Поважними, в розумінні наведених норм Закону України «Про виконавче провадження», можуть вважатися об'єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення боржником та які не залежали від його власного волевиявлення.
Зазначене відповідає позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 15 травня 2020 року в справі № 812/1813/18.
Верховний Суд у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 754/3105/17 звернув увагу на те, що за своєю природою штраф - це міра адміністративної відповідальності. Штрафи представляють собою грошові стягнення, тобто є обтяженням майнового характеру для учасників виконавчого провадження. При цьому, штрафи можуть накладатися лише за винні дії чи бездіяльність.
Отже, невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів, за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів, не може вважатись невиконанням судового рішення без поважних причин, а накладення штрафу, у такому випадку, жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 405/3663/13-а (К/9901/1598/18) та від 13.06.2018 у справі № 757/29541/14-а (К/9901/12146/18).
Враховуючи те, що позивач вживав заходи щодо виконання судового рішення, проте його виконання є неможливим через об'єктивні причини, які не залежать від нього, унеможливили/значно ускладнили виконання рішення та в розумінні Закону України «Про виконавче провадження» є поважними, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що невиконання судового рішення в частині виплати грошових коштів, за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів, а також відсутності механізму для його виконання, не може вважатись невиконанням судового рішення без поважних причин, а накладення штрафу, у такому випадку, жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів.
Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній зокрема у постановах від 24.01.2018 у справі № 405/3663/13-а (К/9901/1598/18) та від 13.06.2018 у справі № 757/29541/14-а (К/9901/12146/18).
За вимогами частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Надаючи оцінку решти доводам апеляційної скарги, крім тих, які було проаналізовано вище, колегія суддів застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04), згідно з якою пункт 1 статті 6 Конвенції, який зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, п. 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
За таких обставин колегія суддів приходить до переконання, що місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність задоволення позовних вимог.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 січня 2021 року в адміністративній справі №500/3545/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя Р. Й. Коваль
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин
Постанова складена у повному обсязі 09 квітня 2021 року.