єдиний унікальний номер справи 754/4653/15
номер провадження №22-ц/824/105/2021
18 березня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді доповідача Білич І.М.,
суддів Коцюрби О.П., Слюсар Т.А.,
за участю секретаря судового засідання Кемського В.В.,
учасники справи: позивач ОСОБА_1 ,
представник позивача: ОСОБА_2 ,
відповідач: ОСОБА_3 ,
представник відповідача: ОСОБА_4 ,
представник відповідача: ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 вересня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Деснянського районного суду м. Києва Грегуль О.В.,
по цивільній справі № 754/4653/15 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гаврилова Ольга Василівна, про визнання договору дарування недійсним.
У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , у якому з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд визнати недійсним договір дарування Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 29 березня 2012 року між нею як дарувальником та відповідачем як обдарованою.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що оспорюваний договір дарування не відповідав її внутрішній волі, відповідач ввела її в оману, оскільки, при його укладенні, вона не мала на меті відчужувати своє єдине житло і вважала, що укладає договір довічного утримання. Вказувала, що погодилась укласти договір дарування лише формально, маючи на увазі, що насправді цей договір за своєю правовою природою буде договором довічного утримання. Тому виходячи з положень ст. 230 ЦК України, просила суд задовольнити позов.
Справа переглядалась судами неодноразово.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2015 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 28 липня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2015 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 28 липня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 30 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення суду скасувати, позовні вимоги задовольнити.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вказувала, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції не врахував, що вона бажала укласти договір довічного утримання, але підставою для укладення договору дарування стала належність 1/2 частини квартири іншому співвласнику, від якого повинна була бути отримана згода, що не виявлялось можливим. Підставою для укладення договору була саме потреба у догляді та матеріальній допомозі.
Наголошувала, що незважаючи на укладення договору дарування, вона продовжує нести тягар утримання майна та сплачувати комунальні послуги.
Вказувала, що судом першої інстанції не встановлено, які правовідносини виникли між сторонами та якими нормами вони регулюються, не надано оцінки аргументам та доказам позивача, не наведено мотивів їх відхилення. Не взято судом першої інстанції до уваги і показання свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , безпідставно відмовлено судом першої інстанції у відтворенні аудіозапису розмови між нею та відповідачем.
Наголошувала, що обман мав місце в обіцянках відповідача доглядати позивача та надавати матеріальну допомогу в обмін на дарування квартири, тому, вчинений правочин не відповідав волі власника. Договір дарування, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію не є договором дарування. Вказувала, що суд першої інстанції повинен був з'ясувати від якої особи надходила пропозиція укласти саме договір дарування та чи запропонувала позивач особисто укласти такий договір.
Таким чином, вважала, що є всі підстави для визнання правочину судом недійсним на підставі ст. 230 ЦК України, оскільки відповідач навмисно ввела її в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Водночас, суд першої інстанції дійшов помилкових висновків, що оспорюваний правочин є одностороннім, тому до нього не може бути застосовано ст. 230 ЦК України.
ОСОБА_8 подала відзив на апеляційну скаргу, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність її доводів. Вказувала про те, що звертаючись з позовом, у 2015 році, позивач просила розірвати договір дарування та не зазначала, що її було введено в оману. Підстави позову змінені після перегляду справи в касаційному порядку. Наголошувала, що наявність умислу у діях однієї зі сторін правочину, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Окрім того, вказувала, що 1/2 частина спірної квартири, отримана ОСОБА_1 в дар у 2000 році, за договором дарування від ОСОБА_9 , який є інвалідом II групи. Однак, ОСОБА_1 , після укладення договору не стала за ним доглядати та матеріального його утримувати. У 2006 році 1/2 частину спірної квартири ОСОБА_1 вже дарувала своєму онукові, який також за нею не доглядав та її не утримував, у 2009 році договір було розірвано. Таким чином, наголошувала, що позивачем у повному обсязі зрозуміло наслідки договору дарування. Оскільки позивачем не доведено обставин введення в оману, судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване рішення.
Позивач та її представник у судовому засіданні підтримали подану апеляційну скаргу, просили суд її задовольнити.
Відповідач та її представники не визнали подану апеляційну скаргу, заперечували проти її задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які підтримали свої викладені позиції в апеляції та відзиві на неї, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 29 березня 2012 року між сторонами було укладено договір дарування Ѕ частини квартири, згідно умов якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 належну їй на праві приватної власності Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О.В.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції посилаючись на положення ст. 230 ЦК України, п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вказував на те, що позивач будь-яких конкретних правових доказів, які б свідчили про навмисне введення її відповідачем в оману при укладенні договору дарування надано не було як не було їх здобуто і в ході розгляду справи.
Зазначаючи також про безпідставність заявленого відповідачем клопотання щодо застосування до спірних правовідносин строку позовної давності.
Вказуючи на те, що норми ст. 230 ЦК України не застосовуються щодо односторонніх правочинів, а також те, що суд першої інстанції не звернув уваги на підстави позову та доводи в його обґрунтування. Звертаючись з позовом, позивач вважає обманом спонукання до укладення договору дарування шляхом її запевнення щодо неможливості укладення договору довічного утримання та запевнення у догляді та утриманні.
Проте повністю погодитися з такими висновками суду не можна.
Необхідність зазначення в судових рішеннях чіткого обґрунтування результатів оцінки доказів передбачена положеннями ст. 263 ЦПК України, якою визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Вмотивованість судового рішення - вимога як процесуального, так і матеріального характеру, оскільки її дотримання досягається однаковою мірою як завдяки правильно організованому та структурованому процесу пошуку мотивів, так і з огляду на зміст судового рішення, повноту викладених у ньому обставин справи, доказів, мотивів учасників справи з наданням їм правової оцінки та формулюванням системно пов'язаних з такою оцінкою висновків.
За процесуального підходу дотримання вимоги щодо вмотивованості судового рішення забезпечується, головним чином, у процесі судового розгляду справи за допомогою надання відповіді на всі основні аргументи, доводи сторін та інших учасників справи, правильного застосування норм матеріального права та формулювання відповідних такій оцінці правових висновків.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції не в повній мірі дотримані зазначені вище вимоги.
Одним з доводів апеляційної скарги є те, що судом першої інстанції не встановлено, які правовідносини виникли між сторонами та якими нормами вони регулюються, не надано оцінки аргументам та доказам позивача, зокрема і показанням свідків, не наведено мотивів їх відхилення.
Колегія суддів вважає, що зазначені доводи не можуть бути підставою для скасування судового рішення виходячи з наступного.
Відповідно до ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні ( обдарованому ) безоплатно майно ( дарунок) у власність .
Оспорюючи договір дарування від 29 березня 2012 року, ОСОБА_1 зазначала, що на момент укладення спірного договору їй було 73 роки, вона мала інвалідність ІІ групи внаслідок перенесеного ішемічного інсульту. Потребувала постійного лікування та догляду, до того ж страждала катарактою і потребувала негайної операції. Скориставшись цим, відповідач ввійшла в довіру, обіцяла її доглядати і надавати необхідні їй кошти, і тому вона переоформила на неї своє єдине житло шляхом укладення договору дарування. Переписувала квартиру тільки на умові, що відповідач буде надавати їй допомогу. Посилалася на те, що відповідач ввела її в оману при укладенні оспорюваного договору саме щодо обставин вчинення правочину, оскільки обіцяла її доглядати та утримувати. Водночас, її (позивача) було також запевнено, що договір довічного утримання неможливо було укласти у зв'язку з належністю 1/2 частини спірної квартири іншій особі. Саме ці обставини позивач вважає обманом.
З урахуванням обґрунтувань що містилися в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ОСОБА_1 24 вересня 2019 року було подано до суду першої інстанції уточнену позовну заяву. За якою правовою підставою визнання договору дарування Ѕ частини квартири позивач визначила положення ст. 230 ЦК України ( том 3 а.с.118 -120).
Колегія суддів, вважає, що уточнивши свої позовні вимоги, позивачем невірно сприймається сама суть введення в оману та обставини, які підлягають доказуванню у такій категорії справ.
Так, згідно з ч. ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Тлумачення ст. 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин.
Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Згідно п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
При цьому, посилання позивача на не з'ясування судом першої інстанції від якої особи надходила пропозиція укласти договір дарування та те, що позивач особисто не пропонувала укласти такий договір, а була вимушена його укласти, не мають правового значення, оскільки такі обставини можуть досліджуватись лише в сукупності з іншими, більш вагомими аргументами, та визначальними, щодо умислу відповідача на введення позивача в оману.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
У відповідності до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
На підтвердження доводів позовної заяви, позивач вказувала на неналежне надання судом першої інстанції оцінки показів свідків, що були допитані в судовому засіданні.
Постановлене судове рішення містить у собі посилання на обставини щодо допиту свідків із їх зазначенням, однак, не містить їх оцінки.
За таких обставин, колегія суддів, надаючи оцінку доказам позивача - показанням свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , вказаних в доводах апеляційної скарги та допитаних в суді першої інстанції, доходить висновку, що вони не підтверджують приховування обставин, що мали значення при укладення спірного договору, ані наявності умислу в діях відповідача з обставин спонукання укладення договору.
Так, свідок ОСОБА_6 у своїх показах зазначила, що позивач говорила, що хоче залишити квартиру відповідачу на підставі договору довічного утримання. Розуміла і усвідомлювала різницю між договором довічного утримання і договором дарування.
Свідок ОСОБА_7 , ( сестра позивача) в своїх показах зазначила, що їй зі слів позивача відомо, що нотаріус відмовив ОСОБА_1 в укладенні договору довічного утримання. У позивача не було потреби в укладенні договору дарування, а була потреба в укладенні договору довічного утримання. Про обставини справи свідку все відомо зі слів позивача і очевидцем подій при укладенні оспорюваного договору дарування свідок не був.
Отже допитані свідки повідомили обставини, які їм відомі лише зі слів самого позивача в справі.
Заперечень щодо правильності відображення показів свідків у рішенні суду, в доводах апеляційної скарги апелянтом не зазначено.
Інших доказів, які б підлягали оцінці доведення ознак обману та умислу в діях відповідача, позивачем не надано.
Доводи апеляційної скарги щодо того, що позивач продовжує нести тягар утримання майна, колегія суддів вважає, не мають в даному випадку правового значення для визнання договору дарування недійсним у зв'язку з обманом. З урахуванням того, що позивачем на власний розсуд ( шляхом подачі уточненої позовної заяви від 24 вересня 2019 року) визначено підстави позову, а саме ст. 230 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги щодо неправомірності відмови суду у відтворенні аудіозапису розмови між позивачем та відповідачем є необґрунтованою з огляду на положення ст. 78 ЦПК України, а саме те, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доводи апеляційної скарги про те, що договір дарування, який встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію не є договором дарування, колегією суддів також не приймаються до уваги, оскільки в укладеному договорі дарування таких положень не міститься. Усна домовленість сторін про утримання та догляд не є такою вказівкою у відповідності до закону.
Таким чином, переглядаючи рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вказує на те, що судом першої інстанції не дотримано норм процесуального права щодо вмотивованості судового рішення.
Однак, за результатами розгляду справи, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку щодо відмови позивачу у задоволенні заявлених позовних вимог з підстав їх недоведеності.
З урахуванням вищевикладеного, а також положень ч. 1 ст. 376 ЦПК України, колегія суддів вважає, що постановлене рішення суду підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частині рішення в редакції цієї постанови.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 387 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 вересня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 06 квітня 2021 року.
Суддя - доповідач:
Судді: