ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
07 квітня 2021 року м. Київ № 640/25756/19
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Генеральної прокуратури України
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулася ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просить суд:
- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь позивача вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у розмірі 43781, 64 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що при звільненні з посади прокурора відділу організації підтримання публічною обвинувачення управління підтримання публічного обвинувачення в суді Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» Генеральною прокуратурою України на користь позивача не було виплачено вихідну допомогу при звільненні, передбачену ст. 44 Кодексу законів про працю України. Позивач зазначає, що згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в Постанові від 03.10.2019 у справі № 826/10460/16, спеціальним законом не врегульовано питання звільнення працівників у випадку ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, тому в разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Відтак, на думку позивача, за вказаних обставин застосуванню до спірних правовідносин підлягають саме положення Кодексу законів про працю України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.12.2019 року відкрито провадження у справі № 640/25756/19 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
29.01.2020 року від представника відповідача через канцелярію суду надійшов відзив, в якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог, вказавши про те, що нормативно-правовим актом, який регулює статус прокурорів та, відповідно, має статус спеціального, є Закон України «Про прокуратуру». Натомість, як наголошено у відзиві, ст. 44 Кодексу законів про працю України не передбачає можливості виплатити вихідну допомогу у разі припинення з працівником трудового договору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», з урахуванням того, доповнюючи ст. 40 Кодексу законів про працю України частиною п'ятою, законодавець передбачив особливості застосування до окремих категорій працівників (у тому числі прокурорів) при звільненні їх з роботи положень ч. 2 цієї статті, ст. ст. 42, 42-1, ч. ч. 1, 2 і 3 ст. 49-2, ст. 74, ч. 3 ст. 121 цього Кодексу. За таких умов, на думку відповідача, позовна вимога щодо стягнення з Генеральної прокуратури вихідної допомоги є безпідставною.
10.06.2020 року позивачем подана до суду відповідь на відзив, зі змісту якої вбачається, що позивач заперечує проти доводів відповідача, повторно зазначаючи про застосування до даних спірних правовідносин положень Кодексу законів про працю України, а саме ст. 44 Кодексу, згідно якої при припинення трудового договору працівнику виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Натомість Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників у зв'язку зі скороченням штатів, що зумовлює необхідність застосування приписів Кодексу законів про працю України.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов і відзив, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 працювала на посаді прокурора відділу організації підтримання публічною обвинувачення управління підтримання публічного обвинувачення в суді Генеральної прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора від 15.11.2019 року№ 1572ц позивача звільнено з посади прокурора відділу організації підтримання публічною обвинувачення управління підтримання публічного обвинувачення в суді Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20.11.2019 року.
Цим же наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачеві виплати при звільненні.
За твердженнями позивача, виплату коштів здійснено після звільнення - 21.11.2019 року та 28.11.2019 року, що підтверджується довідкою про рух коштів за рахунком, відкритим в AT «Райффайзен Банк Аваль» для отримання заробітної плати.
Після отримання коштів позивач звернувся до Генеральної прокуратури України та отримав копію розрахункового листа за листопад 2019 року. З розрахункового листа вбачається, що у листопаді (місяць звільнення) позивачеві нараховано компенсацію за 135 днів невикористаної відпустки, індексацію доходів у сумі 236,83, а також заробітну плату за 14 робочих днів у листопаді поточного року, яка складається з посадового окладу в сумі 4760 грн., надбавок за особливо важливі завдання (6902 грн.) та вислугу років (2142 грн.), щомісячної премії у сумі 10353 грн., а усього нараховано 209022,53 грн.; перераховано на картку - 153716,97 грн. Крім того, 28.11.2019 позивачеві виплачено щомісячну премію в сумі 8334,16 грн.
Оскільки Генеральною прокуратурою України не було виплачено вихідну допомогу при звільненні, передбачену ст. 44 Кодексу законів про працю України, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступних висновків.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України регулює Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року № 1697-VII, який містить спеціальні норми організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливості розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.).
Поряд із цим, порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників визначено ст. 222 Кодексу законів про працю України, в якій зазначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Норми Закону № 1697-VII являються пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України і трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини, або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Таким чином, особливості розгляду трудових спорів зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії регулюються Законом № 1697-VII.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX), який оприлюднено зокрема в газеті «Голос України» 24.09.2019 року №182, запроваджено реформування системи органів прокуратури.
При цьому, згідно з п. 6 р. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч. 1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру».
Крім того, Законом № 113-IX доповнено ст. 40 Кодексу законів про працю України та уточнено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Також, ч. 5 ст. 40 Кодексу законів про працю України встановлено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Такими законами є Закон України «Про прокуратуру» № 1697-VII та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX).
Відповідно до ч.3 ст. 16 Закону України №1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Відповідно до п. 19 р. ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав:
1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію;
2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;
3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;
4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Згідно з п. 9 ч.1 ст. 51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Частиною п'ятою цієї статті визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
При цьому, виплата вихідної допомоги при звільненні з підстав, передбачених статтями 36, 38-41 Кодексу законів про працю України, визначено статтею 44 КЗпП України.
Так, згідно зі ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п. 6 ст. 36 та п. п. 1, 2 і 6 ст. 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст. ст. 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у п. 5 ч.1 ст. 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Пунктом 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Тобто, вказаною нормою передбачено припинення трудового договору у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому, системним аналізом положень Закону №1697-VII встановлено, що цей Закон не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної п. 9 ч.1 ст. 51 Закону №1697-VII.
Суд зауважує, що позивачем не оскаржуються підстави його звільнення, навпаки, останній самостійно зазначає, що при його звільненні були застосовані положення п.19 р. ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ, в якому визначені умови звільнення відповідно до п. 9 ч. 1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру».
Розглядаючи даний спір суд також враховує позицію Верховного Суду України, викладену зокрема у постановах від 19.11.2015 року справа № К/9991/18577/12, від 15.09.2015 року справа №К/9991/20127/11, постановах Верховного Суду від 07.03.2018 року у справі № 807/211/17, від 31.01.2018 року у справі № 820/1119/16, від 26.11.2019 року № 824/19/16-а, яка полягає у тому, що під час вирішення справ щодо звільнення публічних службовців, пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України.
Таким чином, у межах спірних правовідносин застосовуються виключно положення Закону України від 14.10.2014 року № 1697-VII.
Більш того, суд вважає за необхідне зазначити, що Законом України «Про прокуратуру», в редакції від 05.11.1991 року, а саме, ч.1 ст. 46-2, передбачалось звільнення прокурорів за Кодексом законів про працю України, але вказаний Закон втратив чинність 15.07.2015 року на підставі підпункту 1 пункту 3 Закону України від 14.10.2014 року № 1697-VII, тобто, на час звільнення позивача правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року в частині, що стосується виплати вихідної допомоги, були відсутні.
Також Верховним Судом у постанові 05.12.2019 року у справі № 804/7399/16 висловлено правову позицію, що згідно з п.9 ч.1 ст. 51 Закону №1697-VII однією з умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Поряд із цим, не виключається звільнення прокурорів за правилами Кодексу законів про працю України у випадках, коли підстави звільнення є загальними, передбаченими законодавством про працю. В такому разі роботодавцем мають бути дотримані і гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством.
Як було зазначено вище позивача звільнено на підставі п. 9 ч.1 ст. 51 Закону № 1697-VII. Тобто звільнення позивача здійснено виключно з підстави, визначеної Законом № 1697-VII.
Умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 Кодексу законів про працю України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав.
Втім, як вже неодноразово було зауважено, позивач звільнений з підстави, встановленої п. 9 ч.1 ст. 51 Закону № 1697-VII.
Таким чином оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року по справі № 820/1119/16 (К/9901/1729/18).
Оскільки судом встановлено відсутність порушення з боку відповідача при не виплаті позивачу вихідної допомоги в зв'язку з звільненням у розмірі 43781, 64 грн., то задоволенню не підлягає й позовна вимога про стягнення з Генерального прокурора на користь позивача вихідної допомоги у розмірі 43781, 64 грн.
Частиною другою ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За змістом норм ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків
У силу ч. ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Зважаючи на те, що у задоволенні позовних вимог відмовлено, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Генеральної прокуратури України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ЄДРПОУ 00034051) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя І.А. Качур