справа № 380/256/21
05 квітня 2021 року м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Генерального штабу Збройних Сил України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,-
Позивач - ОСОБА_1 (Позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Генерального штабу Збройних Сил України (Відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Генерального штабу Збройних Сил України щодо ненадання відповіді на заяву ОСОБА_1 від 09 листопада 2020 року щодо грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році;
- визнати протиправною бездіяльність Генерального штабу Збройних Сил України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року;
- зобов'язати Генеральний штаб Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, грошову компенсацію за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що є учасником бойових дій та має право на пільги, встановлені законодавством для ветеранів війни - учасників бойових дій. Наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по стройовій частині) від 25 вересня 2015 року № 184 його виключно зі списків особового складу та усіх видів забезпечення. Проте, станом на момент виключення позивача зі списків особового складу та усіх видів забезпечення відповідач не виплатив йому, як учаснику бойових дій, грошову компенсацію за невикористані у 2015 році календарні дні щорічної додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». 09 листопада 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою щодо виплати грошової компенсації за невикористані у 2015 році календарні дні щорічної додаткової відпустки, проте відповіді за результатами розгляду своєї заяви не отримав. Позивач уважає, що відповідач, до повноважень якого належить розгляд його заяви від 09 листопада 2020 року щодо виплати грошової компенсації за невикористані у 2015 році календарні дні щорічної додаткової відпустки не виконав свого обов'язку щодо її об'єктивного та своєчасного розгляду, перевірки викладених у ній фактів, прийняття рішення відповідно до вимог чинного законодавства та повідомлення про результати її розгляду, у зв'язку з чим порушив норми частин першої статті 15, статті 19 та статті 20 Закону України «Про звернення громадян». На думку позивача, зазначене свідчить про бездіяльність відповідача в частині надання відповіді на його заяву від 09 листопада 2020 року, яку він просить визнати протиправною.
Також позивач стверджує про протиправність бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати йому грошової компенсації за невикористані у 2015 році календарні дні щорічної додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», оскільки норми згаданого Закону не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Вважає, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Зазначає, що бездіяльність відповідача грубо порушує його право на отримання грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у 2015 році.
У зв'язку з вищенаведеним адміністративний позов просить задоволити в повному обсязі.
Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач вказує, що Законами України «Про відпустки» та «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не передбачений порядок перенесення на інший період або продовження додаткової відпустки учасникам бойових дій із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік, тому невикористана у поточному році така відпустка на наступний рік не переноситься. Відтак, відсутні правові підстави для виплати позивачу, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2015 рік.
Також відповідач уважає, що позивач пропустив шестимісячний строк звернення до суду з цим позовом. Зазначає, що будь-яких заяв про поважність причин пропуску строку звернення до адміністративного суду не подав.
У зв'язку з наведеним, у задоволенні позовних вимог просить відмовити в повному обсязі.
Позивач подав відповідь на відзив, у якій додатково зазначає про те, що відповідач у відзиві на позовну заяву безпідставно та з порушенням вимог частини 4 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 620/4218/20, як зразкової, які є обов'язковими для відповідача, як суб'єкта владних повноважень, який застосовує у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Щодо строку звернення до суду позивач, з урахуванням правових позицій Верховного Суду стверджує, що такий строк ним не пропущений.
Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 15 січня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення сторін.
Суд встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини:
Відповідно до посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_1 , виданого 10 лютого 2015 року Головним управлінням персоналу Генерального штабу Збройних Сил України, ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с.12).
Згідно Витягу із Наказу начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України № 184 від 25 вересня 2015 року (по стройовій частині) (а.с.9) полковника медичної служби ОСОБА_1 , начальника лікувально-профілактичного відділу Центрального військово-медичного управління Збройних Сил України, звільненого наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 17 вересня 2015 року № 706 у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я) відповідно до пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з 25 вересня 2015 року виключено зі списків особового складу та усіх видів забезпечення.
09 листопада 2020 року позивач засобами поштового зв'язку звернувся до Генерального штабу Збройних Сил України із заявою (а.с.10-11), у якій відповідно до статей 1, 15, 19, 20 Закону України «Про звернення громадян» просив:
- розглянути і вирішити звернення невідкладно, але у термін на пізніше 10 днів від дня отримання;
- нарахувати і виплатити грошову компенсацію за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році;
- виплатити середній заробіток за весь час затримки грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році по день фактичного розрахунку відповідно до частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України;
- виплати здійснити на картковий рахунок, реквізити якого будуть надані бухгалтерській службі Генерального штабу Збройних Сил України у разі необхідності.
Також позивач просив про результати розгляду заяви і суть прийнятого рішення, як юридичною особою публічного права (на відповідному бланку) у строк не пізніше 10 днів з дня отримання заяви повідомити в електронній формі на електронну адресу у зв'язку з обмежувальними заходами карантину та у письмовій формі на поштову адресу рекомендованим поштовим повідомленням.
Будь-які відомості щодо результатів розгляду відповідачем заяви позивача від 09 листопада 2020 року у матеріалах справи відсутні.
Уважаючи бездіяльність відповідача стосовно: ненадання відповіді на заяву від 09 листопада 2020 року щодо грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році; ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року, протиправними, позивач звернувся з цим адміністративним позовом до суду.
Предметом розгляду у цій справі є оцінка: протиправності бездіяльності відповідача щодо ненадання відповіді на заяву позивача від 09 листопада 2020 року щодо грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році; наявності підстав для виплати позивачу, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2015 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Стосовно позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненадання відповіді на заяву позивача від 09 листопада 2020 року щодо грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році, суд зазначає наступне.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Питання реалізації громадянами України наданого їм статтею 40 Конституції України права на звернення урегульовано Законом України «Про звернення громадян» від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР (далі - Закон №393/96-ВР).
Відповідно до статті 1 Закону № 393/96-ВР громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Відповідно до частини 1 статті 3 Закону № 393/96-ВР під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо (частина 3 статті 3 Закону № 393/96-ВР).
Відповідно до частини 1, 4, 6, 7, 8 статті 5 Закону № 393/96-ВР звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
Звернення може бути усним чи письмовим.
Письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв'язку (електронне звернення).
У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв'язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається.
Звернення, оформлене без дотримання зазначених вимог, повертається заявнику з відповідними роз'ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження, крім випадків, передбачених частиною першою статті 7 цього Закону.
За змістом частини 1 статті 7 Закону № 393/96-ВР звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.
Згідно із частинами першою, четвертою Закону № 393/96-ВР органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Відповідно до абзаців першого, шостого частини 1 статті 19 Закону № 393/96-ВР органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення.
Згідно із частиною першою статті 20 Закону № 393/96-ВР звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
Аналіз вищезазначених норм законодавства вказує, що на відповідача, як на орган до якого направлено звернення покладено обов'язок об'єктивно і вчасно його розглянути, перевірити викладені в ньому факти, прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства, а також повідомити про наслідки його розгляду. При цьому орган, який отримав звернення і до компетенції якого входить вирішення порушених у ньому питань зобов'язаний у визначений законом строк надати обґрунтовану відповідь за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки, а у разі відмови в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), довести це до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Суд встановив, що 09 листопада 2020 року позивач засобами поштового зв'язку звернувся до Генерального штабу Збройних Сил України із заявою, у якій відповідно до статей 1, 15, 19, 20 Закону України «Про звернення громадян» просив: розглянути і вирішити звернення невідкладно, але у термін на пізніше 10 днів від дня отримання; нарахувати і виплатити грошову компенсацію за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році; виплатити середній заробіток за весь час затримки грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році по день фактичного розрахунку відповідно до частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України; виплати здійснити на картковий рахунок, реквізити якого будуть надані бухгалтерській службі Генерального штабу Збройних Сил України у разі необхідності.
Згідно даних Трекінгу відправлень Укрпошти, трек номер поштового відправлення 7902610960676, заяву позивача від 09 листопада 2020 року відповідач отримав 11 листопада 2020 року. Проте, з порушенням вимог частини першої статті 20 Закону № 393/96-ВР станом на момент прийняття судом рішення у цій справі заява позивача від 09 листопада 2020 року відповідачем не розглянута, порушені у ній питання не вирішені. Доказів протилежного відповідач під час розгляду справи суду не надав, а доводи позивача, які викладені у позовній заяві, та стосуються протиправності бездіяльності Генерального штабу Збройних Сил України, як уповноваженого органу, щодо не розгляду заяви від 09 листопада 2020 року не спростував.
За таких обставин, суд доходить висновку про те, що, не розглянувши заяву позивача від 09 листопада 2020 року, за наявності передбаченого Законом № 393/96-ВР імперативного обов'язку таку заяву об'єктивно, всебічно і вчасно розглянути, відповідач допустив бездіяльність, яка з у рахуванням фактичних обставин справи та неведеного вище правового регулювання спірних правовідносин, є протиправною.
Тому позовну вимогу позивача у цій частині належить задоволити повністю.
Стосовно позовних вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати йому, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу, як учаснику бойових дій грошову компенсацію за невикористані 14 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки у 2015 році, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про відпустки» від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) установлюються такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно із статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до пункту 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно із пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII та Законі України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-XII (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
Згідно із абзацом п'ятим статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Статтею 1 Закону № 1932-XII визначено особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, у статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР.
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19).
Відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Оскільки вказана адміністративна справа в частині розглядуваних позовних вимог відповідає ознакам типової справи, то суд при її вирішенні враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 серпня 2019 року у зразковій справі за № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19).
Як уже встановив суд, ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 10 лютого 2015 року Головним управлінням персоналу Генерального штабу Збройних Сил України.
З огляду на наведене, суд вважає, що при звільненні з військової служби позивач, як учасник бойових дій, мав право на отримання грошової компенсації за невикористані ним за 2015 рік календарні дні додаткової відпустки, що передбачена пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, а тому очевидною є протиправна бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати такої, відтак позовна вимога в цій частині є обґрунтованою та підлягає задоволенню.
Разом з тим, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. За таких обставин, суд вважає, що в цьому випадку ефективним способом захисту порушених прав, свобод чи інтересів позивача буде зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову в повному обсязі.
Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем встановленого строку звернення до суду суд зазначає таке.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі № 620/4218/18 викладено наступний правовий висновок щодо застосування строку звернення до суду з вимогою про нарахування та виплату сум компенсації за невикористану додаткову відпустку позивачу, як учаснику бойових дій:
«Так, спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак за змістом пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260 грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Отже, право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком.
Велика Палата Верховного Суду відхиляє твердження скаржника щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, оскільки стягнення сум компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій не обмежені позовною давністю. На час відпустки, яка хоча і непов'язана з виконанням службових обов'язків, за особою зберігається заробітна плата (грошове забезпечення), такі виплати включаються до фонду заробітної плати і є невід'ємною його частиною. Це ж саме стосується і компенсації при звільненні за невикористані дні відпустки».
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи предмет цього позову, а також вищенаведений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 21 серпня 2019 року у зразковій справі № 620/4218/18, суд доходить висновку про те, що позивач не пропустив встановлений Кодексом адміністративного судочинства України місячний строк звернення до суду, а тому доводи відповідача у цій частині є безпідставними та до уваги судом не приймаються.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», при зверненні з цим позовом судовий збір не сплачував, а відтак його розподіл на підставі статті 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень, п.3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Генерального штабу Збройних Сил України (проспект Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - задоволити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Генерального штабу Збройних Сил України щодо ненадання відповіді на заяву ОСОБА_1 від 09 листопада 2020 року.
Визнати протиправною бездіяльність Генерального штабу Збройних Сил України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року.
Зобов'язати Генеральний штаб Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» цього Кодексу.
Повний текст рішення складено 09 квітня 2021 року.
Суддя Клименко О.М.