про відмову у відкритті провадження у справі
08 квітня 2021 року м. Київ № 320/3866/21
Суддя Київського окружного адміністративного суду Колеснікова І.С., ознайомившись із матеріалами адміністративної справи
за позовом ОСОБА_1
до Ірпінського міського відділу Державної виконавчої служби Центрального
міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
про визнання протиправною та скасування постанови
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Ірпінського міського відділу Державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови старшого державного виконавця Ірпінського міського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Герби К.В. від 19.03.2021 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №63758196.
Частиною першою статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності (пункт 4).
Як убачається з матеріалів адміністративного позову, старшим державним виконавцем Ірпінського міського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Гербою К.В. постанову від 19.03.2021 про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №63758196 з примусового виконання виконавчого листа №367/2137/19, виданого 14.04.2020 Ірпінським міським судом Київської області, про зобов'язання ОСОБА_1 виконати умови пунктів 3,3 та 4,2,9 кредитної угоди №2,4,2-039 від 08.11.2001, укладеної між ОСОБА_1 та Регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву в Київській області.
Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (далі по тексту - Закон №1404-VIII), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Пунктом 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Таким чином, рішення, дії чи бездіяльність виконавця може бути оскаржено до адміністративного суду виключно у тому випадку, якщо законом не встановлено іншого порядку їх оскарження.
Водночас, нормами чинного законодавства встановлено особливі правила оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця при виконанні ним судових рішень, ухвалених, зокрема, у господарських та цивільних справах.
Відповідно до частини першої статті 74 Закону №1404-VIII, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Згідно статті 447 Цивільного процесуального кодексу України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що оскарження рішення, дії або бездіяльності виконавця під час примусового виконання ним рішення цивільного суду здійснюється за правилами цивільного судочинства.
Як зазначалось судом вище, частина перша статті 74 Закону №1404-VIII містить правило, відповідно до якого оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця щодо виконання судового рішення здійснюється до того суду, який таке рішення ухвалив (у даному випадку до цивільного суду).
Будь-яких особливостей чи винятків із наведеного правила щодо оскарження постанов про стягнення виконавчого збору, про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафу норми Закону № 1404-VIII чи будь-якого іншого законодавчого акту не містять.
Верховним Судом України у постановах від 24.02.2016 у справі №6-3077цс15, від 11.11.2015 у справі №6-2187цс15 висловив правовий висновок, згідно якого якщо законом установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
Підтримуючи такий висновок, Верховний Суд України у постанові від 16.11.2016 у справі № 216/749/14-ц наголосив на тому, що положення пункту 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 №6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» та пункту 3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13.12.2010 №3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» не є нормами матеріального права, оскільки вони прийняті органами судової влади.
Велика Палата Верховного Суду від наведених правових висновків Верховного Суду України відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України не відступила, а тому підстави для їх неврахування при розгляді даної справи відсутні.
З огляду на наведені обставини, інший, відмінний від частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України порядок оскарження рішень дій чи бездіяльності виконавця щодо виконання ним рішень судів у цивільних справах, встановлений частиною першою статті 74 Закону №1404-VIII та відповідними положеннями Цивільного процесуального кодексу України. Винятків із цього правила щодо оскарження постанов виконавця про стягнення основної винагороди, виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів норми чинного законодавства не містять.
При цьому, частина друга статті 74 Закону №1404-VIII («рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом») стосується виключно виконавчих проваджень, у яких виконуються не рішення судів, а рішення інших органів. У тому числі зазначена норма стосується виконавчих проваджень, які відкрито з виконання згаданих постанов виконавця, які в силу пункту 5 частини першої статті 3 Закону №1404-VIII є виконавчими документами.
Так, аналіз правової конструкції частини другої статті 74 Закону № 1404-VIII свідчить, що словосполучення «у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, <…> штрафів <…>» (родовий відмінок) стосується словосполучення «щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб)» (родовий відмінок), а не «рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби» (називний відмінок).
Тобто, наведені положення частини другої статті 74 Закону №1404-VIII жодним чином не поширюють юрисдикцію адміністративних судів на оскарження власне постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів.
Отже, оскарження всіх постанов виконавця, у тому числі про стягнення виконавчого збору, ухвалених у виконавчому провадженні з виконання рішення суду, здійснюється в порядку частини першої статті 74 Закону №1404-VIII, тобто виключно до суду, який видав виконавчий документ.
Суд також наголошує, що наведене правове регулювання спеціальної юрисдикції спорів з оскарження рішень виконавця, у тому числі про стягнення штрафів, ухвалених у виконавчому провадженні з виконання рішення суду, із ухваленням Закону № 1404-VIII не змінилося, оскільки положенням частин першої-другої статті 74 Закону №1404-VIII відповідали норми частин четвертої-п'ятої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV, за винятком додаткового уточнення виконавчих проваджень, рішення у яких також оскаржуються за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Тому, викладені вище правові позиції Верховного Суду України підлягають застосуванню до юрисдикції спірних правовідносин, регулювання якої з ухваленням Закону №1404-VIII не змінилося.
Як встановлено судом, спірну постанову про накладення штрафу прийнято державним виконавцем у виконавчому провадженні №63758196 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 14.04.2020 Ірпінським міським судом Київської області в цивільній справі №367/2137/19.
Отже, у справі, що розглядається, оскаржувану постанову прийнято відповідачем у межах виконавчого провадження з виконання виконавчого листа, який у свою чергу видано на виконання рішення суду цивільної юрисдикції, а тому даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Оскільки вирішення даного спору має здійснюватись у порядку цивільного судочинства, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до Ірпінського міського відділу Державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови.
Керуючись статтями 170, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі №320/3866/21 за позовом ОСОБА_1 до Ірпінського міського відділу Державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови.
2. Роз'яснити позивачу, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
3. Копію ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати позивачу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня проголошення (підписання) ухвали.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Згідно пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України, суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, провадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Суддя Колеснікова І.С.