09 квітня 2021 року м. Київ № 320/8706/20
Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Панової Г.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області
про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби в Київській області (далі по тексту - відповідач, ГУ ДФС у Київській області), в якому просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки), винесену Головним управлінням ДФС у Київській області № Ф-145762-52 від 11.02.2019.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила про те, що вимога про сплату боргу (недоїмки) Ф-145762-52 від 11.02.2019 є протиправною та має бути скасована, оскільки в момент її винесення узгоджений податковий борг був відсутній, а сама вимога була винесена без належних підстав. Зазначила, що у 2000 році була зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте з 2001 року підприємницьку діяльність не здійснювала та подала заяву про зняття з обліку як платника єдиного податку, відтак, відсутні підстави для нарахування їй єдиного соціального внеску. Додатково позивач вказала, що на даний час у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні відомості щодо неї як фізичної особи-підприємця.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.09.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Крім того, суд витребував докази по справі від відповідача та запропонував останньому подати до суду відзив на позовну заяву.
Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву у якому зазначив, що ОСОБА_1 була зареєстрована як фізична особа-підприємець з 31.07.2000 та перебуває на загальній системі оподаткування. Вказав, що починаючи з 01.01.2017 фізичні особи -підприємці на загальній системі оподаткування, які не отримували дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці, зобов'язані сплачувати єдиний внесок за себе не менше мінімального страхового внеску за місяць: у 2017 році не менше 704 грн. за місяць, у 2018 році - не менше 819,06 грн. за місяць. При цьому, відповідач зазначив, що для платників, які застосовують загальну систему оподаткування, впроваджено автоматичні щоквартальні нарахування єдиного внеску, тобто ФОП на загальній системі оподаткування зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. У зв'язку з наявністю в ІКПП позивача за кодом бюджетної класифікації 71040000 заборгованості зі сплати ЄСВ та відповідно до ст. 25 Закону України №2464 сформовано вимогу про сплату боргу.
Позивач не погоджуючись з доводами відповідача, викладеними у відзиві на позов подала до суду відповідь на відзив, у якій зазначила що вона не могла бути зареєстрована як фізична особа-підприємець та взята на облік платником єдиного внеску терміном в один день - 31.07.2000 р., як зазначає про це відповідач, а отже це вказує на те, що у відповідача відсутні дані щодо реєстрації ОСОБА_1 як фізичної особи-підприємця, а дані взяття на облік як платника єдиного внеску позивача, зазначені відповідачем, взяті із сайту Державної податкової служби України (cabinet.sfs.goy.ua) з реєстру страхувальників як застрахованої особи - фізичної особи на підставі податкового номеру - реєстраційного номеру облікової картки платника податків, а не як ФОП, а взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється податковим органом незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору та не є підставою формування вимоги про сплату боргу з єдиного соціального внеску.
Додатково позивач вказала, що вона була зареєстрована як ФОП та знаходилась на спрощеній системі оподаткування - платник єдиного податку, що суперечить доводам відповідача стосовного того, що позивач згідно знову ж даних ІТС «Податковий блок» зареєстрована як ФОП та перебувала на загальній системі оподаткування, оскільки в реєстрі податків єдиного податку відсутня інформація.
Зазначила, що обов'язок сплати фізичною особою-підприємцем єдиного внеску перебуває у прямій залежності від наявності реєстрації такої фізичної особи у Єдиному державному реєстрі відповідно до вимог Закону №755-ІV. Разом з тим, єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не містить жодних відомостей щодо такої фізичної особи-підприємця як ОСОБА_1 з чого випливає, що остання не може бути зобов'язана сплачувати єдиний внесок.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24.12.2020 суд замінив відповідача - Головне управління ДФС у Київській області (ідентифікаційний код 393932607; місцезнаходження: 03680, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а), на правонаступника - Головне управління ДПС у Київській області (ідентифікаційний код 43141377, місцезнаходження: 03680, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а).
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином України, що підтверджується відомостями паспорта громадянина України серія НОМЕР_1 , виданим 15.12.2009 Броварським МВ ГУМВС України в Київській області.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 (прізвище змінено на підставі свідоцтва про шлюб НОМЕР_2 від 17.11.2009 року) 31.07.2000 була зареєстрована в якості фізичної особи-підприємця, що підтверджується письмовими пояснення позивача викладеними у позові.
Згідно з обліковими даними автоматизованої інформаційної системи «Податковий блок» 31.07.2000 ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_3 ) взята на облік Головного управління ДПС у Київській області (Броварська ДПІ (м. Бровари), стан платника податків - 0- платник податків за основним місцем обліку.
Щодо позивача у Реєстрі страхувальників наявна наступна інформація:
- Найменування або прізвище, ім'я, по батькові ОСОБА_1
- Дата взяття на облік платника єдиного внеску: 31.07.2000
- Реєстраційний номер платника єдиного внеску: 4651/10283
- Найменування та код контролюючого органу: 1029, ГУ ДПС у Київській області (м. Бровари).
Як вбачається з матеріалів справи, 11.02.2019 Головним управлінням ДФС у Київській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-145762-52, якою позивачу станом на 30.05.2020 визначено до сплати недоїмку з єдиного соціального внеску у розмірі 18 276,72 грн.
Зі змісту інтегрованої картки платника ОСОБА_1 суд встановив, що вказана сума недоїмки нарахована ОСОБА_1 контролюючим органом в автоматичному режимі, в т.ч.: за 2017 рік - 8448,00 грн.; за 1-ий квартал 2018 року (по строку сплати до 19.04.2018) - всього у сумі 2457,18 грн.; за 2-ий квартал 2018 року (по строку сплати до 19.07.2018) - всього у сумі 2457,18 грн.; за 3-ий квартал 2018 року (по строку сплати до 19.10.2018) - всього у сумі 2457,18 грн. за 4-ий квартал 2018 року (по строку сплати до 21.01.2019) - всього у сумі 2457,18 грн..
Не погоджуючись з прийняттям спірної вимоги про сплату боргу (недоїмки), позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами слід зазначити наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом № 2464-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI).
Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, у зв'язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 01 січня 2017 року виник обов'язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
Відповідно до частин другої - четвертої, восьмої, дванадцятої статті 9 Закону № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п'ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Згідно з абзацами першим, третім - п'ятим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
Платник єдиного внеску зобов'язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція № 449.
Абзацом другим пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 установлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.
Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн (абзаци перший - третій, одинадцятий пункту 3 розділу VI Інструкції № 449).
Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).
Із зазначеного слідує, що обчислення єдиного внеску та формування вимоги про сплату боргу здійснюється не лише на підставі актів перевірки, але й на підставі облікових даних з інформаційної системи фіскального органу.
Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86203700) зазначив, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
У зазначеній справі № 440/2149/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону № 2464 щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
На підставі цього Верховний Суд зауважив, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору повинні були зокрема перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, правовий висновок, викладений у вказаній постанові, підлягає обов'язковому врахуванню у спірних правовідносинах.
Як вбачається з трудової книжки ОСОБА_1 Серії НОМЕР_4 , позивач 22.01.2014 прийнята на посаду генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «М.М. Консалт». 15.06.2017 відповідно до Наказу №1К від 15.06.2017 ОСОБА_1 переведена на роботу за сумісництвом, що підтверджується відповідним записом у трудовій книжці позивача.
15.06.2017 позивач прийнята на посаду провідного юристконсульта Броварського районного будинку культури та 31.08.2017 звільнена з займаної посади за згодою сторін.
01.09.2017 ОСОБА_1 переведена на основне місце роботи ТОВ «М.М. Консалт», а 07.05.2018 позивач переведена на посаду генерального директора ТОВ «М.М. Консалт».
07.05.2018 ОСОБА_1 прийнята на посаду заступника директора Комунального підприємства «Оздоровчо-реабілітаційний центр» Броварської міської ради, що підтверджується відповідним записом під № 19 в трудовій книжці позивача.
Відповідно до відомостей з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування та звітів про суми нарахованої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення, допомоги, компенсації) застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування до органів доходів і зборів позивачу у період з січня 2017 року по грудень 2018 року включно був, зокрема, нарахований дохід (заробітна плата) та роботодавцями, зокрема Відділом культури Броварської районної державної адміністрації , Товариством з обмеженою відповідальністю «М.М. Консалт», Комунальним підприємством «Оздоровчо-реабілітаційний центр» Броварської міської ради Київської області у період з 01.01.2017 по 31.12.2019 було здійснено сплату ЄСВ за ОСОБА_1 як працівника у вказані періоди.
Судом враховується факти відсутності у позивача за вказаний період доходу від підприємницької діяльності, як фізичної особи-підприємця та отримання заробітної плати як найманим працівником. База нарахування єдиного внеску у період з червня 2017 по січень 2019 року була не нижчою, ніж мінімальна заробітна плата. Таким чином, єдиний внесок за вказаний період щодо позивача було сплачено його роботодавцями у відповідності до вимог Закону № 2464-VІ.
Разом з тим, слід зазначити, що у даній справі спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 01 січня 2017 року по 31 липня 2019 року відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.
Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб'єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
В позовній заяві позивач вказує, що діяльності, визначеної в положеннях ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» він не здійснював, та в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутня інформація щодо реєстрації або припинення ним здійснення будь-якої діяльності.
Згідно з обліковими даними автоматизованої інформаційної системи «Податковий блок» 31.07.2000 ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_3 ) взята на облік Головного управління ДПС у Київській області (м. Бровари) як платник податків, стан платника податків - 0- платник податків за основним місцем обліку.
В Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відомості щодо ОСОБА_1 за ідентифікаційним номером НОМЕР_3 як фізичної особи - підприємця відсутні, що підтверджується витягом з ЄДР.
Отже, згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 не зареєстрована як фізична особа - підприємець. Тобто, судом встановлено, що позивач була зареєстрована як фізична особа-підприємець 31.07.2020, зокрема до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не зверталася до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про неї до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.07.2020 у справі № 260/81/19 зазначив, що вважає, що суб'єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у позивача статусу ФОП має значення як для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення, так і для формування єдиної правозастосовчої практики. За правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18), з набранням чинності Законом № 755-IV пов'язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
Згідно висновків, викладених у постанові від 01.07.2020 Велика Палата Верховного Суду вважає відступила від цього висновку Верховного Суду з огляду на таке.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
01 липня 2004 року набрав чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 № 755-IV (далі по тексту - Закон № 755-ІV), яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев'ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).
03.03.2011 набрав чинності Закон України від 01 липня 2010 року № 2390-VI «Про внесення змін до закону до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання (далі - Закон №2390-VI), яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.
Пунктами 2-4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).
Цим Законом пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI.
З пояснювальної записки до проекту Закону № 1155-VII вбачається, що Закон № 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на права та законні інтереси суб'єктів господарювання. Зокрема, Законом № 2390-VI не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про суб'єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до реєстру за результатами виконання Закону № 2390-VI). Ураховуючи, що проведення будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом № 755-IV, можливо лише щодо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в ЄДР, суб'єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.
Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1155-VII указано, що реалізація Закону № 2390-VI на практиці виявилась частково неможливою з огляду на таке:
1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб, які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об'єктів адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб - підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про коди об'єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб'єктів господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону № 755-IV;
2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа - підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб'єктивний характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.
Основною метою проекту Закону № 1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості.
Для досягнення цієї мети Законом № 1155-VIIвнесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (пункт 70).
За практикою ЄСПЛ, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, пункт 43).
Згідно правових висновків, викладених в постанові від 01.07.2020 у справі № 260/81/19 Велика Палата Верховного Суду вважає, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
При цьому застосовними в цій справі є висновки ЄСПЛ у справі «Серков проти України», оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов'язкових внесків, у тому числі єдиного внеску.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, зроблений на запит суду відповідно до критеріїв пошуку за ідентифікаційним номером 2710212915 - ОСОБА_1 , станом на 05.04.2021 року свідчить, що щодо цієї особи записів не знайдено.
Отже, вказне свідчить про відсутність у позивача статусу фізичної особи-підприємця в період, за який відповідачем нараховано спірну суму боргу (недоїмки) з ЄСВ.
Підсумовуючи вищенаведене, суд зазначає, що твердження відповідача про наявність у позивача статусу фізичної особи-підприємця не базується на фактичних обставинах та нормах права.
Надані позивачем докази цілком доводять відсутність у позивача статусу фізичної особи-підприємця за період, за який відповідачем нараховано спірну суму боргу (недоїмки) з ЄСВ, а надані відповідачем докази не спростовують цього факту.
Така обставина вказує на те, що позивач не є страхувальником у розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та не має обов'язку щодо сплати єдиного соціального внеску, а отже, суд визнає протиправним нарахування ОСОБА_1 недоїмки зі сплати єдиного внеску за період 2017 року та 4-ьох кварталів 2018 згідно оскаржуваної позивачем вимоги.
З огляду на встановлення судом протиправності дій відповідача в частині нарахування заборгованості зі сплати єдиного внеску, винесена відповідачем вимога про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 11.02.2019 №Ф-145762-52 суму 18276,72 грн. є необґрунтованою та безпідставною, а тому підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині - задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду не спростовують. Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Також суд звертає увагу сторін, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no.4241/03, від 28.10.2010).
Таким чином, з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача, у зв'язку із чим позовні вимоги підлягають задоволенню, а вимога про сплату боргу (недоїмки) від 11.02.2019 № Ф- 145762-52 визнанню протиправною та скасуванню.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На виконання цих вимог відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірність прийнятого рішення.
Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були спростовані доводами відповідача.
З огляду на зазначене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню повністю.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Під час звернення до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією № Р1МК-4ХТТ-5662-79А6 від 18.09.2020.
Відтак, з огляду на задоволення позовних вимог на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає стягненню вся сума судового збору.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області від 11.02.2019 № Ф-145762-52
3. Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ 431413777; місцезнаходження: 03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 5а) суму судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп. на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_3 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Панова Г. В.