Україна
Донецький окружний адміністративний суд
про закриття провадження у справі
08 квітня 2021 р. Справа №200/1203/21-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Михайлик А.С., розглянувши в порядку письмового провадження питання про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у реєстрації місяця проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 , зобов'язання здійснити реєстрацію місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 .
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Згідно з ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративний суд - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Адміністративною справою є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
За приписами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Під час визначення предметної юрисдикції справ слід виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Аналіз вищезазначених норм закону свідчить про те, що до юрисдикції адміністративних судів віднесено розгляд тільки тих справ, де предметом спору є порушення прав, свобод чи інтересів конкретної особи з боку суб'єкта владних повноважень саме у сфері публічно-правових відносин. При цьому владні повноваження повинні здійснюватися відповідним суб'єктом в сфері публічно-правових відносин і стосуватися конкретної особи. Спори з приводу владних управлінських рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені у межах приватних правовідносин, до адміністративної юрисдикції не відносяться.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність немайнового чи майнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він, головним чином, обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак, не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим.
Не є публічно-правовим спір за участю суб'єкта владних повноважень публічного права, з одного боку, та суб'єкта приватного права (фізичної/юридичної особи), коли управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на створення, зміну або припинення цивільних прав суб'єкта приватного права.
Сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Відповідно до ч. 4 ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження начального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Частина 1 ст. 242 Цивільного кодексу України визначає, що батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Згідно з ч. 1 ст. 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Відповідно до ч. 1 ст. 161 Сімейного кодексу України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Спір, що є предметом розгляду в цій справі, виник через відмову відповідача здійснити реєстрацію місяця проживання малолітньої дитини позивача - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за визначеною позивачем адресою через відсутність згоди батька дитини на реєстрацію місяця проживання сина за цією адресою. Позивач вважає таку відмову протиправною, оскільки батько дитини не бере участь у житті сина, не сплачує аліменти, не підтримує контакту, при цьому відсутність у ОСОБА_2 реєстрації місяця проживання шкодить його правам.
Таким чином, у даному випадку позивач звернулася до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного права щодо реалізації батьківських прав, фактично спір стосується прав у сфері сімейних відносин.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 05.12.2018 у справі № 495/367/17.
Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно із пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
Беручи до уваги наведене, а також враховуючи, що спірні правовідносини пов'язані із захистом прав у сфері сімейних відносин, суд дійшов висновку, що даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки у такому випадку позивач звернулась до суду за захистом порушеного цивільного права і не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, відтак, не є публічно-правовим.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Згідно з ч. 1 ст. 239 КАС України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
За приписами з ч. 1 ст. 23 ЦПК України усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою та третьою цієї статті.
На підставі викладеного суд вважає за необхідне закрити провадження у даній справі та роз'яснити позивачу, що даний спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства місцевим загальним судом.
Керуючись ст.ст. 238, 239, 241-243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - закрити.
Роз'яснити позивачу, що даний спір підлягає розгляду місцевим загальним судом за правилами цивільного судочинства.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.
Ухвала може бути оскаржена. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
У відповідності до пп. 15.5 п. 15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя А.С. Михайлик