м. Вінниця
07 квітня 2021 р. Справа № 120/233/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Бошкової Ю.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, 21027, код ЄДРПОУ 39767547) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) з адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, відповідач).
За змістом позовних вимог позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області №2-24291/15-19-СГ від 12.12.2019 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею по 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області;
- зобов'язати відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивача зазначає, що за результатами розгляду клопотання від 11.11.2019 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га із земель запасу, резерву сільськогосподарського призначення, на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області, відповідачем відмовлено ОСОБА_1 у наданні відповідного дозволу. Як зазначає представник позивача, наказ від 12.12.2019 року № 2-24291/15-19-СГ мотивований тим, що зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка розміщена на пасовищі, які за своїми природними особливостями та призначенням мають використовуватись для сінокосіння та випасання худоби.
Позивач вважає зазначений наказ ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області протиправним та таким, що суперечить чинному законодавству.
13.01.2021 року до суду представником позивача подано заяву про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду.
Ухвалою від 18.01.2021 року вирішено задовольнити заяву представника позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду та поновлено останній, відтак, відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою встановлені сторонам строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечення. Окрім того, вирішено витребувати у відповідача всі належним чином засвідчені копії матеріалів, які стали підставою для винесення оскаржуваного наказу №2-24291/15-19-СГ від 12.12.2019 року.
09.02.2021 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зокрема вказує, що згідно зі ст. 37 Закону України "Про охорону земель" від 19.06.2003 року № 962-IV (далі - Закон № 962-IV) використання земельних ділянок, що призводить до погіршення їх якості, забороняється. Окрім того, відповідно до ст. 1 Закону України "Про особисте селянське господарство" від 15.05.2003 року № 742-IV (далі - Закон № 742-IV), особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Тобто, передача вищезазначеної земельної ділянки у власність громадянам суперечитиме нормам чинного законодавства, що у свою чергу є підставою для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою в порядку ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України.
Стосовно вимоги зобов'язати видати наказ про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, відповідачем зазначається, що суд вправі зобов'язати останнього до виконання покладених на нього законом і підзаконними актами обов'язків, проте, не може вказувати, яке конкретно рішення (дії) необхідно приймати (вчиняти). Виключно визначеним законом органом (посадовою особою) і ніяким іншим органом або посадовою особою не можуть здійснюватись повноваження і прийматись рішення, які згідно з Конституцією України належать до компетенції вказаного органу, в тому числі і судами, які не відносяться до гілок законодавчої та виконавчої влади (рішення Конституційного Суду України у справі № 6-рп/99 від 24.06.1999 року).
Щодо стягнення судових витрат з ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, представник відповідача зазначає, що в матеріалах адміністративного позову та в переліку додатків до нього відсутній детальний опис робіт (надання послуг), тому така позовна вимога не підлягає задоволенню.
04.03.2021 року представником позивача подано до суду детальний опис робіт (наданих послуг) за Договором №90/20-ц про надання професійної правничої допомоги від 09.11.2020 року.
Відповіді на відзив та заперечення сторонами до суду подано не було.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що 11.11.2019 року позивач звернулась до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0 га із земель запасу, резерву сільськогосподарського призначення, що знаходяться на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області. До клопотання ОСОБА_1 долучено: викопіювання з кадастрової карти із позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки; копії паспорту, реєстраційного номеру облікової картки платника податків; довідку сільської ради про наявність рішення щодо передачі земельної ділянки.
За наслідками розгляду вказаного клопотання відповідачем прийнято наказом від 12.12.2019 року №2-24291/15-19-СГ. Відповідно до зазначеного наказу ОСОБА_1 відмовлено у наданні відповідного дозволу, посилаючись на частини 1-4 статті 22, частини 6,7 статті 118, частину 4 статті 122 Земельного кодексу України та на Положення про ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, затверджене наказом Держгеокадастру від 12.11.2019 року № 285, у зв'язку з невідповідністю місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а саме: зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка розміщена на пасовищах, які за своїми природними особливостями та призначенням мають використовуватись для сінокосіння та випасання худоби. Виробництво та переробка сільськогосподарської продукції на даному виді угідь не передбачається.
Незгода позивача із такою відмовою зумовила її звернення до суду з цим адміністративним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно зі ст. 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Конкретні категорії земель визначені у ч. 1 ст. 19 ЗК України, до яких, зокрема, належать землі сільськогосподарського призначення.
В силу положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями ст. 118 ЗК України.
Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Аналіз наведених приписів свідчить про те, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у надані дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідно до частин 10, 11 ст. 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.
Надаючи оцінку оскаржуваному наказу в частині відмови в наданні позивачеві дозволу на розробку технічної документації із землеустрою, суд зазначає таке.
Як підставу для відмови позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою відповідач вказав те, що бажана земельна ділянка розміщена на пасовищі, яке за своїми природними особливостями і призначенням має використовуватися для сінокосіння та випасання худоби.
Так, відповідно до частин 1 і 2 статті 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
Отже, цільове призначення даної земельної ділянки відповідає тому виду використання (ведення особистого селянського господарства), для якого позивач просить надати її у власність.
Частинами 1 і 3 статті 37 Закону № 962-IV передбачено, що власники та землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних ділянок зобов'язані здійснювати заходи щодо охорони родючості ґрунтів, передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України. На землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність щодо: вирощування певних сільськогосподарських культур, застосування окремих технологій їх вирощування або проведення окремих агротехнічних операцій; розорювання сіножатей, пасовищ; використання деградованих, малопродуктивних, а також техногенно забруднених земельних ділянок; необґрунтовано інтенсивного використання земель.
Однак, той факт, що бажана земельна ділянка за своїми природними особливостями і призначенням має використовуватись для сінокосіння та випасання худоби, не є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, оскільки бажана земельна ділянка відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення. Серед іншого, така підстава для відмови не передбачена ч. 7 ст. 118 ЗК України.
Також, суд критично ставиться щодо посилання відповідача у оскаржуваному наказі як на підставу для відмови на ч. 7 ст. 118 ЗК України, оскільки в процесі розгляду справи відповідачем не було наведено жодного аргументу або надано докази, які вказували б на наявність невідповідності місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Тобто зазначення вказаної норми є формальністю та не підтверджується доводами відповідача та матеріалами справи.
З огляду на викладене, суд доходить висновку про протиправність наказу ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області №2-24291/15-19-СГ від 12.12.2019 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області.
З приводу позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення у формі наказу, яким надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, то суд зазначає таке.
Абзацом першим частини четвертої статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У постанові від 05.09.2018 року у справі № 826/9727/16 Верховний Суд аналізував застосування п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України та дійшов висновку, що суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов: 1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача; 2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача; 3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів; 4) прийняття рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Стаття 118 ЗК України визначає порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, а ст.122 ЗК України - повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування.
Суд вважає, що в контексті обставин спірних правовідносин застосування вищевказаного способу захисту вимагає з'ясування судом чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для одержання дозволу на розробку проекту землеустрою.
Судом встановлено, що позивачем при зверненні до ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області, були подані всі необхідні документи, передбачені нормами ЗК України.
Разом з тим, у межах цієї справи оцінка правомірності відмови у наданні відповідного дозволу позивачеві стосувалася лише тих мотивів, які наведено у наказі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області від 12.12. 2019 року № 2-24291/15-19-СГ.
Згідно з приписами ч. 7 ст. 118 ЗК України для прийняття рішення про надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки необхідно оцінити відповідність місця розташування спірної земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Повноваження щодо перевірки вищевказаних питань належить виключно до компетенції ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області.
При цьому, судом не встановлено, що для прийняття рішення виконано всі умови, визначені законом, а саме, що уповноваженим органом здійснено перевірку відповідності місця розташування бажаного замовником об'єкту вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, що зумовлює неможливість з'ясування судом питання про наявність або відсутність підстав для надання відповідного дозволу позивачеві для зобов'язання відповідача прийняти відповідне рішення.
За таких обставин, враховуючи те, що законодавець чітко визначив порядок для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд вважає, що відсутні підстави без дотримання такого зобов'язувати суб'єкта владних повноважень приймати наперед визначене рішення та фактично підміняти державний орган.
Відтак, позовна вимога щодо зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області не підлягає задоволенню.
Разом з тим, згідно абзацом другим з частини 4 статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За таких обставин суд вважає, що належним способом захисту прав та інтересів позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га із земель запасу, резерву сільськогосподарського призначення, на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області, та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні. Суд зазначає, що при прийнятті в подальшому відповідачем рішення, останній не вправі відмовляти позивачеві у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою з тих самих підстав, за яких судом визнано рішення відповідача протиправним.
За приписами ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ст. 90 КАС України).
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів представників сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення, та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що позовну заяву належить задовольнити частково.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
У свою чергу, частиною 3 статті 139 КАС України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи наведену норму, витрати понесені позивачем у даній справі зі сплати судового збору підлягають відшкодуванню частково, а саме у розміри 1/2 від суми судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Окрім того, за змістом позову представник позивача просить стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.
З приводу зазначеного суд вказує, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Так, відповідно до частини першої, другої статті 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Частиною третьою статті 134 КАС України встановлено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частин 4 та 5 статті 134 КАС України, встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 30 вказаного Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною згодою. Без сумніву, суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Водночас, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
При цьому, як зазначалося вище, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої винесено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений час адвокатом, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином, при визначені суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Аналіз наведених правових норм дає підстави вважати, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації сторін, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інші витрати, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Судом встановлено, що на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представником позивача надано договір про надання професійної правничої допомоги №90/20-ц від 09.11.2020 року, додаток № 1 до договору №90/20-ц про надання професійної правничої допомоги від 09.11.2020 року, детальний опис робіт (наданих послуг) за Договором №90/20-ц про надання професійної правничої допомоги від 09.11.2020 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 3 від 12.11.2020 року, що підтверджує оплату у розмірі 10000,00 грн.
Як видно з матеріалів справи, 09.11.2020 року між позивачем ОСОБА_1 (далі - клієнт) та адвокатом ОСОБА_2 (далі - адвокат) укладено договір про надання професійної правничої допомоги №90/20-ц.
Відповідно до п. 2.1 вищезазначеного договору адвокат на підстав звернення клієнта приймає на себе зобов'язання з надання наступної правової допомоги: представництво інтересів в судах України, в усіх державних та громадських організаціях, органах державної влади та місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях усіх форм власності, виконавчих органах будь-якого рівня, з питань пов'язаних з оскарженням наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою.
Як вбачається із детального опису робіт (наданих послуг) за договором №90/20-ц про надання професійної правничої допомоги від 09.11.2020 року позивачеві надано такі юридичні послуги:
- Консультування. Вивчення наданих клієнтом документів. Вивчення судової практики. Формування правової позиції. Укладення договору про надання правничої допомоги, додатку до договору та оформлення фінансових документів (3 год.) - 1000 грн.;
- Підготовка та подання запитів до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (3 год.) - 1000 грн.,
- Підготовка, збирання доказів та подання до Вінницького окружного адміністративного суду заяви про поновлення строку звернення до суду, позовної заяви про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії (8 год.) - 8000 грн.
Разом (14 год.) - 10000 грн.
Підготовка та подання запитів до ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, подання заяви про поновлення строку та позовної заяви підтверджується відповідними документами, які містяться в матеріалах справи.
Суд зауважує, що дана справа відноситься до справ незначної складності, щодо яких на момент звернення позивача до суду сформовано достатньо сталу практику їх розгляду. Отже, вивчення нормативно бази, формування правової позиції та підготовка позовної заяви не вимагали значного обсягу юридичної та технічної роботи.
Таким чином, виходячи з обсягу та характеру матеріалів, як доказів у справі, кількості сторін та відсутності інших учасників у справі, суд вважає розмір вартості наданих послуг визначених в акті є неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг, а відтак, вимоги про відшкодування 10000,00 грн. як витрат на правничу допомогу є необґрунтованими.
Водночас, суд вважає, що співмірною та розумною у даній справі загальною компенсацією вартості наданих адвокатом послуг є сума 5000,00 грн.
Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-24291/15-19-СГ від 12.12.2019 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0га, на території Побірської сільської ради Теплицького району Вінницької області, із земель резерву, запасу сільськогосподарського призначення, та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області сплачений при зверненні до суду судовий збір в розмірі 454,00 грн. (чотириста п'ятдесят чотири гривні нуль копійок).
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області понесені витрати на правничу допомогу в розмірі 5000,00 грн. (п'ять тисяч гривень нуль копійок).
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, 21027, код ЄДРПОУ 39767547).
Рішення в повному обсязі сформовано: 07.04.2021 року.
Суддя Бошкова Юлія Миколаївна