Справа № 120/5300/20-а
Головуючий у І інстанції: Чернюк Алла Юріївна
Суддя-доповідач: Смілянець Е. С.
07 квітня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Смілянця Е. С.
суддів: Капустинського М.М. Сапальової Т.В.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 10 грудня 2020 року (повний текст якої складено в м. Вінниці) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії,
У вересні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 16.11.2018 року по 17.07.2020 року;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 16.11.2018 року по 17.07.2020 року в розмірі 381 645,90 грн.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 10 грудня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Зокрема, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 17.11.2018 року по 16.07.2020 року включно у сумі 15766,17 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Зокрема в апеляційні скарзі просив суд стягнути з військової частини НОМЕР_1 на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 16.11.2018 року по 17.07.2020 року в розмірі 381 645,90 грн.
Також, не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити. В обґрунтуванні апеляційної скарги зазначено, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу. Відтак скаржник вважає, що до даних правовідносин не підлягають застосуванню статті 116,117 КЗпП України.
За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги відповідача, а апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що посвідчення серії НОМЕР_2 від 30.10.2019 року позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - осіб з інвалідністю внаслідок війни.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_3 від 14.11.2018 року № 219 (по стройовій частині) позивача, начальника служби автоматизованих та інформаційних військ зв'язку та інформаційних систем штабу Командування Повітряних Сил Збройних Сил України, звільненого наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 26.10.2018 року № 573 (по особовому складу) з військової служби у запас відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за підпунктом "б" (за станом здоров'я), виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 16.11.2018 року.
10.01.2020 позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 із письмовим запитом, у якому просив повідомити чи нараховувалась та виплачувалась компенсація за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2015 року по 2018 рік.
За результатами розгляду звернення, відповідач листом від 11.01.2020 року № 350/118/108/пс відмовив у здійсненні виплати компенсації. У листі, не заперечуючи статус позивача як учасника бойових дій, відповідач зазначив, що ОСОБА_1 під час особливого періоду не мав права на додаткову відпустку як учасник бойових дій. Також зазначено, що наказом командира Військової частини НОМЕР_3 від 14.11.2018 року № 219 не передбачено нарахування та виплата компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.
10.01.2020 року позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_3 із письмовим запитом, у якому просив повідомити чи надавалася за період з 2015 року по 2018 рік додаткова відпустка, як учаснику бойових дій.
За результатами розгляду звернення, листом Військової частини НОМЕР_3 від 11.01.2020 року № 350/154/1/28 позивача повідомлено, що додаткова відпустка або грошова компенсація за неї за період з 2015 року по 2018 рік позивачу не надавались.
Отримавши відмову у проведенні нарахування та виплати спірного грошового забезпечення, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 19.05.2020 року у справі № 120/1187/20-а адміністративний позов задоволено частково. Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Окрім того, 10.01.2020 року позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 із запитом про надання інформації щодо розміру нарахованої та виплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по день звільнення, а також розмір ненарахованої та невиплаченої індексації грошового забезпечення.
Листом Військової частини НОМЕР_1 від 11.01.2020 року № 350/118/109/пс позивачу відмовлено у виплаті індексації грошового забезпечення, у зв'язку з відсутністю фінансування на зазначений вид виплат.
Отримавши відповідь про відмову у проведенні нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року до 16.11.2018 року, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08.06.2020 року у справі № 120/1186/20-а адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не невиплати індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 16.11.2018 року включно. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 16.11.2018 року включно. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Згідно з банківською випискою по особовому рахунку виплата індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у загальному розмірі 36354,85 грн. була здійснена 17.07.2020 року.
19.08.2020 року позивач звернувся із письмовою заявою до Військової частини НОМЕР_1 , у якій просив нарахувати та виплатити йому середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
За результатами розгляду вказаного звернення, відповідач листом від 21.08.2020 року № 350/118/2543/пс повідомив позивача про відсутність підстав для проведення розрахунку та виплати середнього заробітку за час затримки при звільненні за період з 16.11.2018 року по 17.07.2020 року.
Вважаючи, що відповідачем протиправно не проведено остаточного розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції з урахуванням доводів апеляційних скарг та встановлених обставин справи, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
За приписами частин першої-третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справ.
Відповідно до частин першої-третьої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною п'ятою цієї ж статті обумовлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно положень статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Статтею 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 зазначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
За висновком вказаного рішення Конституційного Суду України положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Отже, для обрахунку строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені застосовуються положення статті 233 КЗпП України, а невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням та для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Також варто зауважити на тому, що, аналізуючи положення статей 116, 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26 лютого 2020 року (справа 821/1083/17) зазначила таке.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України роз'яснив, що положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Окрім того, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 положення частини другої статті 233 КЗпП України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Оскільки предметом переданого на розгляд адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, яка не входить до структури заробітної плати, підстави для застосування частини третьої статті 233 КЗпП відсутні.
При цьому Верховний Суд акцентує увагу на тому, що під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України як норми спеціального процесуального закону.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд і в постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 560/4006/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 360/4485/19 та від 01 лютого 2021 року у справі № 560/1282/19.
За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п'ята статті 122 цього Кодексу).
Отже, КАС України визначено місячний строк звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби, а КЗпП України встановлено тримісячний строк.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
У справі Європейського суду з прав людини «Стаббігс та інші проти Великобританії» визначено, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
У Рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» від 25 січня 2000 року Європейський суд зазначив про те, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Як з'ясовано з матеріалів справи та не заперечується сторонами у справі, остаточний розрахунок з позивачем, проведено саме 17 липня 2020 року, а отже перебіг строку звернення до суду почався з 28 липня 2020 року.
Поряд з цим, зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що остання датована 26 вересня 2020 року, а зареєстрована у суді 30 вересня 2020 року, тобто позов подано більш ніж через два місяці після остаточного розрахунку.
Отже, зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, колегія суддів приходить до переконання про необхідність залишення позову без розгляду, а також зауважує що позивачем не наведено обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об'єктивних, тобто таких, що не залежали від його волі, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду у цій категорії спорів.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 1.380.2019.003695.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Згідно з ч. 1 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідними ст. ст. 238, 240 цього Кодексу.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку про необхідність залишення позову без розгляду.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 319, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 10 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії залишити без розгляду.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Смілянець Е. С.
Судді Капустинський М.М. Сапальова Т.В.