Справа № 640/20769/20 Суддя (судді) першої інстанції: Клочкова Н.В.
07 квітня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого: Бєлової Л.В.
суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року (справу розглянуто у порядку письмового провадження) у справі за адміністративним позовом громадянки Пакистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
У вересні 2020 року позивач, громадянка Пакистану ОСОБА_1 , звернулася до суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просила з урахуванням уточнених вимог:
- визнати протиправною бездіяльність Державної міграційної служби України щодо не розгляду заяви громадянки Пакистану ОСОБА_1 про продовження строку перебування на території України;
- зобов'язати Державну міграційну службу України розглянути заяву громадянки Пакистану ОСОБА_1 в межах діючого законодавства
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року адміністративний позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, Державною міграційною службою України подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, неповно з'ясовано обставини справи.
Зокрема, апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що заява про продовження строку перебування на території України була надіслана на адресу ДМС, а не територіального органу ДМС за місцем проживання, як того вимагає законодавство. Крім того, зазначає, що подана позивачем заява не відповідає зразку заяви, яка закріплена Додатком 1 до Порядку розгляду заяв іноземців та осіб без громадянства про продовження строку перебування на території України, затвердженого наказом МВС від 25 квітня 2012 року №363 (далі - Порядок №363).
Відповідно до статті 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є громадянкою Ісламської Республіки Пакистан, що підтверджується копією паспорту (а.с. 77).
03 грудня 2015 року позивач була документована посвідкою на тимчасове проживання для іноземця терміном дії до 01 серпня 2016 року, що підтверджується копією посвідки серії НОМЕР_1 (а.с. 75 на звороті). Строк дії вказаної посвідки було продовжено до 01 серпня 2020 року.
29 липня 2020 року громадянка Пакистану ОСОБА_1 звернулась до Державної міграційної служби України із заявою про продовження строку перебування на території України, в якій просила продовжити термін перебування в Україні до моменту отримання нею посвідки на постійне проживання.
До вказаної заяви позивачем було долучено пакет документів, зокрема переклад українською мовою сторінки паспортного документа серії НОМЕР_3 на ім'я ОСОБА_1 , засвідчений в установленому законодавством порядку; копію пам'ятки для іноземця та особи без громадянства, які перебувають у процедурі оформлення дозволу на імміграцію в Україну, від 16 липня 2020 року; копію свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_2 , виданого 14 січня 2020 року на ім'я ОСОБА_2 ; дві копії довідки про реєстрацію особи громадянином України № 100 від 19 травня 2020 року на ім'я ОСОБА_2 , копію заяви від 28 липня 2020 року.
Листом від 06 серпня 2020 року за вих. № ОП-Л-341.20/8.1/2073-20 Державна міграційна служба України надала відповідь на заяву громадянки Пакистану ОСОБА_1 від 29 липня 2020 року, в якій зазначила, що закодавством України не передбачено можливості продовження строку перебування на території України іноземцям та особам без громадянства, які були документовані посвідками на тимчасове проживання, та після закінчення терміну їх дії або після скасування посвідок не виїхали з території України.
Не погоджуючись з вищевказаними діями суб'єкта владних повноважень, позивач звернулася до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії.
Суд першої інстанції адміністративний позов задовольнив повністю та зазначив, що Державною міграційною службою України жодного рішення за результатами розгляду поданої позивачем заяви прийнято не було, та фактично заяву не розглянуто.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року №3773-VI (далі - Закон №3773-VI).
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.
Частиною 1 статті 17 Закону №3773 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування (за наявності законних підстав).
Згідно з пунктом 8 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМУ від 15.02.2012 р. №150 (далі - Порядок №150 ), заяви про продовження строку перебування на території України (далі - заяви) подаються іноземцями та особами без громадянства і приймаючою стороною не раніше ніж за десять та не пізніше ніж за три робочі дні до закінчення такого строку до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання. Зразок заяви та порядок її розгляду затверджуються МВС.
Згідно з пунктом 5 Порядку №363 у разі якщо приймаючою стороною є фізична особа, від іноземців та осіб без громадянства до розгляду приймаються заяви про продовження строку перебування на території України за формою згідно з додатком 1, у разі якщо приймаючою стороною є юридична особа - за формою згідно з додатком 2, до яких долучено документ, що підтверджує наявність обґрунтованих підстав для продовження строку перебування, та документи, передбачені пунктом 9 Порядку продовження строку перебування.
Так, з аналізу вищенаведених норм вбачається, що іноземець або особа без громадянства, які мають намір продовжити строк перебування на території України, повинні звернутися до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання із заявою, встановленого законом зразку.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, позивач подала заяву від 29 липня 2020 року (а.с.36) з проханням про продовження строку переребування на території України в довільній формі, а не за встановленим Порядком №363 зразком.
Крім того, суд першої інстанції вважав встановленою обставину звернення позивача із заявою про продовження строку перебування на території України до територіального органу ДМС, а саме до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області.
Однак, матеріалами справи підтверджується, що заява від 29 липня 2020 року разом з пакетом документів була подана позивачем на ім'я Голови ДМС України Соколюка М.Ю. , надіслана на адресу ДМС України (м.Київ, вул. Володимирська, 9) та зареєстрована ДМС України за вх..№ОП-П-341-20 від 29 липня 2020 року, що спростовує твердження суду першої інстанції щодо звернення позивача саме до територіального органу ДМС.
Так, як позивач, так і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, вбачали бездіяльність ДМС у неприйнятті щодо громадянки Пакистану ОСОБА_1 ані рішення про продовження строку перебування на території України, ані рішення про відмову у продовженні такого строку.
З цього приводу, колегія суддів зазначає, що відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
При цьому, відповідно до пункту 7 Порядку №150, рішення про продовження строку перебування іноземців та осіб без громадянства на території України понад встановлені цим Порядком строки приймається керівником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником у разі подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України та наявності підстав, які не дають змоги виїхати з України, відповідно до статті 22 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", а також Головою ДМС або його заступником в інших випадках за умови подання підтверджувальних документів.
Згідно з пунктом 11 Порядку №363, про прийняте рішення у заяві про продовження строку перебування на території України робиться відмітка про продовження строку перебування із зазначенням терміну, на який вирішено продовжити строк перебування, або причин відмови.
Отже, колегія суддів наголошує, що відповідач здійснює повноваження щодо розгляду заяви про продовження строку перебування на території України саме через територіальні органи або підрозділи ДМС.
Відтак, подання позивачем заяви про продовження строку перебування на території України не до територіального органу або підрозділу ДМС за місцем проживання, а безпосередньо до Державної міграційної служби України не може мати наслідком прийняття рішення про продовження строку перебування на території України або відмову у продовженні такого строку, а тому не може свідчити про бездіяльність відповідача щодо не розгляду заяви від 29 липня 2020 року.
До того ж, колегія суддів звертає увагу, що, як вже було зазначено вище, подана позивачем заява не відповідала формі, встановленій Порядком №363.
З урахуванням того, що заява була подана не у встановленій законом формі до Державної міграційної служби України, а не до її територіального органу чи підрозділу за місцем проживання, як це передбачено приписами Порядку №150, колегія суддів дійшла висновку про відсутність факту бездіяльності відповідача.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог громадянки Пакистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з прийняттям нової постанови, якою у задоволенні позовних вимог відмовити.
Керуючись ст. 243, 315, 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог громадянки Пакистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 07 квітня 2021 року.
Головуючий суддя Л.В. Бєлова
Судді В.О. Аліменко,
Н.В. Безименна