Справа № 640/32919/20 Суддя (судді) першої інстанції: Балась Т.П.
07 квітня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - судді Земляної Г. В.
суддів: Мєзєнцева Є. І., Файдюка В. В.
за участю секретаря Масловської К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя
на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 лютого 2021 року про повернення позовної заяви.
у справі № 640/32919/20
за позовом Заступника керівника прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя
до відповідача Міністерства освіти і науки України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
У грудні 2020 року заступник керівника Черкаської місцевої прокуратури (надалі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства освіти і науки України (надалі - відповідач, МОН України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Міністерства освіти і науки України щодо незабезпечення оформлення права постійного користування на земельну ділянку, розташовану на вул. Галицькій, 6 у м. Києві, яка використовується Таврійським національним університетом імені В.І. Вернадського;
- зобов'язати Міністерство освіти і науки України вжити заходів щодо організації оформлення права постійного користування на земельну ділянку, розташовану на вул. Галицькій, 6, у м. Києві, яка використовується Таврійським національним університетом імені В.І. Вернадського.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 лютого 2021 року позовну заяву заступника керівника прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - повернуто.
Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції позивачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 лютого 2021 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми процесуального права. Так, апелянт зазначає, що судом першої інстанцій залишено поза увагою ту обставину, що саме МОН України не забезпечило оформлення права постійного користування на земельну ділянку, на вул. Галицькій, 6 у м. Києві, яка використовується Таврійським національним університетом імені В.І. Вернадського, як це передбачено п. 28 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності».
В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити.
Представник відповідача та третьої особи у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були належним чином повідомлені, про причини неявки суду не повідомили.
Відповідачем надано до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити без змін ухвалу суду першої інстанції. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що листом Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради від 16.07.2020 року підтверджено, що земельна ділянка з кодом 85:174:0023 обліковується за третьою особою (Університетом), а отже у останнього наявні всі підстави для реєстрації права користування спірною земельною ділянкою.
Згідно з ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а ухвала суду без змін, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, що позивач на обґрунтування права на звернення до суду вказує на те, що Міністерством освіти і науки України не вчинено жодних дій, спрямованих на дотримання вимог Земельного кодексу України, Законів України "Про вищу освіту" та "Про управління об'єктами державної власності" в частині забезпечення прав Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського на земельну ділянку, розташовану на вул. Галицькій, 6 у м. Києві.
Така бездіяльність, на думку позивача, є протиправною та свідчить про неналежне виконання Міністерством освіти і науки України своїх повноважень у сфері управління земельними ресурсами.
Як зазначає позивач, тривале не оформлення Таврійському національному університету імені В.І. Вернадського права постійного користування на вищевказану земельну ділянку становить загрозу для охорони земель як національного багатства та реалізації державної політики у сфері забезпечення діяльності закладів освіти.
Позивач вважаючи, що до компетенції прокуратури належить звернення з даним позовом до суду, як представника держави.
Суд першої інстанції повертаючи позовну заяву, дійшов висновку про те, що питання, порушене у позовній заяві, не відноситься до сфери державних інтересів, вирішення якого охоплюється правом прокурора, передбаченим ст. 53 КАС України.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Згідно ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 4 ст. 5 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні, діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Разом з тим, за приписами ч. ч. 3, 4 ст. 53 КАС України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Водночас, положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді, а таким, є Закон України "Про прокуратуру".
Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Аналіз частин 3,4 статті 53 КАС України у взаємозв'язку з частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що участь прокурора в судовому процесі в адміністративних судах стає можливою за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтвердження відсутності такого органу.
Таким чином, згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
2) у разі відсутності такого органу.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
Колегія суддів звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор.
За для того, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", виконує субсидіарну роль, замінюючи в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень (орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження), який або відсутній, або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Як правильно зазначив апелянт у апеляційній сказі поняття "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини). Вказані міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який вже втратив чинність. Однак висловлене судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".
Отже, поняття "інтереси держави" охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому, їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право:
1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом;
2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
Аналіз частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.
Так, згідно з положенням статті 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Відповідно до частин 1 та 3 статті 22 Закону України "Про освіту" від 05.09.2017 № 2145-VIII, що діє з 28.09.2017, юридична особа має статус закладу освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня діяльність. Заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний.
Частиною 2 статті 63 Закону України "Про освіту" від 23.05.1991 № 1060-XII, що діяв до 28.09.2017, було визначено, що земельні ділянки державних навчальних закладів, установ та організацій системи освіти передаються їм у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.
Відповідно до частини 1, 2, 5 статті 80 Закону України "Про освіту" від 05.09.2017 № 2145-VIII, що діє з 28.09.2017, до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об'єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об'єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством.
Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.
Порядок, умови та форми набуття закладами освіти прав на землю визначаються Земельним кодексом України.
Заклади освіти всіх форм власності, зареєстровані у встановленому законом порядку, мають рівні умови користування нерухомим майном державної або комунальної власності, що передається в оренду.
Відповідно до частини 2 статті 123 Земельного кодексу України, особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
Матеріалами справи підтверджено, що Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського є окремим та самостійним суб'єктом права із статусом юридичної особи.
Відповідно до пункту 1.1 Статуту Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського відповідно до Указу Президента України від 22.10.2001 №1002 "Питання Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського" є самоврядним (автономним) вищим державним навчальним закладом, основними завданням якого є, зокрема, підготовка висококваліфікованих фахівців для органів державної влади, промисловості, освіти, науки та культури.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27.09.2019 № 694-р "Про реорганізацію Академії муніципального управління" встановлено, що Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського є правонаступником майна, прав та обов'язків Академії муніципального управління.
Так, з матеріалів справи вбачається, що до Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського перейшли всі права на майно Академії муніципального управління, у тому числі право користування будівлею, що розташована по вул. Галицькій, 6 у м. Києві.
Згідно з пункту 1.3 Статуту Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського є юридичною особою публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.
Цивільна правоздатність Університету виникає з моменту його створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про припинення його діяльності.
Університет є неприбутковою організацією, має самостійних баланс, реєстраційні рахунки в органах Державної казначейської служби, інші рахунки в установах державних банків, рахунки в іноземній валюті.
Університет може набувати майнові та особисті немайнові права і мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем в суді.
Університет може мати свою печатку із зображенням Державного Герба України і своєю повною назвою, штампи, свою символіку, гімн та зареєстровані товарні знаки, власну газету та наукові журнали, а також інші атрибути юридичної особи (пункту 1.4 Статуту).
Відповідно до пункту 5.1 Статуту Міністерство освіти і науки України реалізує права і обов'язки уповноваженого Кабінету Міністрів України органу щодо Університету як центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, у підпорядкуванні та сфері управління якого перебуває Університет, зокрема, здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю Університету.
Безпосереднє управління діяльністю Університету здійснює ректор (пункту 10.1 Статуту).
За положенням пункту 18.1 Статуту, землекористування та реалізація прав власника земельних ділянок, у тому числі набуття відповідних прав на землю, здійснюється Університетом відповідно до Земельного кодексу України.
Земельні ділянки передаються Університету незалежно від форми власності у постійне користування у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Університету на правах, визначених законодавством України, належать земельні ділянки, які передаються Університету в постійне користування у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, і не можуть бути вилучені (припинено право постійного користування земельною ділянкою) за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування без згоди Міністерства освіти і науки України (пункт 18.2 Статуту).
Аналіз наведених положень дає підстави дійти висновку про те, що Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського є юридичною особою, яка перебуває у підпорядкуванні та сфері управління Міністерства освіти і науки України.
З аналізу матеріалів справи та норм права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у даному випадку фактичним користувачем земельної ділянки, що розташована по вул. Галицькій, 6 у м. Києві та зацікавленою особою в її отриманні у постійне користування є саме навчальний заклад Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського.
Отже, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, як окремий та самостійний суб'єкт суспільних відносин із статусом юридичної особи, є особою, зацікавленою в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, якій надано право: 1) звернутись з відповідним клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, і 2) після одержання згаданого дозволу звернутись з відповідним клопотанням про надання асигнувань на оплату робіт з виготовлення проекту землеустрою, але згідно із законом не обтяжена обов'язком на вчинення таких дій.
Пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України свідчить про те, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
На думку колегії суддів, прокурор в даній справі не може користуватись правом на звернення до суду з позовом, право на звернення з яким не має сам суб'єкт владних повноважень, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Звертаючись з цим позовом, прокурор фактично намагається розширити повноваження, надані такому суб'єкту чинним законодавством, що суперечить приписам статті 19 Конституції України про можливість органу державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Колегія суддів звертає увагу, що матеріалах справи не містять доказів того, що Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського звертався до органу виконавчої влади з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою.
Отже, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, як зацікавлений суб'єкт в одержанні у користування земельної ділянки, не скористався наданим йому ч. 2 ст. 123 Земельного кодексу України правом звернутись за проектом землеустрою щодо її відведення.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відсутність у Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського повноважень на звернення до суду з позовом про одержання у користуванні земельної ділянки у відповідності ч. 2 ст. 123 Земельного кодексу України, не є передумовою і відповідно не надає прокуророві право звертатися до суду із таким позовом, оскільки в даному випадку це є неналежним способом реалізації свої повноважень.
Тому доводи апеляційної скарги щодо відсутності органу, уповноваженого на звернення до суду з вимогою про спонукання суб'єктів владних повноважень до вчинення певних дій, є безпідставними.
Представництво інтересів держави прокурором в суді не повинно мати на меті підміну суб'єкта виконання владних управлінських функцій, а - спонукати до виконання у разі неналежного виконання таких функцій суб'єктом владних повноважень, якого представлятиме прокурор в суді.
Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень у належний спосіб, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону, не здійснює захисту або робить це неналежно, або такий орган взагалі відсутній.
Верховним Судом у постанові від 24 вересня 2019 року по справі №320/903/19 зазначено, що з урахуванням завдань та функцій прокуратури у правовій державі та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, підстави та порядок звернення прокурора до адміністративного суду в порядку його представництва інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено та окремо від реалізації права на звернення до суду самого суб'єкта владних повноважень.
Крім того, Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф. В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява №61517/00, п. 27).
У рекомендаціях Парламентської асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
Ознайомившись зі змістом адміністративного позову, апеляційної скарги, а також наданими до них документами, колегія суддів дійшла висновку, що заступником прокурора не доведено підстав звернення до суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, з наданням належних доказів, які б підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а, отже, суд першої інстанції обґрунтовано повернув позивачу адміністративний позов на підставі п.7 ч.1 ст.169 КАС України.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 18 жовтня 2019 року по справі №320/1724/19.
Щодо твердження апелянта про застосування практики викладеної у постанові Верховного Суду по справі №520/6826/19, є неправильним, оскільки обставини у цій справі не є релевантними до обставин справи, що розглядається. Зокрема, у справі №520/6826/19 прокурор звернувся до суду із позовом про визнання протиправної бездіяльності селищної ради щодо неутворення у складі виконавчих органів ради служби у справах дітей. Водночас у справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли щодо не користуванні Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського земельною ділянки.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС України.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст. ст. 238, 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу заступника керівника прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - залишити без задоволення.
Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 лютого 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до касаційної інстанції у порядку ст. ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови буде складено протягом п'яти днів з моменту його проголошення.
Головуючий суддя: Г. В. Земляна
Судді: Є. І. Мєзєнцев
В. В. Файдюк
Повний текст постанови складено 08 квітня 2021 року.