Справа № 640/9276/19 Суддя (судді) першої інстанції: Смолій І.В.
07 квітня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М.,
суддів: Пилипенко О.Є., Собківа Я.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №168-19 від 23.04.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позивач вважає оскаржуване рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем, на його думку, не враховано усіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року адміністративний позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №168-19 від 23 квітня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 ; зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Державною міграційною службою України подано до Шостого апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу, в якій відповідач просить його скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції прийнято рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та недотриманням норм процесуального права. Зокрема, в апеляційній скарзі зазначається, що фактичні обставини справи вказують на те, що позивач приїхав в Україну не з метою звернення за захистом та отримання статусу біженця, а з метою облаштування та покрашення умов проживання для себе та членів своєї родини, не тікаючи з Республіки Пакистан через побоювання за своє життя, здоров'я чи свободу. Позивачем не надано жодних доказів того, що над ним здійснювалося фізичне насильство, або тиск, що унеможливлювали б перебування на території країни походження. Підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи а бо політичних переконань немає, чого не дослідив у повній мірі суд першої інстанції.
Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 березня 2021 року відкрито провадження за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України, встановлено строк до 15 березня 2021 року для подання відзиву на апеляційну скаргу. Іншою ухвалою від 03 березня 2021 року призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження з 15 березня 2021 року.
Від громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що не перешкоджає розгляду апеляційної скарги за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.
Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції слід залишити без змін з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги позивача, суд першої інстанції виходив з того, що 31 жовтня 2017 року громадянин Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою-анкетою, в якій просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки не може повернутися до Пакистану через релігійні причини: позивач та вся його родина християни; батько позивача був християнським пастором та у 2014 році навернув мусульманина в християнство, що є відповідно до кримінального кодексу Пакистану тяжким злочином, кваліфікованим як богохульство, яке карається смертною карою; родину позивача почали переслідувати та погрожувати смертю; батько переїхав до України в пошуках притулку у 2014 році та його було визнано біженцем в Україні згідно рішення ДМС від 31 грудня 2014 року №808-14; половина родини позивача вимушена була втікати до Малайзії, оскільки в Пакистані їм загрожувала небезпека, а звернутися за наданням притулку в Малайзії не могли, тому що ця країна не приєдналася до Конвенції 1951 року про статус біженців і не надає притулку.
Рішенням від 23 квітня 2019 року №168-19 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи №2017KV0051 на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визначення ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту із зазначенням, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону відсутні.
Згідно повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06 травня 2019 року №121 позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно рішення від 23 квітня 2019 року №168-19.
Такі обставини зумовили звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом, за результатами його розгляду судом першої інстанції ухвалено рішення від 25 листопада 2020 року, переглядаючи яке та оцінюючи відповідні висновки, викладені у рішенні, колегія суддів враховує, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з частинами першою та другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21 жовтня 1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з частиною сьомою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно із Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Колегія суддів звертає увагу, що Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Статтею 2 Протоколу №4, якою у відповідній частині передбачено наступне: « 1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. 3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб. 4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві».
В рішенні ЄСПЛ від 2 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України» зазначено, що втручання (арешт кореспонденції заявників) не може розглядатися як таке, що було здійснене «згідно із законом», оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження. «Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
В рішенні ЄСПЛ від 26 жовтня 2000 року у справі «Гасан і Чауш проти Болгарії» вказується, що відповідне законодавство не передбачало чітких критеріїв щодо реєстрації керівництва конфесій, що змінилося, а також не передбачало ніяких процедурних гарантій захисту від свавільного використання дискреційних повноважень…». «… у зв'язку з цим національне законодавство має передбачати правовий засіб захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які заторкують основні права, дане законодавство суперечило б верховенству права - одному з передбачених Конвенцією основних принципів демократичного суспільства, якщо під правом діяти на власний розсуд, наданим органові виконавчої влади, мається на увазі необмежена влада. Тому межі наданих компетентним органам дискреційних повноважень мають бути абсолютно чітко визначені в законодавстві».
Фактичні обставини, встановлені у даній справі вказують на те, що позивач має побоювання повернутися до Ісламської Республіки Пакистан через ризик стати жертвою переслідувань, оскільки позивач та вся його родина християни; батько позивача був християнським пастором та у 2014 році навернув мусульманина в християнство, що є відповідно до кримінального кодексу Пакистану тяжким злочином - богохульство, яке карається смертною карою; родину позивача почали переслідувати та погрожувати смертю; батько переїхав до України в пошуках притулку у 2014 році та його було визнано біженцем в Україні згідно рішення ДМС від 13 грудня 2014 року №808-14; половина родини позивача вимушена була втікати до Малайзії , оскільки в Пакистані їх загрожувала небезпека, а звернутися за наданням притулку в Малайзії не могли, оскільки ця країна не приєдналася до Конвенції 1951 року про статус біженців і не надає притулку.
Про зазначені обставини повідомлялося відповідачу у заяві-анкеті та під час проведеної співбесіди, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією протоколу співбесіди від 23.10.2018.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, у Керівництві з оцінки потреб міжнародного захисту членів релігійних меншин з Пакистану, 01 січня 2017 року зазначається щодо християн: за повідомленням, у Пакистані проживає близько від 2,05 до 2,09 мільйонів християн, при цьому, близько 90% християн проживають у провінції Пенджаб. Джерело: Управление Верховного комиссара ООН по делам беженцев, Руководство по оценке потребностей в международной защите членов религиозных меньшинств из Пакистана, 1 января 2017.
Згідно статті 20 Конституції Ісламської Республіки Пакистан: а) кожен громадянин має право сповідувати свою релігію і передавати її від покоління до покоління; б) внаслідок цього, кожне віровчення і кожна секта має право засновувати релігійні інститути, підтримувати їх та управляти ними.
Проте, як вбачається з наявних в матеріалах справи доказів, ситуація, яка склалася в Пакистані щодо переслідувань християн, свідчить про грубе та систематичне порушення прав людини, а також про небезпеку для життя і здоров'я осіб, а ситуація у країні походження позивача є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Як вже встановлено судовою колегією, батько позивача переїхав до України у 2014 році та його було визнано біженцем в Україні згідно рішення ДМС від 31 грудня 2014 року №808-14 у зв'язку переслідуваннями та погрозами смертю, оскільки він був християнським пастором.
Висновок відповідача про відмову у визнанні особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовано тим, що позивачем не доведено переслідувань його з боку влади Пакистану та відсутність підстав вважати щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Проте, відповідно до постанови Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» №1 при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
У справах щодо шукачів притулку Європейський суд неодноразово наголошував на тому, що для дотримання вимог статті 13 у поєднанні зі статтею 3 Держави-учасниці Конвенції повинні гарантувати існування в теорії та на практиці на національному рівні ефективних методів правового захисту для розгляду скарг шукачів притулку про можливе порушення їх прав у разі повернення до країни походження. Суд зазначав, що такий засіб правового захисту повинен забезпечувати ретельний та глибокий аналіз національними органами скарг про обґрунтовані побоювання тортур, жорстокого чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання стосовно шукача притулку в разі його повернення (справа М.С.С. проти Бельгії та Греції, № 30696/09, рішення Великої Палати від 21 січня 2011 року; Шамаєв та інші проти Грузії та Росії, № 36378/02, рішення від 21 квітня 2005 року; Джабарі проти Туреччини, №40035/98, рішення від 11 липня 2000 року). Так зокрема, у справі Якубов проти Росії (№7265/10, рішення від 8 листопада 2011 року) Суд дійшов висновку, що ігнорування міграційними органами та національними судами заяв заявника щодо ризику бути підданим поводженню, що суперечить статті 3 Конвенції, у разі повернення до країни громадянства, підкріплених, зокрема, відповідними звітами міжнародних організацій, призвело до порушення вимог статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
Відповідно до вимог частини восьмої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач стосовно перевірки вищезазначених суперечностей до Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян не звертався.
Відповідно до частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Також відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про існування обставин, що передбачені частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту», а окрім цього не враховано ту інформацію, що повідомлялась позивачем під час співбесіди щодо його побоювань повернутись до Пакистану та не досліджено в повному обсязі та не проаналізовано інформацію по країні походження позивача на момент винесення оскаржуваного рішення.
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що рішення відповідача є необґрунтованим, прийнятим без належного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась у країні походження позивача, без вчинення необхідних заходів щодо збирання та отримання відносно позивача більш достовірної інформації, ідентифікації позивача як особи та не прийняття до уваги позиції міжнародних організацій з приводу біженців міжнародного суспільства.
Колегія суддів вважає вичерпним спосіб захисту, який обрано судом першої інстанції для повного захисту прав позивача та не оцінює доводи суду першої інстанції в тій частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, оскільки відповідачем відповідних аргументів в апеляційній скарзі не наведено.
Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно встановлено обставини справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права.
На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування.
Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки суд залишає рішення суду першої інстанції без змін, підстави для перерозподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року у справі №640/9276/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач О.М. Кузьмишина
Судді О.Є. Пилипенко
Я.М. Собків