ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Луганської області 91016, м.Луганськ пл.Героїв ВВВ 3а тел.55-17-32
ХОЗЯЙСТВЕННЫЙ СУД Луганской области91016, г.Луганск пл.Героев ВОВ 3а тел.55-17-32
Іменем України
30.08.07 Справа № 16/453ад.
Суддя господарського суду Луганської області Шеліхіна Р.М., розглянувши матеріали справи за позовом
Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Луганськ
до Державного підприємства "Луганськвугілля" в особі відокремленого підрозділу "Шахта ім. Артема", м. Луганськ
про стягнення 80730 грн. 02 коп.
при секретарі судового засідання Монастирському Д.Д.
за участю представників сторін:
від позивача - Балаба Т.М., дов. від 15.01.07. №03-01/67;
від відповідача -не прибув,
Суть спору: заявлено вимогу про стягнення з відповідача на користь держбюджету України суми несплачених адміністративно-господарських санкцій за невиконання 4 % нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2006 році в розмірі 80730 грн.02 коп.
Відповідач відзиву на позовну заяву не надав, участь свого повноважного представника у засіданні суду не забезпечив, хоча належним чином був повідомлений про час і місце проведення судового засідання.
Позивач звернувся з даним позовом до суду на підставі ст.ст. 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), п. 8 Постанови КМУ від 03.05.95 № 314 "Про організацію робочих місць для працевлаштування інвалідів" для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення самостійного працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця. При цьому, підприємства (об'єднання), установи організації незалежно від форм власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено вищенаведеним нормативом щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Згідно з п. 14 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого Постановою КМУ від 03.05.95 № 314, підприємства (об'єднання), установи та організації у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Відповідно до ч.6 ст.20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів Україні" (в редакції від 05.07.01) Кабінет Міністрів України постановою від 28.12.01 № 1767 затвердив "Порядок сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів".
Відповідно до п.2 "Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями установами, організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціальної захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.01 № 1767, підприємства щороку не пізніше 1 лютого подають до відділень Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою, що затверджується наказом Мінпраці України за поданням Фонду та погоджується з Держкомстатом.
Згідно з п.3.3.3 Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України, затвердженої наказом Міністерства статистики України № 171 від 07.07.95 за погодженням з Міністерством економіки України, Міністерством праці України, Міністерством фінансів України, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.08.95 за № 287/823 (далі - Інструкція) середньооблікова чисельність працівників з початку року обчислюється шляхом підсумовування середньооблікової чисельності працівників за всі місяці роботи підприємства, що минули за період з початку року до звітного місяця включно та ділення одержаної суми на кількість місяців за період з початку року.
З наявного в матеріалах справи звіту відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою № 10-П1 за 2006 рік (а.с.12) вбачається, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу -837 осіб, фонд оплати праці штатних працівників -9653тис. грн. За розрахунком позивача (а.с.10-11) фактично на підприємстві відповідача працевлаштовано у 2006 році 26 інвалідів, необхідно було працевлаштувати у 2006 році 33 інваліда, тому позивачем заявлено штрафні санкції за нестворені робочі місця для працевлаштування 7 інвалідів за 2006 рік у сумі 80730,02грн.
Пункт 4 Порядку сплати підприємствами ( об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділення Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.01 № 1767 (далі - Порядок), передбачає, що штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним.
У разі несплати штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду вживають заходів щодо їх стягнення у судовому порядку (пункт 11 Порядку).
Відповідач вищевказані штрафні санкції не перерахував, у зв'язку з чим позивач просить стягнути з відповідача суму несплачених штрафних санкцій за порушення нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2006 році у розмірі 80730,02грн.
Управління праці та соціального захисту населення Перевальської районної державної адміністрації в листі від 12.07.07. №1163 вказує, що відповідач інформував про вакансії на підприємстві робочих місць для інвалідів, але бажаючі працювати на підприємстві відповідача не зверталися з вимогою про працевлаштування до управління праці.
Перевальський районний центр зайнятості інформував суд листом від 12.07.07. №23/1-1369, в якому вказано, що інваліди бажають працювати лише за місцем постійного проживання, і протягом 2006 року роботу на шахті «Артема»було запропоновано лише 5 інвалідам, які звернулися до центру зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, але 4 з них відмовилися. Одного інваліда було направлено для працевлаштування на шахту (відповідач), але він не звернувся на підприємство, у зв'язку з чим і був знятий з обліку центру зайнятості.
Крім того, центр зайнятості вказує в своєму листі, що відповідач регулярно звітував про вакансії на підприємстві до місцевого центру зайнятості і надав 12 звітів про наявність робочих місць, в т.ч. і 6 звітів про робочі міста для інвалідів.
Враховуючи вищевикладене, повно, всебічно і об'єктивно дослідивши матеріали та обставини справи, вислухав представника позивача, оцінивши надані докази своїх вимог до суті спору, їх належність, допустимість, достовірність кожного окремо і у сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню за таких підстав.
Відповідно до норми ст.19 Основного закону держави -Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В Основному Законі держави -Конституції України закріплено одне з основних прав людини і громадянина -це право на труд - ст. 43 Конституції, яка визначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці в Україні забороняється.
Правилом ст.2 Кодексу Законів про працю України також визначено принцип свобідного вибору роботи та виду професійної діяльності громадянином. Громадяни реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві. Стаття 21 КЗпП України встановлює право громадянина реалізувати свої здібності к праці шляхом укладення трудового договору на підприємстві. Право на працю і реалізація цього права гарантовано та захищено законом і відмову будь-якого роботодавця від укладення трудового договору може бути оскаржено в суді.
З огляду на викладене і з урахуванням норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ, можна дійти висновку, що працевлаштування громадян в Україні відбувається виключно за їх вільним і самостійним побажанням, індивідуальних здібностей, професійного та освітнього рівней. Невідповідність або протиріччя норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ Основному Законі держави -Конституції України та Кодексу Законів про працю України не визначено повноважним органом влади в жодній нормі права.
Правилом ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування і оплачувану роботу здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місяця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявності у нього професійних навиків та знань, а також рекомендацій медико - санітарної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Згідно зі ст.18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ пошук роботи для інвалідів, які не досягли пенсійного віку, але бажають працювати, здійснює державна служба зайнятості.
Згідно з п.п. 5, 10-14 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 № 314, підприємства розробляють заходи по створенню робочих місць для інвалідів, вносять їх в колективний договір, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів, а працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Крім того, п.п.1, 3 Положення про робоче місце інваліда і порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 № 314 (із змінами та доповненнями), зазначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створені необхідні умови праці інваліда. Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестовано відповідною комісією за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів та введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
У відповідності із ст. 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», з метою реалізації творчих та виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Відповідно до ст. 4.Закону України "Про охорону праці", державна політика в галузі охорони праці базується на принципах, зокрема: пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці; встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
Статтею 5 цього Закону передбачено також, що умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Працівнику не може пропонуватись робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я.
Згідно зі ст.12 Закону України "Про охорону праці" підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.
Крім того, відповідно до п.32 Положення про медико-соціальну експертизу, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.92 № 83, медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якої проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда.
Аналізуючи норми Основного Закону держави -Конституції України та іншого вищевказаного чинного законодавства щодо права на працю і реалізації права на працю, а також соціальної захищеності інвалідів в Україні, має закономірність такий висновок:
- предметом позову про стягнення адміністративно-господарської санкції за вимогами Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" може бути застосування такої санкції у разі звернення інваліда до підприємства з проханням працевлаштування і по причині не створення такого робочого місця юридичною особою (відсутності робочого місця) інваліду відмовлено в прийнятті на роботу. Дана санкція не може бути застосована за не працевлаштування без відповідних доказів про відмову у прийнятті інваліда на роботу по причині відсутності для нього робочого місця. Підставою такого позову повинно бути не створення робочих місць у разі звернення інваліда з проханням про працевлаштування. Необхідно враховувати норму ст.218 Господарського кодексу України, яка встановлює, що підставою для настання господарсько-правової відповідальності є вчинене правопорушення у сфері господарювання;
- не працевлаштування громадянина -це відмова в прийнятті на роботу;
- в трудових правовідносинах і в правовідносинах по працевлаштуванню інвалідів первинно приймання на роботу особи, а потім створення для неї робочого місця;
- створення підприємством для інвалідів робочих місць, спеціальних робочих місць та умов праці повинно здійснюватись з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і, взагалі, неможливе без наявності інваліда, який бажає працевлаштуватися на підприємство і звернувся до керівника цього підприємства з пропозицією укласти трудовий договір згідно з вимогами Кодексу про працю України та інших законів.
Надіслані на адресу суду для долучення до матеріалів справи інформації від Управління праці та соціального захисту населення Перевальської районної державної адміністрації в листі від 12.07.07. №1163 та Перевальського районного центру зайнятості інформував в листі від 12.07.07. №23/1-1369 суд оцінив як прямі докази відсутності звернення на шахту «Артема»інвалідів за працевлаштуванням, відповідно, як прямий доказ відсутності обов'язку відповідача сплачувати штрафні санкції у зв'язку з відсутністю правопорушення в сфері соціальної захищеності інвалідів.
Таким чином, відповідальність для підприємства по Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" настає тільки у разі відмови інваліду в працевлаштуванні по причині не створення робочих місць зі спеціальним використанням на підставі ст.218 ГК України.
При цьому необхідно вказати, що правовий порядок в державі ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством і пошуком інваліда, як і людини без обмеження здібностей, яка сама бажає працевлаштуватися і займатися працею на одному чи іншому підприємстві і укласти для цього трудовий договір, роботодавець (потенційний роботодавець) не зобов'язаний займатися і Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" такого обов'язку не встановлює.
Слід зазначити, що приписи Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" дозволяють досить докладно розмежувати поняття «створення робочих місць»і «працевлаштування людини», адже працевлаштування робітника і створення робочого місця -це зовсім різні поняття як в правовій сфері так і в сфері фактичних (реальних) відносин людей в суспільстві. Працевлаштування будь-якої особи неможливо без бажання цієї особи і наявного факту звернення такої бажаючої особи до роботодавця. Робочі місця для інвалідів створюють юридичні особи і несуть відповідальність у встановленому законом, в тому числі Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", порядку за не створення таких робочих місць, а відповідальність за не працевлаштування може нести тільки посадова особа підприємства, до якого звернувся інвалід з проханням про працевлаштування, у разі неправомірної відмови в прийнятті на роботу такому інваліду.
При цьому ж, позивач звертається з позовом до суду про стягнення з відповідача адміністративно-господарської санкції в сумі 80730,02грн. за не виконання 4% нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2006 році і трактує норму ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" як обов'язок відповідача самостійно працевлаштовувати громадян, не звертаючи уваги на посилання законодавця в цій статті на норму ст.18 даного Закону щодо забезпечення прав інвалідів на працевлаштування і оплачувану роботу здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств. Подібні трактування приписів закону протирічать конституційному і міжнародному правовому принципу заборони рабської (примусової) праці.
Саме за таких підстав позивач, всупереч вимогам ст.71 КАС України, не надав доказів того, що адміністративно-господарська санкція в сумі 64240,26грн. ним застосована до відповідача на підставі правил ст.218 ГК України і саме за не створення відповідачем робочих місць для інвалідів, адже такі докази у позивача відсутні. В матеріалах справи відсутні докази вчиненого відповідачем правопорушення, а також того, що на підприємство відповідача звертались інваліди з приводу працевлаштування, а відповідач відмовив у працевлаштуванні з причин не створення робочого місця або з причин відмови створити робоче місце для інваліда.
За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги є безпідставними, не підтвердженими доказами, матеріалами справи та є такими, що суперечать Конституції України і не підлягають задоволенню, та у задоволені позову слід відмовити.
Питання щодо розподілу судових витрат не вирішується, оскільки позивач звільнений від їх сплати у встановленому законом порядку.
Згідно ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, оголошено вступну та резолютивну частини постанови та повідомлено про те, що постанову у повному обсязі буде виготовлено протягом п'ятиденного строку.
На підставі викладеного, ст.ст.19,43 Конституції України, ст.218 ГК України, ст.ст.2,5,21 КЗпП України, ст.ст.17,18,19,20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", ст.ст.4,5,12 Закону України "Про охорону праці", керуючись ст. ст. 2, 17, 87, 94, 98, 157, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ВІДМОВИТИ У ПОЗОВІ.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано.
Постанову складено у повному обсязі та підписано 04.09.07. у відповідності до вимог ст. 167 КАС України.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя Р.М. Шеліхіна