Справа № 462/1236/20 Головуючий у 1 інстанції: Пилип"юк Г.М.
Провадження № 22-ц/811/3197/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
Категорія: 76
06 квітня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, в приміщенні Львівського апеляційного суду в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 05 серпня 2020 року в складі судді Пилип'юк Г.М. у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-
встановила:
У лютому 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ЛМКП «Львівтеплоенерго» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Вимоги обґрунтовував тим, що працював на посаді слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовчих цехів 4 розряду у відповідача, а 31.05.2019 його було звільнено із займаної посади за власним бажанням.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 07.08.2019, справа №462/4387/19 стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованісить по заробітній платі в розмірі 21417,93 грн., без урахування утримання податків та інших обов'язкових платежів за період 04.07.2012 по 30.09.2015. На виконання рішення Залізничного районного суду м. Львова від 07.08.2019, йому перераховано заборгованість по заробітній платі лише 28.11.2019, тому просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 69555,06 грн. та витрати на правничу допомогу у розмірі 2500,00 грн.
Оскаржуваним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 05 серпня 2020 року позов задоволено.
Стягнуто з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 69 555 грн. 06 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні без урахування податків та інших обов'язкових платежів.
Стягнуто з Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на користь позивача ОСОБА_1 840,80 грн. судового збору та 2500 грн. витрат на правову допомогу.
Рішення суду оскаржила представник відповідача ОСОБА_2 , вважає, що рішення ухвалене за неповного встановлення судом обставин справи, які мають значення для справи, неправильного визначення правовідносин та застосування норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі покликається на те, що відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутисяі з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого прва.
Зазначає про висновок Великої Палати Верховного Суду, зроблений у постанові від 30.01.2019, справа № 910/4518/16, за яким середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнення за своєю природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця та не входить до структури заробітної плати.
Таким чином, стягнення середнього заробітку не відноситься до позовних вимог про стягнення заробітної плати, відтак на такі вимоги поширюється строк позовної давності у три місяці з часу коли позивач дізнався про порушення свої прав, однак суд не надав оціник відповідним доводам відповідача.
Так, рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 07.08.2019 на користь позивача стягнуто недоплачену заробітну плату у розмірі 21417,93 грн., тому вважає, що саме цього дня ОСОБА_1 мав підтвердження порушення свого права і з цього часу необхідно відраховувати строк позовної давності, однак такий був пропущения, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Також звертає увагу, що здійснений відповідачем розрахунок і виплата сум належних позивачу при звільненні, останній не оскаржував.
Крім цього, покликається на висновки, які зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019, справа № 761/9584/15 та відступленно від висновку Верховного Суду України, сформованого у постанові від 27.04.2016, провадження 6-113цс16 і зазначає, що зменшуючи розмір відшкодування визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, період затримки виплати такої заборгованості, а також з чим пов'язана тривалість такого періоду, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Враховуючи наведене, апелянт вважає, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівнику сум у повному обсязі чи частково.
Зазначає про специфіку формування фонду заробітної плати у ЛМКП «Львівтеплоенерго», у зв'язку з чим підприємство не мало можливості сплатити недораховану заробітну плату без рішення суду, оскільки недоврахування заробітної плати було зумовлене збитковістю тарифу на теплову енергію, тому добровільна виплата недорахованої заробітної плати була неможливою.
Просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 05 серпня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 360 ЦПК України).
05.02.2021 на адресу суду надійшли пояснення позивача ОСОБА_1 , у яких останній, покликаючись на судову практику, обґрунтовує дотримання ним тримісячного строку на час звернення до суду з відповідними вимогами, а також розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до частини 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою апеляційне провадження.
Апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (ч. 1 ст. 369 ЦПК України).
Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду першої інстанції з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, розмір якої не перевищує ста прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Враховуючи наведене, справа призначена для розгляду апеляційним судом в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
При цьому, згідно із ч. 1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи, відтак колегія суддів інформувала учасників справи про час і день розгляду справи, шляхом оприлюднення інформації про розгляд справи на офіційному сайті Львівського апеляційного суду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог місцевий суд виходив з того, що фактичним днем виконання зобов'язань відповідача перед позивачем згідно рішення Залізничного районного суду м. Львова від 07.08.2019 є 28.11.2019, тому з врахуванням положень ст. 117 КЗпП України дійшов висновку, що вимога про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунків знайшла своє підтвердження та стягнув на користь позивача 69 555,06 грн.
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів виходить з такого.
Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (стаття 4 КЗпП України).
Згідно із частиною 2 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ст.ст. 2-1, 5-1 КЗпП України держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин, крім цього, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 04.07.2012 перебував у трудових відносинах із відповідачем, працював на посаді слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовчих цехів 4 розряду, а 31.05.2019 звільнений із займаної посади за власним бажанням згідно із ст. 38 КЗпП України, що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 10-16).
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 07.08.2019, справа №462/4387/19 задоволено позов ОСОБА_1 до Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» про стягнення недорахованої заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати.
Стягнуто із Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» на користь ОСОБА_1 недораховану заробітну плату за період з 04 липня 2012 року по 30 вересня 2015 року в розмірі 21417 грн. 93 коп. без врахування утримання податків та інших обов'язкових платежів, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати в розмірі 24995 грн. 38 коп. без врахування утримання податків та інших обов'язкових платежів, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3000 грн. (а.с. 104-109).
Крім цього, у цьому ж рішенні встановлено порушення відповідачем вимог законодавства про оплату праці в період 2010-2015 років в частині визначення розміру тарифної ставки.
На виконання рішення Залізничного районного суду м. Львова від 07.08.2019 відповідач перерахував позивачу заборгованість по заробітній платі 28.11.2019.
Зазначені обставини визнаються сторонами, відтак в силу ст. 82 ЦПК України доказуванню не підлягають.
Звертаючись із позовними вимогами у даній справі позивач ОСОБА_1 свої доводи фактично зводить до того, що виконання рішення Залізничного районного суду м. Львова від 07.08.2019 про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по заробітній платі в розмірі 21 417,93 грн. лише 28.11.2019 є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 69 555, 06 грн.
Заперечуючи позовні вимоги, сторона відповідача зазначала про пропуск позивачем визначеного у ст. 233 КЗпП України тримісячного строку на звернення до суду, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, а також не погоджувалася з розрахунком позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при візльненні.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ст. 43 Конституція України).
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану суму (ч. 2 ст. 116).
Частиною першою статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести із звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, які йому належать. У разі невиконання такого обов'язку, наступає передбачена статтею 117 ЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
У зазначеній нормі також відсутнє будь-яке посилання на те, що така санкція стосується лише заробітної плати чи іншого нарахування, що входить до системи оплати праці. Така санкція застосовується у випадку невиплати будь-якої належної працівнику суми у день звільнення.
Під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових відносинах. Водночас, у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 не були виплачені належні йому суми при звільненні у строки, передбачені ст. 116 КЗпП України, прийшов правильного висновку про наявність підстав для застосування відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.
В свою чергу, відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України, така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18).
У вказаній постанові, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність спірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Тому, Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Натомість, зменшуючи суму середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні з 419 005,39 грн до 11 000,00 грн., Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що сума компенсації позивачу за роботу у вихідні дні, 3 443,88 грн, яка встановлена судами попередніх інстанцій, є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні, тому врахувавши очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Велика Палата Верховного Суду вважала справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 11 000,00 грн., таким чином встановивши її у трикратному розмірі більшою ніж розмір заборгованості.
Задовольняючи позовні вимоги позивача та дійшовши правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення у користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції врахував усі обставини справи для забезпечення захисту права позивача на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу та дотримався справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця, оскільки стягнута в судовому порядку сума не суттєво перевищує суму недорахованої заробітної плати та компенсації втрат частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, а саме такі сумарно становлять 46413,31, при цьому розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який є предметом спору у даній справі, становить 69555,06 грн.
Крім цього, наданий позивачем розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.06.2019 по 27.11.2019 в сумі 69555,06 грн. проведено позивачем відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995, жодних доказів на спростування такого розрахунку строна відповідача не надала, своїх розрахунків не наведено.
Встановивши, що розрахунок з позивачем не проведений, суд першої інстанції правильно виходив з того, що відповідач має нести відповідальність за триваюче правопорушення, передбачене статтею 117 КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Наведене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду зробленому у постанові від 30.01.2019 (справа № 910/4518/16) де зазначено, що за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Таким чином, дійсно, як зазначає апелянт стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу, підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки до повного розрахунку за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, однак не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці» та не належить до передбачених законодавством соціальних виплат в розумінні положень статті 1227 ЦК України.
Наведене дає підстави для висновку про те, що звернення в суд з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежене тримісячним строком, який визначений ст. 233 КзЗпП України, та підлягає застосуванню незалежно від заяви сторін.
Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.
При цьому, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Указані висновки відповідають правовій позиції викладеній у рішенні Конституційного суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу.
Про зазначене йдеться у постанові Верховного Суду від 25.03.2020, справа № 370/1754/15.
Як вже зазначалося вище, сторони не заперечують, що відповідач перерахував позивачу заборгованість по заробітній платі 28.11.2019, тобто саме з цього дня необхідно вираховувати тримісячний строк з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права та визначити остаточний обсяг своїх вимог.
Таким чином, подавши позовну заяву 21.02.2020 позивач не пропустив визначений ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду з відповідними вимогами.
В свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог, у тому числі з підстави пропуску позивачем строку для звернення до суду за вирішенням трудового спору без поважних причин, відповідач тим самим не заперечує про наявність порушених прав позивача щодо затримки розрахунку при звільненні.
Інші доводи апеляційної скарги не є суттєвими та правильності висновків суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до ст. 375ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, підстави для вирішення питання судових витрат чи їх перерозподілу, відповідно до ст. 141 ЦПК України, відсутні.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу Львівського міського комунального підприємства «Львівтеплоенерго» - залишити без задоволення.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 05 серпня 2020 рокузалишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 06 квітня 2021 року
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк