Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"29" березня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/4115/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Калініченко Н.В.
секретар судового засідання Пятак А.С.
за участю представників учасників судового процесу:
позивача - не з'явився,
першої третьої особи - не з'явився,
другої третьої особи - не з'явився,
відповідача - не з'явився
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Приватної організації "Українська ліга авторських і суміжних прав", місто Київ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Громадська спілка "Українська ліга авторських та суміжних прав", місто Київ та Приватна організацію "Організація колективного управління авторськими та суміжними правами", місто Київ,
до фізичної особи-підприємця Магалова Олександра Арменовича, місто Харків,
про стягнення 26 813,33 грн.,-
Позивач, Приватна організація "Українська ліга авторських і суміжних прав", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, фізичної особи-підприємця Магалова Олександра Арменовича, про стягнення основного боргу у сумі 25 864,07 грн., 3% річних у сумі 428,77 грн., інфляції у сумі 520,49 грн. Крім того, позивач звернувся до суд із заявою про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, а саме - Громадську спілку "Українська ліга авторських та суміжних прав" та Приватну організацію "Організація колективного управління авторськими та суміжними правами". Крім того, позивач звернувся до суд із заявою про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, а саме - Громадську спілку "Українська ліга авторських та суміжних прав" та Приватну організацію "Організація колективного управління авторськими та суміжними правами".
28 грудня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву Громадської спілки «Українська ліга авторських та суміжних прав» до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/4115/20 підготовче провадження. Залучено в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Громадську спілку "Українська ліга авторських та суміжних прав" та Приватну організацію "Організація колективного управління авторськими та суміжними правами". 03 лютого 2021 року Приватна організація "Організація колективного управління авторськими та суміжними правами" направила до суду заяву по суті справи - пояснення (вх. № 3151 від 08 лютого 2021 року). Крім того, 04 лютого 2021 року Громадською спілкою "Українська ліга авторських та суміжних прав" сформовано до суду пояснення щодо позову (вх. № 3249 від 09 лютого 2021 року). 11 лютого 2021 року, ухвалою господарського суду Харківської області, враховуючи те, що пояснення Громадської спілки "Українська ліга авторських та суміжних прав" та Приватної організації "Організація колективного управління авторськими та суміжними правами" подані до суду із пропуском встановленого судом процесуального строку, залишені без розгляду до ч. 2 ст. 118 Господарського процесуального кодексу України. 15 лютого 2021 року, з огляду відсутність у суду точних причин не вручення поштової кореспонденції фізичній особі-підприємцю Магалову Олександру Арменовичу, який є відповідачем та має право на формулювання своєї позиції з приводу представленого позову, а поштова установа не надала відповідь на сформований судом запит, було продовжено у справі № 922/4115/20 за ініціативою суду строк підготовчого провадження до 28 березня 2021 року. 26 лютого 2021 року відділення поштового зв'язку надало відповідь на запит суду (вх. № 4745) в якому зазначило, що належною причиною невручення поштового відправлення фізичній особі-підприємцю Магалову Олександру Арменовичу є відмітка "адресат відсутній за вказаною адресою". В даному разі відсутність в матеріалах справи відзиву спричинено діями самого відповідача, які виявились у пасивності по відношенню до отримання судової кореспонденції у відділенні поштового зв'язку. Протокольною ухвалою суду від 15 березня 2021 року закрито підготовче провадження, справу для розгляду по суті призначено на 29 березня 2021 року.
29 березня 2021 року суд розпочав розгляд справи по суті. Учасники справи в судове засідання не з'явились, про час, дату та місце проведення судового засідання по розгляду справи по суті повідомлені у відповідності до вимог господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.
01 серпня 2019 року між фізичною особою-підприємцем Магаловим Олександром Арменовичем (користувач, відповідач у справі) та Громадською спілкою "Українська ліга авторських та суміжних прав" (Суміжна ОКУ), Приватною організацією "Організація колективного управління авторських та суміжних прав" (Авторська ОКУ) та Приватною організацією "Українська ліга авторських і суміжних прав" (Організація) було укладено договір про забезпечення правомірного використання об'єктів авторського права та об'єктів суміжних прав в публічних закладах № КБР- 24/08/19-Н (надалі - Основний договір). Пунктом 1.1 основного договору визначено, що користувач доручає організації укласти від його імені та за його рахунок договори, за якими користувач отримає одночасно як дозвіл на використання (способом публічного виконання) майнових прав щодо об'єктів авторського права (творів), так і дозвіл на використання (способом публічного виконання) майнових прав щодо об'єктів суміжних прав (фонограм та зафіксованих у них виконань). Договір про надання дозволу на використання суміжних прав та виплату винагороди за використання об'єктів суміжних прав укладається строком на 1 рік (із автоматичною пролонгацією) і є за своєю правовою природою ліцензійним договором (пунктом 3.1 основного договору). Договір про надання дозволу на використання авторського права та виплату винагороди за використання об'єктів авторського права укладається строком на 1 рік (із автоматичною пролонгацією) і є за своєю правовою природою ліцензійним договором (пункт 3.2 основного договору). За змістом пункту 3.3 основного договору за договорами, зазначеними в пунктах 3.1 та 3.2, користувач здійснює оплату за 1 рік шляхом виплат в розстрочку, а саме здійснює оплату щомісячними платежами. При цьому, користувачем здійснюється оплата єдиним платежом як за авторські, так і за суміжні права (єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права) в розмірі, що зазначений в додатку № 3 до цього договору (з урахуванням інших положень договору) на рахунок організації. Відповідно до пункту 3.4 основного договору механізм розстрочки, передбачений цим договором, діє наступним чином. Користувач активує механізм розстрочки шляхом здійснення першого єдиного щомісячного сукупного платежу за майнові права (роялті) в повному обсязі не пізніше 15 днів з дати підписання цього договору. Режим розстрочки за загальним правилом діє без обмеження строку. В той же час, якщо користувач не сплачував єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права два календарних місяці поспіль, то механізм розстрочки припиняє дію достроково і розпочинають діяти умови річної оплати (умови річної оплати означають: оплату за рік у вигляді повної передоплати, причому її строк здійснення вважається таким, що настав; і це правило стосується кожного із дозволів: як стосовно авторських прав, так і стосовно суміжних прав). Підставою для оплати в цьому випадку є сам це договір із додатками до нього. Додатками № 1 та № 2 до Договору між користувачем та Суміжною ОКУ і Авторською ОКУ були підписання договори про надання дозволу на використання об'єктів суміжних прав та виплату винагороди за використання об'єктів суміжних прав та про надання дозволу на використання об'єктів авторського права та виплату винагороди за використання об'єктів авторського права (додатки № 1 та № 2). Додатком № 3 до Договору погоджено перелік закладів, в яких користувач здійснює використання об'єктів суміжних прав та об'єктів авторського права, а також розмір єдиного щомісячного сукупного платежу за майнові права, який становить 1 600,00 грн.
Спір у справі виник у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язання з оплати роялті за використання в комерційній діяльності музичних творів на підставі Договору.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
На підставі ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України між сторонами на підставі договору виникло господарське зобов'язання, яке в силу ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 ГК України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд дійшов висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є ліцензійним договором
Відповідно до ч. 1 ст. 1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону. Відповідно до ч. 3-6 ст. 1109 ЦК України у ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. Вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором. Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату. Умовами укладеного між сторонами договір з урахування додатків № 1 та 2 сторони погодили вид ліцензії (невиключна ліцензія) (пункт 3.1 додатку № 1 та № 2), сфера та спосіб використання об'єктів права інтелектуальної власності (використання в комерційній діяльності Користувача суміжних прав та авторських прав шляхом їх публічного виконання) (пункт 3.1 додатку № 1 та № 2), конкретні права, що надаються за договором (розділ 3 додатку № 1 та № 2), територія (заклад кафе "Park Avenue", 6100, місто Харків, вулиця Гоголя, будинок 2А) (додаток № 3), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єктів права інтелектуальної власності (пункти 3.3- п. 3.5 Основного договору; пункт 2, 3 додатку № 3). Відповідно до ч. 1 ст. 1110 ЦК України ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Судом встановлено, що умовами пункту 3.3 основного договору сторони погодили здійснення Користувачем (відповідачем) оплати за використання майнових прав за 1 рік шляхом виплат в розстрочку, а саме здійснення оплати щомісячними платежами (єдиний платіж як за авторські, так і за суміжні права - «єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права»). В свою чергу, умовами пункту 2 додатку № 3 сторонами погоджений розмір єдиного щомісячного сукупного платежу за майнові права, який становить 1 600,00 грн. При цьому, розмір винагороди (роялті) не залежить від кількості творів, об'єктів суміжних та авторських прав, що використовуватимуться користувачем під час дії договору, та частоти їх використання (п. 3.3 додатків № 1 та № 2). В силу умов договору Єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права перераховується Користувачем (відповідачем) на розрахунковий рахунок Організації (позивача) відповідно до умов основного договору та умов пункту 3 додатку № 3. Так, умовами пункту 3 додатку № 3 сторонами погоджено, що єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права сплачується Користувачем не пізніше ніж за п'ять днів до початку місяця, за який він здійснюється (перший платіж здійснюється не пізніше 5 числа місяця стосовно якого він сплачується). В подальшому, отриманий Організацією (позивачем) від Користувача (відповідачи) Єдиний щомісячний сукупний платіж за майнові права перераховується Організацією на рахунок Суміжної ОКУ (третя особа) та на рахунок Авторської ОКУ (третя особа) в рівних частках (50% на 50%) (пункт 3.5 Основного договору). Відповідно до пункту 5.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 12 від 17 жовтня 2012 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" якщо ліцензійним договором передбачено оплатне використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензіарові не може бути відмовлено у вимозі про стягнення плати з мотиву невикористання ліцензіатом відповідного об'єкта (якщо договір є чинним).
Тобто, Користувач має сплатити всю суму заборгованості, незважаючи на те, що він міг деякий час не використовувати у своїх господарській діяльності музичні твори, якщо договір є чинним.
Позивач в позовній заяві зазначає, що відповідачем проведено оплату винагороди за договором в розмірі 9 594,00 грн. за період серпень-грудень 2019 року та частковій оплаті за січень 2020 року у розмірі 1 594,00 грн.
Отже, шляхом здійснення відповідачем в силу умов пункту 3.4 основного договору першого платежу за договором активовано механізм розстрочки платежів. Втім, враховуючи, що відповідачем прострочено оплату платежів більше ніж два календарних місяці поспіль щодо першого року дії договору (обов'язок по якому рахується з 16 серпня 2019 року), дія механізму розстрочки за період з серпня 2019 року по липень 2020 року достроково припинилась, що зумовило початок дії умов річної оплати (пункту 3.4 основного договору). Тобто, у зв'язку з непроведенням оплати відповідачем протягом двох календарних місяців поспіль у позивача виникло право вимагати оплату за рік, якому кореспондує обов'язок відповідача здійснити оплату за використання майнових прав за рік (наперед за вирахуванням вже проведеної оплати). При цьому, підставою для оплати є договір з додатками (пункт 3.4 основного договору).
Крім того, відповідачем не було виконано обов'язок по сплаті платежу щодо другого року дії договору, розрахованого за період з серпня 2020 року по липень 2021 року, дія договору у який є автоматично пролонгованою, оскільки договір не було розірвано або встановлено іншу підставу для скасування обов'язковості для сторін.
Відповідачем не подано до суду доказів повної оплати винагороди за період дії дозволу на використання об'єктів права інтелектуальної власності (дії ліцензійного договору), за вирахуванням проведених ним сум платежів за серпень-грудень 2019 року та за частину січня 2020 року), а саме: з серпня 2019 року по липень 2020 року (по першому року дії договору) у сумі 6 664,07 грн. та з серпня 2020 року по липень 2021 року (за другий рік дії договору) у сумі 19 200,00 грн., строк оплати яких настав в силу умов договору та додатку № 3 до договору.
Позивачем заявлено до стягнення винагороду за період з серпня 2019 року по липень 2020 року та з серпня 2020 року по липень 2021 року суму в загальному розмірі 25 864,07 грн. до якої не враховуються суми проведених відповідачем платежів в загальній сумі 9 594,00 грн. При цьому, позивачем заборгованість не нараховується за березень-травень 2020 року, у зв'язку з введенням на всій території України карантину (постанова КМУ від 11 березня 2020 року № 211).
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Зазначене також кореспондується з нормами ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України. Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Наявність та обсяг заборгованості відповідача за перший та другий рік дії договору за період з серпня 2019 року по липень 2021 року у розмірі 25 864,07 грн. підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами та відповідачем не були спростовані, зокрема, відповідачем не надано суду доказів сплати грошових коштів у вказаному розмірі, у зв'язку з чим позов в цій частині підлягає задоволенню в заявленому розмірі.
Щодо вимоги про стягнення трьох процентів річних та індексу інфляції.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Передбачене ст. 625 ЦК України право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанова Верховного Суду України від 23 січня 2012 року по справі № 37/64).
Позивачем нараховано відповідачу 3% річних у сумі 428,77 грн. та інфляції у сумі 520,49 грн. від суми заборгованості. Нарахування здійснено по кожному року дії договору окремо.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3 % річних судом було встановлено, що такий розрахунок не у повній мірі відповідає положенням законодавства в силу допущених арифметичних помилок. Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про те, що обґрунтованою та арифметично вірною сумою інфляційних втрат та 3 % річних, що підлягає стягненню з відповідача протягом періоду прострочення виконання грошового зобов'язання по оплаті платежів за майнові права, є сума, яка за розрахунком суду складає 431,86 грн. 3% річних та 863,49 грн. інфляційних втрат. Відповідно до ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог. Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог в частині похідних вимог позивача (стягнення 3 % річних та інфляційних втрат), позовні вимоги позивача підлягають задоволенню в сумі, зазначеній в прохальній частині позовної заяви, а саме в розмірі 520,49 грн. інфляційних втрат та 428,77 грн. 3% річних.
Розглянувши заяву позивача про розподіл судових витрат за правничу допомогу, суд дійшов наступних висновків.
У частині 3 ст. 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Як вбачається з матеріалів справи 12 серпня 2020 року між Адвокатським об'єднанням "Інтелкрафтс" та Приватною організацією "Українська ліга авторських і суміжних прав" укладено договір № 14.29-Н про надання професійної правничої допомоги, адвокатське об'єднання зобов'язується надавати клієнту професійну правничу допомогу в обсязі і на умовах, що визначені цим договором, а клієнт зобов'язується прийняти і оплатити надану йому правову допомогу. Сторонами договору у пункті 4.1.1 договору узгоджено, що за надання професійної правничої допомоги клієнт сплачує адвокатському об'єднанню винагороду у суді першої інстанції у розмірі 10 000,00 грн., яку клієнт оплачує об'єднанню у строки, погоджені сторонами, але не пізніше дати розгляду справи по суті на відповідній стадії судового процесу. Наказом від 12 серпня 2020 року доручено здійснення судового представництва та іншого юридичного супроводження за договором № 14.29-Н про надання професійної правничої допомоги від 12 серпня 2020 року Хлєбникову С.Г . В підтвердження обсягу наданих адвокатом Хлєбниковим С.Г. професійної правничої допомоги було надано суду акт приймання-передачі послуг від 03 лютого 2021 року із зазначенням переліку роботи, що була проведена адвокатом.
Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом Хлєбниковим С.Г. професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.
При цьому, в матеріалах справи відсутні докази проведення позивачем оплати за надані адвокатом Хлєбниковим С.Г. послуги з професійної правничої допомоги, втім, чинне господарське процесуальне законодавство не ставить у залежність розподіл витрат особи на професійну правничу допомогу, на користь якої ухвалено рішення, від факту оплати нею цих послуг на рахунок адвоката.
Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.
За змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).
Витрати, понесені позивачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
За приписами ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 4 ст. 126 Кодексу). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 Кодексу). Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (ч. 6 ст. 126 Кодексу).
Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. По даній справі відповідачем не заявлено клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу або заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у ч. 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема відповідно до ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 5-7, 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч. 5-7, 9 ст. 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Зазначена позиція суду щодо застосування ст. 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об"єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі №922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.
Так, з наданого позивачем акту приймання-передачі наданих послуг з професійної правничої допомоги, яка підлягає сплаті від 03 лютого 2021 року, слідує, що для представництва інтересів клієнта адвокатом Хлєбниковим С.Г. надано наступний перелік послуг: - вивчення та аналіз положень договору КБР-24/08/19-Н від 01 серпня 2019 року; - надання консультації клієнту щодо порядку стягнення заборгованості, участі у нарадах клієнта з питань збирання доказів виконання договору КБР-24/08/19-Н від 01 серпня 2019 року; - складання тексту позовної заяви; - роздруківка, посвідчення копій документів; - надання консультації клієнту з приводу відкриття провадження у справі, порядку і строків судового розгляду, роз'яснення клієнту змісту ухвал суду; - підготовка процесуальних документів.
За надані послуги з правової допомоги у вище зазначеному акті про приймання-передавання наданих послуг, клієнтом та адвокатом встановлено суму гонорару в розмірі 10 000,00 грн.
Разом з тим, акт приймання-передачі наданих послуг не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат (додаткова постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).
З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалось), на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 29 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 3 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.
Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.
Перш за все, суд враховує, що даний спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності та фактично є спором про стягнення заборгованості за договором із застосуванням ст. 625 ЦК України, до якої наявна стала практика Верховного Суду у подібних правовідносинах. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають. Матеріали справи не містять великої кількості документів, на дослідження б яких адвокат витратив значний час. Крім того, судом встановлено невірний розрахунок похідних вимог, тобто адвокат зверхнього підійшов до формування ціни позову, який заявлений у даній справі.
Правовий аналіз договору, надання консультації з приводу порядку стягнення заборгованості, участь адвоката у нарадах клієнта з питань збирання доказів виконання господарського зобов'язання, а також підготовка процесуальних документів не може бути віднесено до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені в ст. 1, 19 закону "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", а тому витрати на здійснення вказаної послуги не можуть бути відшкодовані, як витрати на професійну правничу допомогу. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у справі № 9901/264/19 від 04 листопада 2019 року.
Спілкування людини з адвокатом у контексті правової допомоги підпадає під сферу приватного життя, оскільки це надає захиснику можливість приймати обґрунтовані рішення. Звідси випливає, що будь - то в контексті допомоги з цивільного чи кримінального судочинства або в контексті звернення до загальної юридичної консультації, особи, які звертаються до адвоката, можуть обґрунтовано очікувати, що їхні повідомлення є приватними та конфіденційними. На це звернув увагу Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу «Алтай проти Туреччини» (Altay v. Turkey (No. 2), заява №11236/09, рішення від 09 квітня 2019 року).
В світлі зазначеного, господарський суд вважає необґрунтованими вимоги про стягнення 750,00 грн. як вартості наданих консультації клієнту (з приводу відкриття провадження у справі, порядку і строків судового розгляду, роз'яснення клієнту змісту ухвал суду), оскільки вони не стосуються підготовки справи до розгляду у суді першої інстанції, та, у відповідності до практики Европейського Суду з прав людини, є сферою приватного життя. Окрім того, адвокатом в підтвердження проведення консультацій не надано будь-яких доказів, що є порушенням принципів, які закладені в основу господарського судочинства, зокрема, принципу змагальності, за умовами якого кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи.
Враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, тощо, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат і стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн.
Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II). У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе договірні обов'язки, позовні вимоги підлягають задоволенню повністю, з урахуванням наведеного.
Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до п. 2 ч. 1 ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194 - 196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу Україним, господарський суд Харківської області,-
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з фізичної особи-підприємця Магалова Олександра Арменовича ( АДРЕСА_1 , індивідуальний податковий номер НОМЕР_1 ) на користь Приватної організації "Українська ліга авторських і суміжних прав" (02002, вулиця А.Аболмасова, будинок 5, група приміщень 57 офіс 10, ідентифікаційний код юридичної особи 37396233) суму основного боргу у розмірі 25 864,07 грн., три відсотка річних у розмірі 428,77 грн., індекс інфляції у розмірі 520,49 грн., витрати на професійну правничу допомогу у сумі 3 000,00 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) у розмірі 2 102,00 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.
Повне рішення складено "06" квітня 2021 р.
Суддя Н.В. Калініченко