Справа № 120/4037/20-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Чернюк А.Ю.
Суддя-доповідач - Сторчак В. Ю.
05 квітня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Сторчака В. Ю.
суддів: Граб Л.С. Іваненко Т.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати йому середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 06.07.2019 року по 26.05.2020 року.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2020 року позов задоволено частково, а саме:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 07.07.2019 року по 25.05.2020 року включно у сумі 6139,78 грн..
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог і постановити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 від 21.04.2016 року ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 06.07.2019 року № 129 (по стройовій частині) позивача, старшину роти охорони батальйону охорони, звільненого наказом начальника 48 арсеналу від 20.05.2019 року № 15-РС (по особовому складу) з військової служби у запас, відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за підпунктом "а", виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 06.07.2019 року.
04.07.2019 року, до виключення зі списків особового складу, позивач звернувся до відповідача з письмовою заявою щодо проведення нарахування та виплати йому грошової компенсації за невикористані у період з 2016 року по 2019 рік календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
За результатами розгляду звернення, листом Військової частини НОМЕР_1 від 13.12.2019 року № 6383 позивача повідомлено, що додаткова відпустка або грошова компенсація за неї за 2016-2019 роки позивачу не надавались.
Отримавши відмову у проведенні нарахування та виплати спірного грошового забезпечення, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 27.02.2020 року у справі №120/4434/19-а визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані у період з 2016 року по 2019 рік календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані у період з 2016 року по 2019 рік календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Згідно з банківською випискою по особовому рахунку позивача від 27.04.2020 року виплата грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у період з 2016 року по 2019 рік, як учаснику бойових дій, у розмірі 21642,16 грн. була здійснена 24.04.2020 року.
Окрім того, 10.12.2019 року позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 із запитом про надання інформації щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по день звільнення.
Листом Військової частини НОМЕР_1 від 16.12.2019 року № 6420 позивачу відмовлено у виплаті індексації грошового забезпечення. Також повідомлено, про відсутність підстав для нарахування та виплати суми індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по листопад 2019 року, у зв'язку з відсутністю фінансування на виплату індексації, з посиланням на роз'яснення Міністерства соціальної політики України від 16.07.2015 року № 10685/0/14-15/10, від 09.06.2018 року № 252/10/136-16, від 08.08.2017 року № 15966/0/2-17/16 та від 08.08.2017 року № 18/0/66-17.
Отримавши відповідь про відмову у проведенні нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період проходження військової служби, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 27.03.2020 року у справі №120/4435/19-а визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 30.11.2018 року включно. Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 30.11.2018 включно.
Відповідно до банківської виписки по особовому рахунку позивача від 26.05.2020 року виплата індексації грошового забезпечення у розмірі 4435,66 грн. була здійснена 26.05.2020 року.
02.07.2020 року позивач звернувся із письмовою заявою до Військової частини НОМЕР_1 , у якій просив нарахувати та виплатити йому середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
За результатами розгляду звернення позивача, відповідач листом від 10.07.2020 року №3270 повідомив про відсутність підстав для проведення розрахунку та виплати середнього заробітку за час затримки при звільненні за період з 06.07.2019 року по 26.05.2020 року.
Вважаючи, що відповідачем протиправно не проведено остаточного розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Окрім того, суд зазначив, що з врахуванням принципу справедливості та співмірності, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 6139,78 грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судове рішення в частині відмовлених позовних вимог сторонами не оскаржується, тому його правомірність в цій частині судовою колегією не переглядається.
Враховуючи вимоги ст. 308 КАС України, апеляційному перегляду підлягає рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2020 року в оскаржуваній відповідачем частині, а саме в частині стягнення з Військової частини НОМЕР_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Особливим способом реалізації права на працю є проходження військової служби за контрактом. Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 №2011-XII).
Однак, Законом від 20.12.1991 № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19.
Таким чином, доводи відповідача про те, що норми трудового законодавства не застосовуються до спірних правовідносин є безпідставними.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Метою встановлення передбаченої нормами ст. 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Судом встановлено, що позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини з 06 липня 2019 року, а остаточний розрахунок з ним проведено 26.05.2020 року. Тобто, період, протягом якого відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних позивачу сум, становить 324 дні. При цьому, з позовом про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу відповідних сум, останній звернувся 28.12.2019 року, тобто майже через 6 місяців після звільнення.
З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Таким чином, з урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, колегія суддів вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 6139,78 грн.(4,7 % від суми середнього заробітку за час затримки розрахунку).
Оцінюючи позицію апелянта, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі відповідача, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційних скаргах не зазначено.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційні скарги без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Сторчак В. Ю.
Судді Граб Л.С. Іваненко Т.В.