Постанова
Іменем України
31 березня 2021 року
місто Київ
справа № 158/1016/16-ц
провадження № 61-5560св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Волинського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Здрилюк О. І., Русинчука М. М.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна.
В обґрунтування позову посилалася на те, що за час перебування у шлюбі, який зареєстрований 21 жовтня 2001 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Ківерцівського районного управління юстиції за актовим записом № 12 та розірваний рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 червня 2012 року, ними набута у спільну сумісну власність земельна ділянка, загальною площею 0, 1013 га, яка розташована у с. Кульчин Ківерцівського району Волинської області. Посилаючись на те, що майно, набуте за час шлюбу, є спільною сумісною власністю, а у разі виділу майна зі спільної сумісної власності частки кожного із співвласників є рівними, просить визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0, 1013 га, яка розташована у с. Кульчин Ківерцівського району Волинської області.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнав, вважав його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 05 липня 2016 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0, 1013 га, яка розташована у с. Кульчин Ківерцівського району Волинської області, кадастровий номер: 0721882703:02:001:1293. Вирішено питання щодо розподілу судового збору.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що спірне майно, набуте за час шлюбу та у період дії закону, відповідно до якого земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Суд першої інстанції також виходив з пояснень ОСОБА_2 про те, що будівництво житлового будинку ним розпочато у 2013 році, із замовленням на виготовлення передпроектної документації на житловий будинок він звернувся до архітектурно-планувального бюро Ківерцівського району 05 жовтня 2012 року, тобто після розірвання шлюбу, на підтвердження чого копія передпроектної документації долучена до матеріалів справи, яка була досліджена судом. За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав застосовувати позовну давність.
Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 23 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та з мотивами, за яких суд вважав встановленою наявність правових підстав для задоволення пред'явленого позову. Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про відмову в позові у зв'язку з пропуском позивачем позовної давності з огляду на те, що частинами третьою і четвертою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Заява відповідача ОСОБА_2 про застосування позовної давності в матеріалах справи відсутня, тому відсутні підстави для застосування позовної давності.
Постановою Верховного Суду від 10 травня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, керувався тим, що заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам процесуального закону. Із аудіозапису судових засідань встановлено, що представник відповідача під час розгляду справи у суді першої інстанції 20 травня 2016 року усно заявила про застосування позовної давності, про що також зазначено у рішенні суду першої інстанції. Однак суд першої інстанції належним чином не з'ясував, коли позивачу стало відомо про порушення її права власності, обмежившись лише зазначенням у рішенні про відсутність підстав застосування позовної давності, оскільки будівництво житлового будинку було відповідачем розпочате у 2013 році, із замовленням на виготовлення передпроектної документації на житловий будинок відповідач звернувся до архітектурно-планувального бюро Ківерцівського району 05 жовтня 2012 року, тобто після розірвання шлюбу. Суд першої інстанції не надав належної оцінки поясненням позивача про те, що вона дізналася про порушення свого права власності 04 травня 2016 року, коли ОСОБА_2 не з'явився у зазначені у листі місце та час для обговорення питання про реєстрацію позивачем права власності 1/2 частини спірної земельної ділянки з метою її відчуження сину сторін, що підтверджується довідкою від 29 червня 2016 року, виданою Волинською дирекцією Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта», у якій зазначено ім'я ОСОБА_2 та зазначеного його адресу. Суд також не дав належну оцінку запереченням відповідача стосовно зазначених пояснень позивача та не виклав у судовому рішенні відповідні мотиви.
Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 07 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції керувався тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 червня 2012 року шлюб між сторонами у справі розірвано. Зазначене рішення набрало законної сили 03 липня 2012 року. Позивач у своєму позові зазначає, що дізналася про порушення свого права з моменту дії (бездіяльності) відповідача, яка полягала у небажанні врегулювати спір щодо поділу майна в досудовому порядку, а саме те, що 27 квітня 2016 року вона зверталася до відповідача ОСОБА_2 із вимогою звернутися разом до сектору реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Ківерцівського районного управління юстиції з метою реєстрації її права власності на 1/2 частину оспорюваної земельної ділянки. Зазначає, що зазначену вимогу вона виклала в листі від 27 квітня 2016 року та запросила відповідача на зустріч 04 травня 2016 року, проте ОСОБА_2 на зустріч не з'явився, а тому вважає, що саме з цього часу порушено її право.
Крім того, представник позивача у судовому засіданні зазначив, що про наявність земельною ділянки, загальною площею 0, 1013 га, яка розташована у с. Кульчин Ківерцівського району Волинської області, кадастровий номер 0721882703:02:001:1293, позивачу ОСОБА_1 відомо ще у період перебування у шлюбі, про що відповідно і зазначено в позовній заяві позивачем. З відповіді Волинської дирекції Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» випливає, що на ім'я ОСОБА_2 27 квітня 2016 року відправлений рекомендований лист № 43020004936320, однак відомості про отримання цього листа позивачем до суду не надано. Тобто, з ксерокопії квитанції та довідки встановлено лише те, що у відділення пошти зданий лист (без опису вкладення), що позбавляє суд можливості встановити, який це саме лист та яким є його зміст, а тому суд визнав, що ксерокопія квитанції без зазначення адреси та лист без опису вкладення не можуть бути належними доказами. Враховуючи наведене, позивач пропустила позовну давність, що є підставою для відмови у позові.
Постановою Волинського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0, 1013 га, кадастровий номер 0721882703:02:001:1293, у с. Кульчин Ківерцівського району Волинської області.
Рішення апеляційного суду обґрунтовувалося тим, що 27 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до колишнього чоловіка ОСОБА_2 із письмовою вимогою про їх спільне звернення до сектору реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Ківерцівського районного управління юстиції з метою реєстрації її права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки для її подальшого відчуження їх спільному сину. На підтвердження факту відправлення такого листа відповідачу позивачем додано копії самого листа від 27 квітня 2016 року, квитанції Луцького відділення Укрпошти № 20 про прийняття рекомендованого листа на ім'я ОСОБА_2 та довідку Волинської дирекції Українського ДП поштового зв'язку «Укрпошта» Луцького Поштамту від 29 червня 2016 року № 07-п/07-223 про те, що на ім'я відповідача ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , із ВПЗ Луцьк-20 27 квітня 2016 року відправлений рекомендований лист № 4302004936320. Приєднаний до справи за клопотанням відповідача лист цього ж органу від 20 травня 2016 року за № 07-п/07-157 про те, що на ім'я ОСОБА_2 за період з 01 квітня 2016 року до 17 травня 2016 року надійшли два рекомендовані листи, які вручені йому особисто 13 і 16 травня, з іншими номерами, ніж той, що був надісланий позивачем, не спростовує факту вчинення позивачем ОСОБА_1 дій з метою врегулювання її майнових прав щодо спільного сумісного майна подружжя. Отже, момент, з якого позивач суб'єктивно вважала, що вона дізналася про порушення свого права власності, необхідно обчислювати не з дня розірвання шлюбу між сторонами, а з 04 травня 2016 року, коли позивач очікувала на зустріч для обговорення питання про реєстрацію за нею права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки з метою її відчуження спільному із ОСОБА_2 сину. ОСОБА_2 не з'явився, оскільки не отримав листа. Проте суд вважає такими, що заслуговують на увагу, доводи апеляційної скарги, що оскільки судом встановлено і сторони не заперечують тих обставин, що позивач ОСОБА_1 після розірвання шлюбу фактично проживала в іншому населеному пункті, ніж знаходиться спірна земельна ділянка, а саме у с. Дідичі Ківерцівського району Волинської області, тривалий час перебувала за кордоном на заробітках, до дня надіслання листа жодних спорів з приводу розпорядження чи користування або поділу щодо спірної земельної ділянки між сторонами не виникало, тому навіть у разі неотримання відповідачем листа у квітні - травні 2016 року, позовна давність за вимогами не пропущена, оскільки вона обраховується з моменту, коли саме ОСОБА_1 вважала порушеним її право як співвласника. Таким чином, твердження відповідача про те, що позовна давність спливла після розірвання шлюбу та що позивач звернулася до суду з позовом про визнання права власності на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, із пропуском позовної давності, апеляційний суд визнав безпідставними.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 , не погодившись із судовими рішеннями, у березні 2019 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що позовна давність за позовом не спливла. Зазначив, що питання про приватизацію земельної ділянки на його ім'я вирішувалося з 2010 року. Сторони на той час проживали однією сім'єю, отже позивач знала про наявність у відповідача земельної ділянки. Крім того, суд апеляційної інстанції неправильно оцінив надані позивачем докази щодо надіслання йому листа для вирішення питання про поділ спільного майна і не врахував, що він не отримував від позивача жодних листів.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві позивач просила касаційну скаргу залишити без задоволення.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя стаття 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 21 жовтня 2001 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Луцького міськрайонного суду від 22 червня 2012 року розірвано. Зазначене рішення набрало законної сили 03 липня 2012 року.
Спірна земельна ділянка, площею 0, 1013 га, у с. Кульчин Ківерцівського району Волинської області набута відповідачем ОСОБА_2 у власність (державний акт на право власності на земельну ділянку від 15 квітня 2011 року, ВЛ № 959230, виданий на підставі рішення Жидичинської сільської ради Ківерцівського району Волинської області від 11 січня 2011 року № 4/33), тобто у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.
27 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до колишнього чоловіка ОСОБА_2 із письмовою вимогою про їх спільне звернення до сектору реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Ківерцівського районного управління юстиції з метою реєстрації її права власності на 1/2 частину спірної земельної ділянки для її подальшого відчуження їх спільному сину.
На підтвердження факту відправлення такого листа відповідачу позивачем додано копії самого листа від 27 квітня 2016 року, квитанції Луцького відділення Укрпошти № 20 про прийняття рекомендованого листа на ім'я ОСОБА_2 та довідку Волинської дирекції Українського ДП поштового зв'язку «Укрпошта» Луцького поштамту від 29 червня 2016 року № 07-п/07-223 про те, що на ім'я відповідача ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , із ВПЗ Луцьк-20 27 квітня 2016 року відправлений рекомендований лист № 4302004936320.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частин першої, другої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини п'ятої статті 61 СК України (у редакції Закону України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року), об'єктом права спільної сумісної власності подружжя була земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VI «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, було змінено. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 57 СК України земельна ділянка, набута на час шлюбу внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Частину п'яту статті 61 СК України виключено.
Отже, з урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався.
У період з 08 лютого 2011 року до 13 червня 2012 року приватизована одним із подружжя земельна ділянка вважалася об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Частинами першою, другою статті 370 ЦК України визначено, що співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно із статтею 89 ЗК України земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам, якщо інше не встановлено законом. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки, в тому числі подружжя.
Враховуючи те, що спірна земельна ділянка набута сторонами за час перебування в шлюбі і є спільною сумісною власністю подружжя, частки у спільній сумісній власності у разі поділу спільного майна подружжя та визначення їх розміру є рівними, суди дійшли обґрунтованих висновків про поширення на спірне майно режиму спільного сумісного майна.
Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.
Початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
При цьому, неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 та постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17
(провадження № 61-5400св19). Підстави відступити від зазначеного висновку судом не встановлено.
З урахуванням наведеного Верховний Суд не погоджується із доводами касаційної скарги про те, що позивачу було відомо про приватизацію відповідачем земельної ділянки з 2012 року і що нею пропущена позовна давність, адже про порушення права співвласника свідчить заперечення права одного з подружжя, що, як встановлено судом апеляційної інстанції, фактично відбулося лише у 2016 році.
Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що позивач звернулася до суду у межах позовної давності.
Доводи касаційної скарги щодо незаконності рішення суду апеляційної інстанції та неправильної оцінки доказів щодо надіслання заявнику листа для вирішення питання про поділ спільного майна зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ визначив, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування,що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Волинського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
Д. Д. Луспеник
О. В. Ступак