24 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 460/386/20 пров. № А/857/478/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р.Й.,
суддів Гуляка В.В.,
Ільчишин Н.В.,
з участю секретаря судового засідання Копанишин Х.В.,
представника позивача Сулковського Б.П.,
представника відповідача Тумак О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року (прийняте у м. Рівне суддею Нор У.М.; складене у повному обсязі 12 листопада 2020 року) в справі № 460/386/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Рівненській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу,
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просив:
- визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Рівненській області (далі - ГУ НП в Рівненській області) від 23.12.2019 № 317 о/с;
- поновити його на посаді поліцейського сектору реагування патрульної поліції Костопільського відділу поліції ГУ НП в Рівненській області;
- стягнути з ГУ НП в Рівненській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він працював на посаді поліцейського сектору реагування патрульної поліції Костопільського відділу поліції ГУ НП в Рівненській області. 21.12.2019, під час перебування на лікуванні, він прибув за викликом в інспекцію з особового складу управління кадрового забезпечення (далі - УКЗ) ГУ НП в Рівненській області, де за вказівкою працівника інспекції написав заяву за наданим йому зразком.
24.12.2019 він отримав від ГУ НП в Рівненській області листа від 23.12.2019 № 317 о/с, яким його повідомлено про звільнення зі служби в Національній поліції відповідно до пункту 7 статті 77 Закону України «Про національну поліцію», за власним бажанням. Вказує, що не пам'ятає, чи писав він рапорт про звільнення за власним бажанням, оскільки бажання звільнятись з поліції не було. Вважає, що звільнення його зі служби в поліції за два дні після прибуття за викликом до УКЗ ГУ НП в Рівненській області до спливу трьохмісячного строку попередження, сукупно з іншими обставинами, свідчить про те, що ініціатором його звільнення є саме відповідач. Вказує, що звільнення з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності також є порушенням приписів статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із зазначеним рішенням, його через представника ОСОБА_2 оскаржив ОСОБА_1 , який вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте без урахування фактичних обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права. Тому просив скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог у повному обсязі.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги його доводи про те, що ніякого бажання на написання рапорта про звільнення зі служби в органах Національної поліції за власним бажанням він не мав та бажання про звільнення зі служби не висловлював; поважних причин до звільнення, зазначення яких вимагається пунктами «ж», «и» Положення, не мав. Оскільки він був хворим, мав підвищену температуру тіла та перебував в стресовому стані, він написав текст заяви, який йому було продиктовано працівником інспекції; рапорту про звільнення за власним бажанням, як він пам'ятає, не писав. Ініціатива щодо його звільнення виходила саме від роботодавця, про що свідчить його виклик в управління кадрів під час хвороби та звільнення зі служби за два дні після прибуття за викликом до УКЗ і саме працівники роботодавця спонукали його до написання документів, що стосувалися питань звільнення. Суд першої інстанції надав неналежну оцінку обставинам справи, а також нормам законодавства, які мали бути враховані як при його звільненні зі служби, так і при постановленні рішення судом. Також його неправомірно звільнено в період тимчасової непрацездатності. Вважає, що суд грубо порушив його процесуальні права, відмовивши у задоволенні клопотань про виклик і допит свідків.
ГУ НП в Рівненській області, вважаючи, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив законне і обґрунтоване рішення, з додержанням норм матеріального та процесуального права, подало відзив на вказану апеляційну скаргу. Вказує, що підставою для звільнення позивача зі служби в поліції був поданий ним рапорт, у якому позивач зазначив поважні причини для звільнення за власним бажанням. Керівник відповідача погодив дату звільнення, що було правомірною підставою для звільнення позивача у більш короткий, ніж 3 місяці, визначений сторонами термін. Працівники інспекції з особового складу УКЗ відповідача дійсно викликали ОСОБА_1 для надання пояснень з приводу службового розслідування щодо причетності до дорожньо-транспортної пригоди. Після прибуття позивач документів про перебування на лікарняному не надавав, не повідомляв про неможливість надання пояснень у зв'язку з поганим станом здоров'я і того ж дня написав рапорт про звільнення за власним бажанням, який подав в УКЗ ГУ НП в Рівненській області; також він не вчиняв жодних дій на відкликання поданого рапорту. Підтвердженням того, що позивач свідомо написав рапорт про звільнення за власним бажанням, розумів які документи він писав та подавав до УКЗ ГУНП в Рівненській області, наполягав на звільненні з 23.12.2019, є подана позивачем 26.12.2019 на офіційному веб-сайті НАЗК декларація «перед звільненням». Отже, ним вчинено всі активні дії, спрямовані на звільнення із займаної посади за власним бажанням, а його доводи про те, що він не проявляв будь-якої ініціативи для звільнення за власним бажанням, не заслуговують на увагу, так само як і про спонукання працівниками роботодавця до написання рапорту про звільнення за власним бажанням.
Оскільки дисциплінарне провадження щодо позивача було закрите, враховуючи його звільнення за власним бажанням, подання цього позову є спланованим намаганням уникнути звільнення зі служби в поліції у зв'язку з реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби.
Звільнення позивача зі служби в поліції відбулось за власним бажанням, а не за ініціативою відповідача, тому посилання на частину третю статті 40 КЗпП є безпідставним, при тому, що норми законодавства не містять жодних заборон чи обмежень на розірвання трудового договору за ініціативою працівника, під час його тимчасової непрацездатності.
Відтак, відповідачем повністю дотримано процедури звільнення позивача зі служби в Національній поліції.
У судовому засіданні представник апелянта підтримав вимоги апеляційної скарги із аналогічних підстав; просить апеляційну скаргу задовольнити. Представник відповідача, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обгрунтованим, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом, наказом ГУ НП в Рівненській області від 25.05.2016 № 113 о/с сержанта поліції ОСОБА_1 призначено поліцейським сектору реагування патрульної поліції № 1 Костопільського відділу поліції ГУ НП в Рівненській області.
Наказом ГУ НП в Рівненській області від 23.12.2019 № 317 о/с відповідно до частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» старшого сержанта поліції ОСОБА_1 , поліцейського сектору реагування патрульної поліції № 1 Костопільського відділу поліції ГУНП в Рівненській області було звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 (за власним бажанням).
Підставою для цього був поданий ним рапорт про звільнення від 21.12.2019.
23.12.2019 рекомендованим листом за вих. № 4448/116/12-2019 УКЗ ГУ НП в Рівненській області повідомило позивача про його звільнення зі служби в поліції за власним бажанням. У листі було вказано на необхідність його прибуття до УКЗ ГУ НП в Рівненській області для ознайомлення із змістом наказу ГУ НП № 317 о/с, отримання трудової книжки та проведення розрахунку.
Зазначені відомості також підтверджуються копією матеріалів особової справи ОСОБА_1 та довідкою ГУНП в Рівненській області від 23.12.2019 № 4448/116/12/01-2019, які є в матеріалах справи (а.с. 47, 55 - 58).
Також встановлено, що наказом начальника ГУ НП в Рівненській області № 2188 від 20.12.2019 було призначено службове розслідування щодо причетності до дорожньо-транспортної пригоди поліцейського СРПП № 1 Костопільського ВП ГУНП в Рівненській області старшого сержанта поліції ОСОБА_1 , який перебував за кермом з ознаками алкогольного сп'яніння, від проходження медичного огляду на стан сп'яніння відмовився.
21.12.2019 ОСОБА_1 звернувся з рапортом на ім'я начальника ГУ НП в Рівненській області від того ж числа та просив у зв'язку з ненормованим робочим днем і низькою заробітною платою звільнити його із служби в Національній поліції за власним бажанням. Від проходження військово-лікарської комісії відмовився, оскільки вважає себе здоровим. На звільненні наполягає 23.12.2019.
Вказаний рапорт було погоджено керівником ГУ НП в Рівненській області.
На підставі зазначеного рапорта наказом начальника ГУ НП в Рівненській області від 23.12.2019 № 317 о/с «По особовому складу» відповідно до частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» позивача було звільнено зі служби в поліції 23 грудня 2019 року (а.с. 59).
У Висновку службового розслідування за відомостями щодо порушення службової дисципліни працівником поліції від 27.12.2019 зазначено, що за порушення службової дисципліни, пунктів 1, 2 частини першої статті 18 Закону України «Про Національну поліцію», вимог Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом МВС України від 09.11.2016 № 1179, що виразилось в недотриманні нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, Присяги поліцейського, перебуванні за кермом з ознаками алкогольного сп'яніння, а також у вчиненні дій, які несумісні з вимогами, які пред'являються до професійних та моральних якостей поліцейського, що у свою чергу підриває довіру і авторитет органів поліції, згідно статті 19 Закону України «Про Національну поліцію», статтей 11,12 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, підлягає притягненню до суворої дисциплінарної відповідальності поліцейський СРПП № 1 Костопільського ВП ГУНП в Рівненській області старший сержант поліції ОСОБА_1 , однак, враховуючи, що наказом ГУ НП від 23.12.2019 № 317 його звільнено з лав Національної поліції України за власним бажанням, цим обмежились (а.с. 63 - 70).
Вважаючи, що зазначений вище наказ про його звільнення зі служби в поліції є протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з покликанням на правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 07.02.2019 у справі № 804/117/17, мотивував це тим, що позивач не надав доказів застосування до нього відповідного психологічного або фізичного примусу з метою звільнення з роботи; також він не подавав заяви про відкликання рапорту. Позивача звільнено зі служби на підставі поданого ним особисто рапорту, а дату звільнення узгоджено сторонами, що відповідає вимогам закону.
Вказане дає підстави вважати, що приймаючи спірний наказ відповідач діяв з дотриманням вимог частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Враховуючи, що вимоги позивача про поновлення на посаді та зобов'язання відповідача виплатити позивачу грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, є похідними від вимоги про скасування наказу про звільнення, вони також не підлягають задоволенню.
Такі висновки суду першої інстанції, на переконання колегії суддів апеляційного суду, відповідають нормам матеріального права, фактичним обставинам справи і є правильними з огляду на таке.
Відповідно до приписів статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням (пункт 7 частини першої).
Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.
День звільнення вважається останнім днем служби.
Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначає Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів № 114 від 29.07.1991 (далі - Положення).
Згідно із підпунктом «ж» пункту 64 Положення особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
А пунктом 68 Положення визначено, що особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Проте, у межах передбаченого пунктом 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору можуть домовитися про звільнення у більш короткий строк, що не суперечить зазначеним вище приписам.
Такою домовленістю, зокрема, є зазначення у рапорті конкретної дати, з якої працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Зі змісту рапорта ОСОБА_1 видно, що останній самостійно визначив дату звільнення - 23.12.2019, яка була погоджена керівником відповідача шляхом накладення резолюції. Вказане дає підстави вважати, що сторони узгодили дату звільнення позивача 23.12.2019, що не суперечить приписам пункту 68 Положення. Відтак, прийняття відповідачем оскаржуваного наказу про звільнення до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку є правомірним.
При цьому колегія суддів враховує й те, що позивач не вчиняв жодних дій на відкликання поданого рапорту до зазначеної у ньому дати звільнення, що спростовує його доводи про те, що він бажав продовжити службу в органах Національної поліції.
Позивач не надав до суду жодних доказів про написання рапорту під примусом без власної волі, такі докази не встановлені й судом, позаяк матеріали справи не містять відповідних звернень до керівництва, або заяв, поданих в порядку Кримінального процесуального кодексу України, до органів Національної поліції, прокуратури, тощо про застосування до нього психологічного або фізичного примусу з метою звільнення з роботи.
Також 26.12.2019 ОСОБА_1 подав до офіційного веб-сайту НАЗК декларацію «перед звільненням» за період, який не охоплений раніше поданими деклараціями.
З приводу доводів позивача про те, що 21.12.2019 його було викликано в інспекцію з особового складу УКЗ ГУ НП в Рівненській області для написання заяви про звільнення у зв'язку зі складенням відносно нього протоколу про адміністративне правопорушення, колегія суддів зазначає, що такі підстави виклику не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду, не підтвердили їх і допитані як свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Крім того, у заяві від 22 січня 2020 року на адресу УКЗ ГУ НП в Рівненській області позивач зазначав, що його викликали в інспекцію з особового складу УКЗ ГУ НП в Рівненській області у зв'язку зі складенням відносно нього протоколу про адміністративне правопорушення (а.с. 6).
Також колегія суддів відкидає як безпідставні доводи апелянта про те, що його неправомірно було звільнено в період тимчасової непрацездатності, позаяк жодних доказів про обізнаність відповідача про перебування ОСОБА_1 на лікарняному позивачем не надано, не встановлені такі й судом. Спростувала таку обізнаність й допитана як свідок ОСОБА_4 , яка вказала, що позивач не повідомляв про це УК ГУ НП в Рівненській області та жодних документів про це не подавав.
Відповідно до частити першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (частина перша статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України).
Решта доводів апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
За таких обставин колегія суддів приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції прийняте з дотриманням вимог статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України; місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують, тому підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року в адміністративній справі № 460/386/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя Р. Й. Коваль
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин
Постанова складена у повному обсязі 02 квітня 2021 року.