25 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.006621 пров. № А/857/2322/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді Большакової О.О.,
суддів Затолочного В.С., Качмара В.Я.
з участю секретаря судового засідання Пильо І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційна служба України, третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2020 року (суддя першої інстанції Кухар Н.А., м. Львів, повний текст складено 14.12.2020),
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Державної міграційної служби України , третьої особи Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення ДМС України від 06.03.2019 № 88-19 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання повторно розглянути заяву позивача.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 8 грудня 2020 року позовні вимоги було задоволено. Визнано протиправною та скасовано рішення ДМС України від 06.03.2019 № 88-19 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Із таким судовим рішенням не погодився відповідач та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просив скасувати рішення і відмовити в позові. Обґрунтовуючи незгоду, зазначив, що позивач 04 квітня 2016 року звернувся до Головного управління ДМС України у Львівській області із заявою щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В заяві-анкеті повідомив, що не може повернутися до країни свого походження, оскільки там систематично порушуються права людини, в його селі з 11.04.2013 проводиться контртерористична операція (К'ГО) із залученням БТР, бойових вертольотів, спецназу ФСБ га ОМОН МВС РФ, наслідки якої на даний час є жахливі для його сім'ї та інших односельчан. Побоюється нелюдського поводження зі сторони працівників правоохоронних органів, оскільки проти заявника та групи його односельчан безпідставно порушена кримінальна справа. Відповідно до положень «Керівної записки УВКБ ООН з екстрадиції міжнародного захисту біженців», вирішуючи питання чи має шукач притулку, екстрадицію якого вимагають органи влади його чи її країни походження право одержання статусу біженця, органи, відповідальні за притулок повинні оцінити чи намагається дана особа сховатися від законного переслідування або покарання за кримінальні діяння, чи від неправомірного переслідування в цій країні. Якщо буде встановлено, що заявник переховується від правосуддя, а не від переслідування, то він чи вона не відповідає визначенню біженця, даному в Статті 1А (2) Конвенції 1951 р. (критерії виключення), і його чи її заява має бути відхилена. Відповідно до пунктів 56, 59 Керівництва з процедур і критерії визначені статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини як правило не є біженцями. Апелянт зауважив, що біженець це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа. яка переховується від правосуддя. Заявник не бажає повертатися до країни своєї належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, і на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом Російської Федерації. Зазначені причини неповернення заявника не є такими, що відносяться до конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Заявник у випадку повернення до країни похадження не зазнає переслідування у контексті Конвенції про статус біженців 1951 року, пункту 1 частини 1статті 1 Закону. В ході співбесіди заявник не наводить фактів свого особистого переслідування в країні громадянської приналежності, до виїзду із РФ він не зазнавав переслідувань з боку державних чи недержавних агентів. Таким чином, немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Серед фактів, повідомлених заявником, немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач перебуває в розшуку каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, як член терористичної групи, дата оголошення в розшук 23.10.2015, країна ініціатор розшуку Російська Федерація. Заявник не тікав від небезпеки рятуючи своє життя, а залишив територію РФ добровільно.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав про законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення.
У судовому засіданні представник апелянта Горбонос І.К. підтримала апеляційну скаргу з підстав, що в ній викладені.
Представник позивача заперечив щодо задоволення апеляційної скарги.
Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.
Суд першої інстанції встановив те, що ОСОБА_1 , громадянин Російської Федерації, народився в с.Гімри Унцукульського району Республіки Дагестан, за національністю - аварець, за віросповіданням - мусульманин.
27.08.2013 залишив легально країну постійного проживання та літаком прибув до Турецької Республіки, м. Стамбул, де працював різноробочим на ТБ-Семеркенд. В 2014-му році разом з дружиною відвідав Єгипет, після чого знову повернувся до Турецької Республіки, м. Стамбул.
27.10.2015 легально по закордонному паспорту літаком прибув до України, м. Харків, потім поїхав до м. Київ та м. Львів.
У грудні 2015 року був затриманий прикордонниками Мостиського прикордонного загону, після чого до 09.12.2016 утримувався в УВП № 19. З часу звільнення з-під варти до нього застосовано запобіжний захід у виді особистого зобов'язання.
04.04.2016 ОСОБА_1 звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 11.10.2016 №517-16 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
На підставі вказаного рішення, 16.11.2016 Головним управлінням ДМС України у Львівській області видано позивачу повідомлення №76 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У вищезазначеному повідомленні зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп. 1 та 13 ч.1 ст. 1 цього Закону відсутні на підставі Рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16.
Позивач, вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з відповідним позовом до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року позов ОСОБА_1 було задоволено - визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2016 № 517-16 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2018 року рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року залишено без змін.
На виконання вищезазначеного рішення суду позивач повторно звернувся із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 06.03.2019 № 88-19 позивачу відмолено у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
На підставі вказаного рішення 21.03.2019 Головним управлінням ДМС України у Львівській області видано позивачу повідомлення №6 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність такої відмови з наступних мотивів.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні передбачений Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі Закон України № 3671-VI).
Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 6 Закону України № 3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В даному випадку, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи:1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Як встановлено судом, 04.04.2016 ОСОБА_1 вперше звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 11.10.2016 №517-16 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 березня 2018 року вказане рішення було визнано протиправним та скасовано. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2018, постановленої за результатом апеляційного розгляду справи за позовом ОСОБА_1 , зазначено, що згідно пояснень та заяви ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в нього існують побоювання за своє життя, безпеку та свободу у зв'язку з безпідставним порушенням щодо нього кримінальної справи. Заявник зазначив, що на території с.Гімри Унцукульського району Республіки Дагестан Російської Федерації протягом тривалого часу органами державної влади проводилась контртерористична операція, під час якої силовиками використовувались БТР, гелікоптери, руйнувались будинки, здійснювались незаконні затримання та арешти місцевих жителів, декотрі з яких в подальшому безслідно зникли. На даний час уродженці цієї території продовжують піддаватися переслідуванням, насильницьким зникненням, тортурам тощо, що підтверджує обґрунтованість його побоювання стати жертвою переслідувань зі сторони російських спецслужб за його неодноразову участь в мирних мітингах, у зв'язку з чим він не може повернутися до його країни походження. На підтвердження зазначених обставин позивачем надано довідку Гімрянської сільської ради від 23 березня 2017 року, свідчення родичів та односельчан, а також відеозаписи щодо його участі в мирних мітингах проти влади. Аналіз наданої позивачем інформації дає підстави для висновку, що в країні його походження систематично допускаються порушення прав людини, обмежуються права і свободи громадян, що свідчить про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань зі сторони органів державної влади.
Повторно відмовляючи позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач виходив з того, що за результатами розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Однак, в оскаржуваному рішенні Державної міграційної служби України не було належним чином проаналізовано вказані у постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2018 джерела інформації, не враховано доводів позивача щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та не спростовано можливість загрози життю, безпеці чи свободі позивача в разі повернення в країну походження.
Згідно частини 1 статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Відповідачем при повторному розгляді заяви позивача не було взято до уваги висновки суду, викладені у рішенні за наслідками вирішення спору щодо законності відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо отримання позивачем статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надано оцінки зазначеним судом доказам, не досліджено ретельно зазначені судами факти.
З вказаного слідує, що відповідачем проігноровано рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16.03.2018 та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2018 та не враховано під час повторного розгляду заяви позивача всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що в тих випадках, коли співробітник, який приймає рішення, вважає, що історія заявника в цілому є послідовною і переконливою, ніякий елемент сумніву не повинен створювати упередженість щодо прохання, поданого заявником; тобто "сумніви слід тлумачити на користь заявника".
Всупереч вимогам законодавства України, відповідач при повторному розгляді заяви позивача не врахував рішення судів і не дав оцінки доповіді Human rights watch, Amnesty International на підтвердження обґрунтованності заяви позивача (https://www.hrw.org/ru/report/2015/06/18/278376).
Суд першої інстанції правильно вказав, що ситуація у країні походження є доказом суб'єктивності побоювань стати жертвою переслідувань, що мало бути перевірено при розгляді заяви-анкети позивача від 04.04.2016 року.
Отже, оскільки рішення відповідача прийнято без врахування висновків Львівського окружного адміністративного суду, викладених у рішенні від 16 березня 2018 року, висновків Львівського апеляційного адміністративного суду, викладених у постанові від 05.07.2018 у справі № 813/4056/16 , з неповним дослідженням усіх обставин , що підлягали перевірці, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про протправність рішення ДМС Укпраїни № 88-19 від 6 березня 2019 року та його скасування, а також необхідність повторного розгляду заяви позивача.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що судом першої інстанції дотримано норми процесуального та матеріального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Враховуючи, що апеляційний суд залишає в силі рішення суду першої інстанції, то в силу вимог частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.
Керуючись ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. О. Большакова
судді В. С. Затолочний
В. Я. Качмар
Повне судове рішення складено 02.04.2021.