Провадження № 22-ц/803/1143/21 Справа № 201/11110/17 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С.С. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
01 квітня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Петешенкової М.Ю.
за участю секретаря судового засідання - Бондаренка В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційними скаргами Держави України в особі Міністерства юстиції України, Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Прокуратури Дніпропетровської області на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України, треті особи - Державна казначейська служба України та Департамент Державної виконавчої служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, -
У серпні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначив, що 29 липня 2009 року він звернувся до Управління Служби безпеки України (далі - СБУ) в Дніпропетровській області із заявою про порушення кримінальної справи стосовно організованої групи представників влади, яка 23 липня того ж року здійснила низку злочинів, кваліфікованих ним як захоплення влади (стаття 109 КК України).
Управління СБУ в Дніпропетровській області передбачених законом обов'язків стосовно цієї заяви не виконало, внаслідок чого він звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зі скаргою на бездіяльність Управління СБУ в Дніпропетровській області, яку не розглянуто.
Позивач вказував, що обставини захоплення влади та інших злочинів, здійснених представниками влади проти нього, встановлені численними остаточними рішеннями судів, у тому числі включно з рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2». Зміна основ функціонування органів влади, порушення прав людини у подальшому були здійснені тими ж первинними співучасниками захоплення влади із залученням нових, супроводжувалися побічними злочинами проти держави, правосуддя, особистих і майнових прав людини, найпоширенішими серед яких були внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, зловживання владою та постановлення завідомо неправосудних судових рішень.
Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, керуючись рішеннями ЄСПЛ у справах «Заїченко проти України № 2» і «Гонгадзе проти України», просив відшкодувати майнову шкоду, завдану йому під час триваючого захоплення влади, яке почалось 23 липня 2009 року у м. Дніпропетровську, у розмірі 12 667,70 дол. США та 10 000,00 грн, а також моральну шкоду в розмірі 8 190 000,00 грн (а.с.2-4,118-123, т.1).
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України, треті особи - Державна казначейська служба України та Департамент Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 280 081,44 грн., що станом на день винесення рішення дорівнює 10 000 доларів США та 3 500,00 грн, а загалом - 283 581,44 грн - в рахунок відшкодування матеріальної шкоди; 8 190 000,00 грн - в рахунок відшкодування моральної шкоди.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Судові витрати віднесено за рахунок держави (а.с.205-226, т.2).
Не погодившись з вказаним рішенням суду, Держава Україна в особі Міністерства юстиції України, Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Прокуратура Дніпропетровської області, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просять рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційних скарг посилаються на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів (а.с. 1-19,36-60, 117-125 т.3).
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає за потрібне апеляційні скарги задовольнити частково, виходячи з наступного.
Рішення суду в частині позовних вимог щодо стягнення інфляційних витрат не оскаржується, а тому апеляційним судом не переглядається.
Судом першої інстанції встановлено, що 23 липня 2009 року приблизно у 8 годин 10 хвилин позивач був затриманий у приміщенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду співробітниками підрозділу «Грифон» МВС України. Після затримання, секретарем цього суду Чиж О.С. відносно позивача був складений протокол про адміністративне правопорушення за ст.185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення за прояв неповаги до суду - подачу до суду письмових документів, що містили образливі висловлювання на адресу суду (а.с.1 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Після складення протоколу позивач був переданий співробітникам Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, які надягли на нього наручники та посадили до мікроавтобусу. Приблизно через 10 хвилин після цього до транспортного засобу, де перебував позивач, підійшов слідчий СВ цього ж райвідділу, направлений за позивачем керівництвом СВ за проханням голови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_2 , наказав зняти з позивача наручники та доправив позивача до Красногвардійського районного суду м. Дніпропропетровськ.
Постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ від 20 серпня 2012 року у справі № 4-1400/11, ухваленою за результатом розгляду скарги позивача на порушення відносно нього ст. 29 Конституції України, усі зазначені дії співробітників міліції та судів були визнані незаконними. Зокрема незаконними були:
-затримання позивача співробітниками «Грифон» було безпідставним, оскільки 23 липня 2009 року позивач не проявляв неповагу до суду, а прибув на призначене судом засідання у справі за його позовом до Генеральної Прокуратури України, а тому ці співпрацівники не мали повноважень для затримання позивача у загальному порядку;
-протокол про адміністративне правопорушення був складений неповноважною особою;
-застосування наручників;
-голова Краногвардійського районного суду м. Дніпропетровська не мав підстав вимагати у СВ Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області доставити позивача до свого суду, а ті - підстав і повноважень виконувати таку вимогу;
-протокол про адміністративне затримання не складався, родичі позивача про його затримання сповіщені не були.
Також цією постановою встановлено, що позивач з'явився до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для участі у призначеному на цей час судовому засіданні за його позовом до Генеральної прокуратури, що таке судове засідання не відбулося (т.1 а.с.198-202).
Того ж дня постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 3-1754/09 (що в подальшому була перереєстрована у №0003/2010) була призначена стаціонарна судово-психіатрична експертиза позивача, виконання цієї постанови суд доручив Красногвардійському райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області (а.с.21 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Одразу після оголошення постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року у справі № 3-1754/09 позивач був знов затриманий у Красногвардійському райвідділі ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, де тримався приблизно 3 години.
Постановою Кіровського районного суду м. Дніпро від 19 грудня 2017 у справі №203/4555/17 року це затримання було визнано незаконним (т.1, а.с.196).
Того ж дня позивач був доправлений міліцією до КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня», де був примусово госпіталізований.
24 липня 2009 року після огляду психіатрами позивач був звільнений з діагнозом «на час огляду психотичні розлади відсутні».
29 липня 2009 року позивач подав до Управління СБУ у Дніпропетровській області заяву про порушення кримінальної справи за ст.109 КК України, в якій на підставі власної правової оцінки зазначеної діяльності працівників судів, прокуратури, міліції та психіатрів кваліфікував цю діяльність «захопленням влади організованою групою суддів і прокурорів» (т.1 а.с.56-57).
Листом № 55/3/5948 від 4 серпня 2009 року Управління СБУ у Дніпропетровській області повідомило позивача про підвідомчість перевірки викладених у його заяві від 29 липня 2009 року про порушення кримінальної справі за ст.109 КК України фактів органам судового самоуправління (т.1 а.с.58).
Постановою від 14 серпня 2009 року Апеляційного суду Дніпропетровської області позивачу відмовлено у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 23 липня 2009 року із посиланням на відсутність в КУпАП постанов про призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи (т.1 а.с.21).
У невизначений день після отримання цієї постанови позивач направив до Європейського суду з справ людини (далі - ЄСПЛ) заяву, яка була зареєстрована цим судом 26 серпня 2009 за номером 45797/09 «Заїченко проти України № 2» (факт, зазначений у п. 1 рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2015 року у цій справі).
14 вересня 2009 року позивач був затриманий міліцією та знов доправлений до КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» ніби для виконання постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року в справі № 3-1754/09, де знов був примусово госпіталізований і тримався до 8 жовтня 2009 року.
Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпро від 30 жовтня 2017 року у справі №201/14962/17 затримання позивача міліцією 14 вересня 2009 року було визнано незаконним ( відомості з ЄДРСР).
Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпро від 05 лютого 2018 року (в подальшому виправлено на 14 лютого 2018 року) у справі №201/819/18 встановлений факт, що безперервне затримання позивача з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року при провадженні справи Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська № 3-1754/09 в 200 разів перевищувало максимальний для адміністративного затримання строк (т.1, а.с.190-191, 192).
8 жовтня 2009 комісія експертів КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» склала документ під назвою «Акт № 36 судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 від 8 жовтня 2009 року», у висновках якого зазначила неможливість відповісти на питання постанови про призначення цієї експертизи та рекомендувала проведення повторної експертизи (а.с. 43-46 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). Того ж дня позивач був звільнений з КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня».
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпро від 17 листопада 2017 року у справі №201/16263/17 було визнано, що даний документ не є актом експертизи (висновком експерта) у розумінні законодавства України (відомості з ЄДРСР).
У період з дня першого звільнення позивача 24 липня 2009 року до дати закінчення діяльності експертизи відносно позивача КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» неодноразово вимагала у Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська різноманітні особисті дані про позивача, ці вимоги суд переправляв до міліції, яка збирала такі відомості.
Листом від 6 листопада 2009 року КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» відмовила позивачу в наданні копії акту експертизи від 8 жовтня 2009 року. Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 5 липня 2011 року у справі № 2-а-3393/11 така відмова була визнана незаконною (відомості з ЄДРСР).
Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2009 року на підставі Акту № 36 від 8 жовтня 2009 року була призначена повторна стаціонарна судово-психіатрична експертиза позивача (а.с.49 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2010 року у справі № 2-3888-2010 встановлено, що:
«23 листопада 2009 року дільничним інспектором міліції ОСОБА_3 було надано інформаційну картку Ф-1 АПР про адміністративне правопорушення передбачене ч. 1 ст. 173 Кодексу України про адміністративне правопорушення та інформацію про складений адміністративний протокол за № 0660301 відносно ОСОБА_1 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 і згідно якої 23 листопада 2009 року приблизно о 13.00 год. ОСОБА_1 , знаходячись біля будинку № 100 по вул. Дзеркальній гучно висловлювався нецензурною лайкою.
Згідно п. 27 Інформаційної картки про адміністративне правопорушення на ОСОБА_1 було накладено стягнення у вигляді штрафу у розмірі 51 грн.
Відповідно до довідки, яка підписана начальником СДІМ Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС в Дніпропетровській області старшим лейтенантом міліції Риндіним С.П. матеріал до ВДВС Красногвардійського району не направлявся.
27 лютого 2010 року наказом начальника Головного управління № 61 о/с дільничного інспектора міліції СДІМ Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області було звільнено з ОВС України за п. 64 «є» (за порушення дисципліни).
Після звернення заявника, 01 липня 2010 року до Відділу внутрішньої безпеки в Дніпропетровській області з проханням надати йому копію протоколу про адміністративне правопорушення та додані до нього документи, а також провести перевірку підстав, причин та наслідків складання даного протоколу, 26 липня 2010 року оперуповноваженим в ОВС ВВБ в Дніпропетровській області СВБ ГУБОЗ МВС України підполковником міліції Казатковим Д.Л. було проведена службова перевірка. За результатами перевірки відомостей, викладених у заяві ОСОБА_1 щодо неправомірних дій працівників міліції Красногвардійського РВ ДМУ було зроблено висновок про те, що оскільки у своєму зверненні ОСОБА_1 вказує на можливе скоєння працівниками міліції злочину, матеріали перевірки направити до прокуратури Красногвардійського району м. Дніпропетровська для прийняття рішення згідно з вимогами чинного законодавства.
12 серпня 2010 року помічником прокурора Красногвардійського району м. Дніпропетровська Бойко А.В. на підставі п. 2 ч. 6 КПК України, було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно дільничного інспектора Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області ОСОБА_3 за фактом службового недбальства, у зв'язку з відсутністю в його діях ознак складу злочину, передбаченого ч.1 ст.367 КК України».
Цією ж ухвалою встановлено, що постанова про притягнення позивача до відповідальності за дрібне хуліганство не скасована (відомості з ЄДРСР).
Листом від 1 грудня 2009 року КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» відмовився проводити повторну експертизу й повернула справу до суду (а.с.51 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Постановою слідчого Жовтневого РВ ДМУ ГУМВС МВС України у Дніпропетровській області від 16.12.09 порушено кримінальну справу № 63092362 за фактом крадіжки в квартирі позивача під час позбавлення його свободи 3500 грн. і 10000 доларів США (т.1, а.с.134). Постановою того ж слідчого від 28.12.09 позивача визнано потерпілим у цій кримінальній справі (т.1, а.с.133).
Постановою від 25 грудня 2009 року Апеляційний суд Дніпропетровської області відмовив позивачу у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2009 року (а.с.58 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року була призначена повторна амбулаторна судово-психіатрична експертиза позивача, яку суд доручив провести КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» (а.с.71 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Постановою від 22 липня 2010 року Апеляційний суд Дніпропетровської області відмовив позивачу у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року (а.с.92 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
29 липня 2010 року позивач був затриманий невідомими особами в цивільному одязі з посвідченнями, схожими на посвідчення працівників міліції, та доправлений ними до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, де ДІМ Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області склав відносно позивача протокол про адміністративне правопорушення за ст. 185-3 КУпАП - прояв неповаги до суду (а.с.1 справи №1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Окремою постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2011 року у справі №4-1453/11 прокурору Дніпропетровської області повідомлялося про позбавлення позивача свободи 29 липня 2010 року невідомими особами (а.с.219-220 справи №1453/11 Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, копія постанови - т.2 а.с. 42-43).
Постановою від 21 вересня 2011 року Жовтневого районного суду у справі №4-1453/11 затримання позивача 29 липня 2010 року визнано незаконним (а.с.213-218 справи №4-1453/11 Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська).
Того ж дня суддя Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, розглянувши у судовому засіданні цей протокол, ухвалила у справі №3-1720/10 постанову про адміністративний арешт позивача строком у 15 діб (а.с.15 справи №1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). Після оголошення цієї постанови позивач був доставлений до місця відбування адміністративного арешту. З місця відбування арешту позивач оскаржив цей арешт і направив до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська заяву про негайне звільнення.
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2012 року у справі № 2-4709/12 встановлений факт незаконності відсутності розгляду цим судом заяв позивача про негайне звільнення. Цим самим рішенням встановлено, що позивач є відомим фахівцем у кількох галузях права.
03 серпня 2010 року позивач був вивезений міліцією з місця відбування адміністративного арешту та доставлений до КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» для виконання постанови від 25 січня 2010 року про його амбулаторну судово-психіатричну експертизу. Що саме сталося у цій експертній установі після прибуття до неї позивача встановити наразі неможливо, оскільки відсутні будь-які письмові свідчення стосовно дій експертів або керівництва даного закладу. Достеменно відомо, що експертиза проведена не була. Після цього позивач був доставлений до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, де постановою від 3 серпня 2010 року був звільнений від відбування адміністративного арешту. Однак після оголошення цієї постанови позивач не був негайно звільнений, міліція знов примусово доставила позивача до спецприймальника для адмінзаарештованих ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровські області. Лише звідти через певний час позивача звільнили 3 серпня 2010 року.
Постановою від 22 січня 2018 року Жовтневого районного суду у справі № 201/159/18 затримання позивача 3 серпня 2010 року після оголошення постанови суду про звільнення та попереднє переміщення до КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» визнано незаконним (т.1 а.с.193-194).
Рішенням від 01 червня 2018 року Жовтневого районного суду у справі № 201/1295/18 встановлений факт негативних наслідків для позивача від позбавлення його свободи 3 серпня 2010 року після оголошення постанови суду про звільнення та попереднє переміщення зі спецприймальника для адмінзаарештованих до КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» (відомості з ЄДРСР).
Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 9 серпня 2010 року справа № 3-1754/09 (3-0003/10) була закрита (а.с.109 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2017 року у справі № 201/14202/17 було встановлено, що справа № 3-1754/09 (3-0003/10) є закритою, але не завершеною в частині усунення негативних для позивача наслідків (відомості з ЄДРСР).
Постановою від 27 серпня 2010 року Апеляційного суду Дніпропетровської області у справі № 3-1720/10 скасовані постанови суду першої інстанції від 29 липня 2010 року про арешт позивача і від 3 серпня 2010 року про звільнення від відбування арешту (а.с. 58-59 справи №1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
Рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2», заява № 45797/09 утримання позивача у психіатричні лікарні 23-24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року та збір міліцією відомостей про позивача визнані порушенням статей 5 і 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Факти неодноразового затримання позивача міліцією; неодноразової відмови в розгляді апеляцій на постанови суду, відповідно до яких позивач затримувався, крадіжки грошей у помешканні позивача під час його позбавлення свободи у цьому рішенні зазначені, але правової оцінки цим фактам не надано.
Весь час провадження справи Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська №3-1754/09 заявника додатково до безпосереднього затримання 14 вересня 2009 року та 29 липня 2010 року переслідували органи МВС, з приводу чого позивач неодноражзово звертався до місцевих органів МВС та Міністрів внутрішніх справ України. Відомості про таке переслідування містяться в матеріалах цієї справи у вигляді листування суду з керівництвом районного та обласного підрозділів МВС України, матеріалах справи Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська № 403/10361/12, встановлені ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2010 року у справі № 2-3888/10 (матеріали перевірки за зверненням а.с. 8-13), постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2012 року у справі № 4-1400/11 (т.1, а.с. 198-202) та рішенням цього суду від 28 січня 2014 року у справі №200/1805/13. Останніми двома рішеннями також встановлено, що звернення позивача до посадових осіб МВС України не були ними розглянуті відповідно до вимог закону.
У зв'язку з відсутністю ухвалення процесуальних рішень по заяві позивача від 29 липня 2009 року до УСБУ в Дніпропетровській області та по заявам до органів МВС про злочини позивач звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зі скаргами на порушення відповідними органами положень ст. 97 чинного на той час КПК України, якими розгляд органами дізнання заяви про злочин, передбачав ухвалення постанови про порушення або відмову у порушенні кримінальної справи. Ці скарги подавалися позивачем до суду за правилами КПК України.
За результатами розгляду цих скарг місцевим судом неодноразово ухвалювалися постанови про відмову в їх задоволенні, зокрема на підставі відсутності компетенції суду розглядати такі скарги.
Зрештою, скарги позивача на бездіяльність Управління СБУ у Дніпропетровській області та органів МВС України стосовно його заяв про злочин були прийняті до розгляду у справах №№403/10361/12 і 403/15262/12 суддею Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Чулініним Д.Г.
Листами від 17 липня 2017 року № 5/368/2017 (т.1, а.с. 130-131) і від 18 вересня 2017 року № 5/508/2017 (т.1, а.с. 128-129) голова Бабушкінського районного суду повідомив позивача про відсутність вирішення справ №№ 403/10361/12 і 403/15262/12 у зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_4 . Указом Президента України № 50/216 від 16 лютого 2016 року. Цими ж листами позивач був повідомлений про неможливість внаслідок нечіткості чинного законодавства здійснити авторозподіл вказаних справ.
Крім того, при дослідженні листування позивача з Конституційним Судом України стосовно розгляду конституційного звернення позивача щодо надання тлумачення пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України встановлено, що позивач своє одне й те саме конституційне звернення направляв до Секретаріату Конституційного Суду України тричі (документ 01 в описі). Першого та другого разу це звернення позивачу було повернуто Секретаріатом на підставі його невідповідності, на думку Секретаріату, вимогам до такого звернення, включно з вимогами ухвал Конституційного Суду України.
Надсилаючи конституційне звернення втретє, позивач супроводив його заявою від 25.08.09 (документ 02 в описі), в якій ретельно, виходячи, крім іншого, зі своїх власних юридичного досвіду, тлумачення правових понять і правового стану в державі, доводив помилковість відповідних думок Секретаріату, ухвали Конституційного Суду України від 08.05.1997 №14-у/1997.
Як вбачається з відповіді заступника Голови Верховного суду України від 02.11.2009 (документ 08 в описі) на запит судді-доповідача Конституційного Суду України, правова позиція позивача була прямо протилежною позиції Верховного суду України, зокрема, викладеній у Постанові Пленуму Верховного суду України від 24.10.08 № 12.
Також суди встановили, що рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року у справі № 1-7/2010 задоволено звернення позивача та надано тлумачення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України. Пункт 3.1 цього рішення містить висновок, що право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду.
Ухвалою Конституційного Суду України від 20 липня 2010 року № 49-у/2010 Конституційний Суд України рекомендував Верховному Суду України привести Постанову його Пленуму від 24 жовтня 2008 року № 12 у відповідність із рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, вважаючи повністю обґрунтованими та доведеними вимоги позивача стосовно заявленого ним розміру моральної шкоди, дійшов висновку про задоволення позову в цій частині в повному обсязі.
Частково задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення майнової шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог частини 2 ст. 1177 ЦК України і ст. 10 ЦПК України, та дійшов до висновків, що відсутність спеціального закону, яким регулюється порядок відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі злочином, не може бути підставою для відмови у задоволенні цієї вимоги; факти наявності злочину та завданої ним шкоди підтверджені належними доказами, злочин за 8 років провадженням кримінальної справи не розкрито; наявність чи відсутність причинного зв'язку між позбавленням позивача свободи вимог ст. 1177 ЦК України не стосується, а тому досліджувати такий зв'язок потреби не має.
Однак, колегія суддів не може в повній мірі погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.
У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 4 ЦПК України).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
У статті 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Згідно з частинами першою та шостою статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Пунктами 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах по відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 передбачено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Факти багаторазового незаконного позбавлення позивача свободи відповідно до ст.82 ЦПК України в даній справі доказувати не потрібно, оскільки вони встановлені у постанові Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ від 20 липня 2012 року у справі №4-1400/11, у рішенні Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року в справі «Заїченко проти України № 2».
Факт порушення міжнародної угоди України при незаконному позбавленні позивача свободи 23 липня 2009 року встановлений у рішенні Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року в справі «Заїченко проти України № 2».
Факт вчинення проти позивача низки діянь, що мають ознаки кримінальних злочинів, відповідальність за які передбачена статтями 146, 151 і 371 КК України, встановлений вищезазначеними рішеннями Жовтневого, Бабушкінського та Кіровського районних судів м. Дніпропетровська, які у сукупності з постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2010 року та рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року доводять факт порушення права позивача на свободу і недоторканість, що почалася не пізніше 23 липня 2009 року.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що фактично позивач весь час з моменту подання заяви від 29 серпня 2009 року і до теперішнього часу, був змушений докладати надзвичайних зусиль для поновлення своїх прав, у наслідок вчинення проти позивача низки діянь порушило його звичний уклад життя, позбавило можливості реалізації своїх звичок і бажань, вимагало від нього додаткових зусиль для організації життя, чим ОСОБА_1 завдано моральної шкоди, що становить підставу її відшкодування, з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач.
Згідно зі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ЄСПЛ присуджує відшкодування шкоди, яка не передбачена законодавством держави-відповідача. Отже, оскільки нормами Конституції України, ЦК України, іншого законодавства відшкодування громадянину шкоди, завданої рішеннями, діями та бездіяльністю органів влади передбачено, оскільки вказані 5000,00 євро, присудженими позивачу Рішенням ЄСПЛ у справі «Заїченко проти України (№ 2)» (Заява № 45797/09), що набуло статусу остаточного 06.07.2015, є додатковими до тих, які має відшкодувати відповідач за власним законодавством, що повністю узгоджується із загальною позицією самого відповідача та ЄСПЛ щодо субсидіарної та комплементарної ролі ЄСПЛ у вирішенні спорів між сторонами.
Колегія суддів зазначає, що визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Разом з тим, розмір стягнутої судом першої інстанції моральної шкоди є завищений та такий, що визначений без повного урахування роз'яснень п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року, з подальшими змінами, "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", відповідно до якого розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин.
Виходячи з цих обставин, колегія суддів, беручи до уваги характер і тривалість фізичних і моральних страждань позивача, істотність вимушених змін у життєвих стосунках, вважає за необхідне змінити рішення суду в частині визначеного судом розміру моральної шкоди і зменшити її з 8 190 000,00 грн до 200 000,00 грн.
Щодо вимог позивача про стягнення матеріальної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.
Із змісту позовної заяви вбачається, що позивач звернувся до суду, мотивуючи позовні вимоги тим, що поки він перебував у лікарні (коли міліція знову доправила його до психіатричної лікарні 14 вересня 2009 року), з його квартири було викрадено гроші. Вказує на причинно-наслідковий зв'язок між перебуванням його у психіатричній лікарні та крадіжкою, наявність вини та відповідальності у держави за дії її представників у доправленні позивача до психіатричної лікарні й залишення його помешкання напризволяще, тобто створення умов для крадіжки.
Крім того, позивач вказує, що його право порушено, в тому числі внаслідок неефективного розслідування кримінальної справи особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.
Встановлено, що постановою слідчого Жовтневого РВ ДМУ ГУМВС МВС України у Дніпропетровській області від 16 грудня 2009 року порушено кримінальну справу № 63092362 за фактом крадіжки в квартирі позивача під час позбавлення його свободи 3500 грн. і 10000 доларів США (т.1, а.с.134). Постановою того ж слідчого від 28 грудня 2009 року позивача визнано потерпілим у цій кримінальній справі (т.1, а.с.133).
Оцінюючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, та вирішуючи вимоги ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, колегія суддів виходить з відсутності встановленого факту вчинення протиправних дій або бездіяльності, внаслідок яких ОСОБА_1 було завдано матеріальної шкоди у заявленому позивачем розмірі.
При цьому суд також приймає до уваги, що позивачем не доведено факту наявності вини відповідачів та їх причетності до зникнення у позивача певної суми грошових коштів, а також наявності в діях відповідачів порушень вимог чинного законодавства під час провадження по кримінальній справі, які б могли у причинно-наслідковому зв'язку призвести до порушень прав та законних інтересів позивача.
Крім того, колегія суддів зазначає, що держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку щодо стягнення матеріальної шкоди, оскільки жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленими порушеннями і стверджуваною матеріальною шкодою судом не встановлено.
Доводи апеляційних скарг щодо порушення норм процесуального права, колегією суддів відхиляються, оскільки вони є безпідставними. Рішення ухвалене з додержання вимог норм процесуального права.
Посилання апеляційної скарги на відсутність правових підстав для відшкодування моральної шкоди є безпідставними, з огляду на насутпне.
За змістом частини п'ятої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Вимогою частини п'ятої статті 23 ЦК України заборонено подвійне стягнення моральної шкоди за один і той же епізод порушення прав особи.
Між тим, за змістом статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
Згідно із статтею 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відшкодування - це сума справедливої сатисфакції, визначена рішенням Європейського суду з прав людини відповідно до статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2» (заява № 45797/09) встановлено, що примусове тримання заявника у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року не відповідало вимогам підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. У справі встановлено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг) та порушення статті 8 Конвенції (кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції).
У зв'язку із встановленими порушеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року ЄСПЛ на підставі статті 41 Конвенції стягнув на користь ОСОБА_1 5 тис. євро відшкодування моральної шкоди.
Стягнута рішенням ЄСПЛ сума є санкцією для держави України за порушення пункту 1 статті 5 та статті 8 Конвенції, відшкодуванням ОСОБА_1 як потерпілому від допущеного Україною порушення прав, викладених у Конвенції.
Таким чином, право громадянина на відшкодування моральної шкод не може обмежуватися отриманням відшкодування як потерпілим від допущеного Україною порушення прав, викладених у Конвенції, оскільки виплата вказаних відшкодувань є різними видами відповідальності держави.
Доводи апеляційний скарг враховані апеляційним судом при частковому скасуванні рішення суду першої інстанції.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина 1 статті 376 ЦПК України).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення суду в частині відшкодування моральної шкоди - зміні, в частині відшкодування матеріальної шкоди - скасуванню, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України.
Відповідально до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Із матеріалів справи вбачається, що при подачі апеляційної скарги Міністерство юстиції України сплатило судовий збір в сумі 12 000 грн, що підтверджується платіжним дорученням №1767 від 26 жовтня 2018 року (а.с.22, т.3).
Прокуратурою Дніпропетровської області було сплачено судовий збір в сумі 5213,72 грн за розгляд скарги в суді апеляційної інстанції, підтвердженням чого є платіжне доручення №3748 від 17 грудня 2018 року (а.с.171, т.3).
Департаментом державної виконавчої служби Міністерства юстиції України згідно розрахункового документа № 970 від 20 листопада 2018 року за подачу апеляційної скарги було сплачено судовий збір у розмірі 12 000 грн ( а.с. 154, т3).
З урахуванням положень ч.13 ст.141 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе компенсувати Міністерству юстиції України за рахунок держави судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у сумі 1 123,93 грн, Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України за рахунок держави судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у сумі 1 123,93 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги Держави України в особі Міністерства юстиції України, Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Прокуратури Дніпропетровської області - задовольнити частково.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року - змінити в частині розміру суми відшкодування моральної шкоди, стягнутої з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , зменшивши її з 8 190 000,00 грн до 200 000,00 грн.
Це ж рішення в частині стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у розмірі 283 581,44 грн - скасувати та у задоволенні цих вимог відмовити.
Компенсувати Міністерству юстиції України за рахунок держави судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1 123,93 грн.
Компенсувати Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України за рахунок держави судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1 123,93 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства.
Судді: