ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.03.2021Справа № 910/15496/20
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,
при секретарі судового засідання Свириденко А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом ОСОБА_1 АДРЕСА_1
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
вул. Грушевського, буд. 1 Д, м. Київ 1, 01001
та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" вул. Січеславська набережна 29-А, м. Дніпро, 49000
про визнання договору переведення боргу недійсним
За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання
ОСОБА_1 звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" про визнання договору переведення боргу недійсним.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 19.10.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 11.11.2020.
Протокольною ухвалою суду від 11.11.2020 судом залишено без розгляду клопотання позивача про об'єднання справ та ухвалено відкласти підготовче судове засідання на 02.12.2020.
13.11.2020 відповідачем-1 подано відзив на позовну заяву.
26.11.2020 позивачем подано відповідь на відзив.
02.12.2020 позивачем подано клопотання про долучення документів до справи.
Протокольною ухвалою суду від 02.12.2020 суд, керуючись ст 177 ГПК України ухвалив продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів та відкласти підготовче засідання на 23.12.2020.
23.12.2020 засідання із розгляду судових справ, призначених до розгляду суддею Лиськовим М.О. не відбулися із технічних причин.
Ухвалою суду від 23.12.2020 розгляд справи відкладено на 20.01.2021.
18.01.2020 позивачем подано клопотання про долучення доказів до справи.
Протокольною ухвалою суду від 20.01.2021, судом відповідно до статті 185 ГПК України оголошено про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 03.02.2021.
Протокольною ухвалою суду від 03.02.2021 ухвалено відкласти судове засідання після дослідження доказів перед судовими дебатами на 24.02.2021.
24.02.2021 судом відкладено розгляд справи по суті на 17.03.2021.
У судове засідання 17.03.2021 з'явився представник позивача, заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі. Представник відповідача-1 у судове засідання з'явився, проти задоволення позовних вимог заперечив повністю, просив суд у задоволенні позову відмовити. Представник відповідача-2 у судове засідання не з'явився, хоча про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином ухвалою суду від 24.02.2021.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Судом також враховано, що в силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті шостої даної Конвенції (§ 66, § 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
У судовому засіданні 17.03.2021 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
20.09.2006 року між позивачем та відповідачем-1 (на той час - Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» в особі філії «Кримське регіональне управління») було укладено договір банківського рахунка № 8І296И (надалі - Договір банківського рахунка).
Відповідно до п. 1.1 Договору банківського рахунка банк (відповідач-1) відкриває Клієнту (позивачу) поточний (поточні) рахунок (рахунки) у національній та іноземній валюті (у тому числі картковий (карткові) та інші рахунки зі спеціальним режимом використання) та здійснює його (їх) розрахункове та касове обслуговування відповідно до чинного законодавства України, нормативних актів Національного банку України та умов цього Договору.
24.02.2020 року з метою розірвання Договору банківського рахунку позивач звернувся із заявою до відповідача-1.
Водночас, за твердженням позивача, відповідач-1 жодним чином на заяву не відреагував, зокрема, не повідомив про укладання договору з відповідачем-2, яким без згоди позивача перевів борг, тому позивач був змушений захищати свої права в судовому порядку.
Як вказує позивач, за відсутності реакції банку позивачем було подано до Господарського суду м. Києва позовну заяву про розірвання Договору банківського рахунку та стягнення залишків грошових коштів на рахунках, на підставі якої відкрито провадження у справі за номером №910/5684/20. Із відзиву відповідача-1 на вказаний позов від 19.05.2020 року позивачу стало відомо про укладення 17.11.2014 року між відповідачем-1 та відповідачем-2 договору про переведення боргу (надалі - Договір), згідно із яким відтоді зобов'язання відповідача-1 щодо виплати коштів за Договором банківського рахунку несе відповідач-2. Відповідач-1 посилався на те, що відповідно до умов Договору електронний Додаток № 1 містить перелік депозитних договорів та договорів банківського обслуговування, за якими було здійснено переведення боргу на відповідача-2, в тому числі і по Договору банківського рахунку.
Позивач в обґрунтування недійсності укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2 договору в частині, що стосується позивача вказує на наступні обставини.
По-перше, у п. 2.1.28. Договору банківського рахунку сторонами погоджено, що усі інші відносини між відповідачем-1 та позивачем, не врегульовані цим договором, вирішуються шляхом підписання окремих договорів або додаткових угод до цього Договору. Зокрема, договір не передбачає права відповідача-1 в односторонньому порядку шляхом зміни Умов та правил надання банківських послуг, які не є частиною Договору банківського рахунку та до того ж ніяк у ньому не згадуються, та розміщення цих змін тільки на веб-сайті відповідача-1 відступати боргові зобов'язання або інші права чи обов'язки за договором третім особам.
У п. 3.2.3. Договору банківського рахунку зазначається, що банк має право доповнювати та коригувати тарифи, змінювати розмір відсотків на залишки вільних коштів на рахунку (рахунках) у порядку, передбаченому п. 6.3. цього договору. Додатково інформація про чинні тарифи та зміни до них розміщується на Дощці оголошень в операційному залі банку. В п.6.3. вказано про наступне - за ініціативою банку можуть бути внесені зміни і доповнення в тарифи, розмір відсотків, що нараховуються на залишки вільних коштів. При цьому банк направляє клієнту повідомлення про внесення змін та/або доповнень із зазначенням дати змін/доповнень не пізніше аніж за 20 днів до їх введення в дію. Повідомлення вноситься до виписки за-рахунком (рахунками) клієнта.
Таким чином, за твердженням позивача, в односторонньому порядку згідно з вищезазначеними пунктами Договору банківського рахунку відповідач-1 мав право виключно змінювати тарифи або розміри відсотків за рахунками, а не замінювати сторін договору.
По-друге, у відповідності до п. 2.1.18 зазначеного Договору банківського рахунку банк зобов'язаний зберігати таємницю операцій за рахунками клієнта та без згоди клієнта передавати відомості третім особам тільки у випадках, передбачених чинним законодавством. Тобто, як вказує позивач, передачу боргу відповідачу-2 можна було б вважати правомірною лише за умови попереднього укладання додаткової угоди з позивачем та отримання відповідного дозволу позивача на передачу відповідачу-2 відомостей щодо відповідного рахунку та операцій за ним. Таких документів позивач, за його твердженнями, не укладав, згоди жодним чином не надавав.
По-третє, укладення Договору відповідачами суперечить не тільки умовам Договору банківського рахунку, а й закону. Відповідно до положень ст. 520 ЦК України, боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до положень ч. 3 ст. 205 ЦК України, у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Договір банківського рахунку не містить умов про мовчання як спосіб вираження згоди позивача на відступлення відповідачем-1 своїх прав чи обов'язків відповідачу-2. Окрім того, відповідно до положень ч. 1 ст. 654 ЦК України, зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Тобто, як стверджує позивач, для заміни сторони чи для переведення боргу на третю особу необхідне дотримання такої ж письмової форми, як і сам договір, і угода про це (так само як і згода позивача як кредитора) повинна оформлюватися письмово та підписуватися також і позивачем, що не було дотримано відповідачами. Крім того, згідно з ч. 4 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів за винятком випадків, встановлених законом. В силу цієї норми відповідач-1 не мав права самостійно змінювати умови Договору банківського рахунку, замінюючи себе на відповідача-2 в частині виплати коштів за договором банківського рахунку.
По-четверте, станом на 17.11.2014 Договір банківського рахунка не був розірваний, тобто банк (відповідач-1) не повинен був виплачувати грошові кошти позивачу, а отже, за твердженням позивача, не існувало боргу, який міг би виступати сам по собі предметом договору про переведення боргу. Позивач вказує, що можлива лише повна заміна сторони у Договорі банківського рахунку, однак відповідач-2 не міг би стати стороною такого договору, адже не був та не є банком, а за переконанням позивача, виключно банк може бути стороною договору банківського рахунку.
Таким чином, обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує, що заміна сторони у Договорі банківського рахунку на відповідача-2, який не є банком, або переведення обов'язків за цим договором на таке товариство суперечить нормам чинного законодавства та є підставою для визнання договору недійсним.
По-п'яте, позивач вказує, що згідно з п. 1 спірного Договору банк переводить на відповідача-2 зобов'язання, що виникли з депозитних договорів та договорів банківського обслуговування. Однак Договір банківського рахунку до таких договорів не відноситься і відповідачі у своєму Договорі не передбачили переведення прав за договорами банківського рахунку. Тому, на переконання позивача, у відповідачів не було підстав переводити права за Договором банківського рахунку та включати відомості про нього до додатку 1 до Договору.
Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.
Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.
Відповідно до частини 1 статі 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з договорів та інших правочинів.
За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).
Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.
Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 тощо.
Отже, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".
У даному випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов'язаних із вчиненням такого правочину.
Тому, у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).
Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статі 2 ГПК України).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).
Суд наголошує, правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Тому, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
Відтак, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів.
Відповідно до положень ст. 520 ЦК України, боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.
Як вже було зазначено у позовній заяві, договір банківського рахунка № 8І29618І від 20.09.2006, боржника за яким змінено відповідачем-1 всупереч закону в односторонньому порядку, не містить положень про мовчання як спосіб вираження згоди позивача на відступлення банком своїх прав чи обов'язків третім особам. До того ж, відповідно до положень ч. 1 ст. 654 ЦК України, зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Тобто для заміни сторони чи для переведення боргу на третю особу необхідне дотримання такої ж письмової форми, як і сам договір, і угода про це (так само як і згода позивача як кредитора) повинна оформлюватися письмово та підписуватися також і позивачем, що не було дотримано відповідачами. Тим самим Банк, у порушення положень зазначеної ст. 1066 ЦК України, обмежив право позивача (клієнта за договором банківського рахунка) щодо розпорядження грошовими коштами, тим самим порушив його майнові права та інтереси.
Відповідач-1 у відзиві на позов стверджує, що недотримання ним при укладенні договору переведення боргу вимог ст. 520 ЦК України не є підставою для визнання правочину недійсним, оскільки, начебто, такого наслідку не передбачено в самій ст. 520 ЦК України. Вказане суперечить нормам ст.ст. 203, 215 ЦК України, згідно з якими правочин може бути визнаний судом недійсним з підстав недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Суд погоджується із твердженням позивача, що будь-які односторонні зміни договору банківського рахунка, між первісними сторонами (позивачем та відповідачем-1) є протиправними, адже його текст не включає таких можливостей. Зокрема, договір не передбачає права Відповідача-1 в односторонньому порядку шляхом зміни якихось Умов та правил надання банківських послуг, які не є частиною договору, та розміщення цих змін тільки на власному веб-сайті відступати боргові зобов'язання або інші права чи обов'язки за договором третім особам. На спростування вказаного відповідачем належних та допустимих доказів до матеріалів справи не представлено.
У поданому до суду відзиві на позовну заяву відповідач-1 вказує на те, що договір про переведення боргу укладено нібито з підстав не надання позивачем у встановлений Умовами та правилами надання банківських послуг (надалі - «Умови») строк заперечень відносно переведення відповідачем-1 на відповідача-2 боргу за договором банківського рахунка.
Як зазначає відповідач-1, Умови було розміщено на офіційному сайті відповідача-1 у відповідній редакції від 01.06.2014. Відповідно до таких Умов, взаємодія за договором Клієнта з Банком може бути змінена шляхом повідомлення, в тому числі на сайті Банку у відповідному розділі Умов. При необхідності отримання Банком згоди від Клієнта на вчинення таких дій, сторони керуються вимогами ст. 205 ЦК України (мовчазна згода). Саме на підставі таких Умов відповідача-1 було наділено правом переведення боргу на відповідача-2.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як зазначає відповідач-1 за своєю правовою природою Умови, розміщені на його власному веб-сайті, є договором приєднання у розумінні ч.1 ст. 634 ЦК України.
Відповідно до ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Проте, відповідач-1, посилаючись на ст. 634 ЦК України не наводить жодного доказу того, що позивач підписав якийсь формуляр чи заяву тощо, які б визначали приєднання позивача до договору приєднання у формі Умов. Також відвідповідач-1 не надав доказів того, що Умови якось регулюють відносини за договором банківського рахунка, та є його частиною. Відповідач-1 не наводить посилання на жоден пункт договору банківського рахунка, з якого б слідувало, що Умови є його частиною.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Тому з врахуванням зазначених положень саме АТ КБ «ПриватБанк» повинен доводити перед судом належними та допустимими доказами наявність відповідних письмових змін до договорів банківського рахунку, які не визнають клієнтами.
Велика палата Верховного Суду в своїй постанові від 03 липня 2019 року по цивільній справі №342/180/17 (провадження №14-131цс1), в якій АТ КБ «ПриватБанк» шляхом незаконного застосування «мовчазної» згоди його клієнтів незаконно змінював умови кредитних договорів, зазначила наступне: «За змістом ст. 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв?язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст ст. 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 18 лютого 2011 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід'ємні частини спірного договору. Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (18 лютого 2011 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (20 лютого 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.». Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору. Велика Палата Верховного Суду вважає, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань. У п. 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи ч. 4 ст. 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.».
Також суд критично оцінює довідку заступника Головного бухгалтера АТ КБ «ПриватБанк» від 05.06.2020 року про перерахування на рахунок ТОВ ФК «Фінілон» коштів, належних позивачу, оскільки, вказана довідка не є первинним документом, що підтверджує господарську операцію. Витяг з електронного додатку до договору переведення боргу від 17.11.2014 також не підтверджує перерахування коштів, належних позивачу від відповідача до третьої особи.
Як вказувалось судом вище, відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності. З приводу вказаної заяви відповідача суд зазначає наступне.
Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016р. по справі №6-2469цс16.
Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.
Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 01.10.2019 по справі №910/12604/18.
Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.
Отже, з наведеного полягає, що питання стосовно порушення строку позовної давності застосовується судом саме до вимог, що є предметом спору у справі.
Тобто, у даному випадку дослідженню підлягають обставини щодо того, чи порушено позивачем при зверненні до суду з позовом про визнання договору переведення боргу недійсним строк позовної давності.
Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Тобто, у даному випадку до спірних правовідносин підлягає застосуванню загальний строк позовної давності.
Судом встановлено, що позивачем було подано до Господарського суду м. Києва позовну заяву про розірвання Договору банківського рахунку та стягнення залишків грошових коштів на рахунках, на підставі якої відкрито провадження у справі №910/5684/20. Із відзиву відповідача-1 на вказаний позов від 19.05.2020 року позивачу стало відомо про укладення 17.11.2014 року між відповідачем-1 та відповідачем-2 договору про переведення боргу. З означеною позовною заявою про визнання договору про переведення боргу недійсним позивач звернувся до суду 12.10.2020.
Відповідачем згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України вчинено заяву про застосування позовної давності до вимог у даному спорі.
Згідно з част. 4 та 5 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Суд зазначає, що позивач також завертався до суду в порядку ч. 5 ст. 267 ЦК України із зазначенням поважних причин пропущення позовної давності, які порушили його права та підлягають захисту, у випадку якщо суд визнає строк позовної давності пропущеним.
Водночас, матеріалами справи підтверджується, що позивач про існування спірного договору від 17.11.2014 дізнався із відзиву відповідача-1 у справі №910/5684/20. Інших доказів, котрі б свідчили про обізнаність позивача із укладеним між відповідачем-1 та відповідачем-2 Договором переведення боргу від 17.11.2014 матеріали справи не містять, протилежного відповідачем-1 не доведено. З огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що строк позовної давності позивачем при зверненні до суду із позовною заявою про визнання оспорюваного правочину недійсним не пропущено.
Всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч. 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1 статті 76 ГПК України).
Відповідно до ч. 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом - ГПК України) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 ГПК України.
Згідно зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
З приводу висвітлення всіх доводів відповідачів суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 (EL PASADENA INVEST LIMITED) підлягають задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на відповідача.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК", ідентифікаційний код юридичної особи 14360570) та ТОВ ФК «ФІНІЛОН» (ідентифікаційний код юридичної особи 38920700) в частині, що стосується будь-яких прав чи зобов'язань за договором банківського рахунка № SI296N, укладеним 20.09.2006 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПРИВАТБАНК" в особі філії «Кримське регіональне управління» (правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК", ідентифікаційний код -юридичної особи 14360570) та ОСОБА_1 (EL PASADENA INVEST LIMITED) (реєстраційний номер НОМЕР_1 ).
3. Стягнути солідарно з Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" ідентифікаційний код юридичної особи 14360570) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (ідентифікаційний код юридичної особи 35920700) на користь ОСОБА_1 (EL PASADENA INVEST LIMITED) (реєстраційний номер НЕ 177923) 2102,00 грн. судового збору .
4. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідні накази.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання та підписання повного тексту рішення 31.03.2021
Суддя М.О. Лиськов